ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Феномен Шевченка




У 201-у річницю від дня народження Тараса Шевченка, 9 березня, під теплими променями весняного сонечка біля пам’ятника Кобзареві у Дрогобичі відбулося віче.

Спершу до підніжжя монумента лягли квіти та вінки від представників дрогобицької влади на чолі з секретарем міської ради Тарасом Метиком, депутата обласної ради Михайла Задорожного, товариства «Просвіта», делегацій ДДПУ ім.І.Франка й інших навчальних закладів, політичних партій, громадських організацій, підприємств та установ.

Відтак до присутніх звернувся секретар Дрогобицької міської ради Тарас Метик. Назвавши Великого Кобзаря мислителем, поетом і національним пророком, Тарас Михайлович закликав присутніх любити Україну так жертовно, як це робив Шевченко, і консолідувати зусилля задля перемоги над кремлівським агресором.

Слово про Т.Шевченка виголосила викладач ДДПУ ім.І.Франка Ірина Барна.

- Практично у кожній поезії Кобзаря ми помічаємо паралелі з сьогоденням, знаходимо відповіді на актуальні виклики і запитання. І якби кожен виконував оті заповіти Шевченка не тільки шароварково-показово, а реально, ми би мали зовсім інакшу ситуацію і з Кримом, і з прекрасними українськими землями на Донеччині і Луганщині, і з сьогоднішньою економічною та моральною ситуацією в суспільстві.

Не вірилося, що Шевченкові слова «Борітеся – поборете…» для нашої землі, для мирного народу хліборобів і гречкосіїв у ХХІ столітті стануть реальністю. На жаль, на українській землі зараз оселилися сум, скорбота, розпач, нарікання, безнадія і навіть відчай. Тож у ці нелегкі часи візьмімо як Біблію Шевченкового «Кобзаря» і в час Великого посту зробімо своїй совісті іспит Тарасовими поезіями. Ми не маємо права на безнадію, гріх відчаю і байдужості – в ім’я патріотів, які жертовно поклали життя за Україну на Майдані і зараз воюють за нашу волю на Сході! – наголосила І.Барна.

Поезія Кобзаря прозвучала у виконанні маленької вихованки літературної студії «Любисток» ПДЮТ Надії Василишин, студентки механіко-технологічного коледжу Христини Перев’язко, учениці ЗОШ №4 Людмили Бунь. Вела віче Уляна Воят (Народний дім ім.І.Франка).

***  

Того ж дня у Львівському академічному музично-драматичному театрі ім. Ю.Дрогобича відбувся урочистий вечір під назвою «Встане Україна, і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить…».

Спершу з театральної сцени прозвучали твори на слова Т.Шевченка у виконанні Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина».

Відтак учасників урочистого вечора поблагословив владика Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ Ярослав Приріз.

- Хоча Тарас Шевченко не був політиком, його слово формувало українську ідентичність, навіть у часи, коли народ був поневоленим; хоча славетний поет не був полководцем, українська ідея його творів формувала й закликала націю на боротьбу з ворогом за краще майбутнє; хоча патріарх української літератури не був дипломатом, його твори відомі у цілому світі і перекладені провідними мовами, навіть китайською; хоча Великий Кобзар не був пророком, своїм натхненним словом він вивів український народ з неволі, як Мойсей. Його пророчий дух кликав і кличе народ до свободи, - наголосив владика Ярослав.

Відтак численні глядачі переглянули музичну драму «Катерина» за мотивами однойменної поеми Т.Шевченка, віддячивши колективу театру щедрими оплесками. Вів свято Іван Сех (Народний дім ім. І.Франка).

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора

 

«Співаймо, друже, «Того Друга» гласом…»

Минулого року, у рамках урочистостей з нагоди 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, вперше у музеї «Дрогобиччина» було виставлено для огляду портрет Великого Кобзаря, написаний у 1887 році дрогобицьким інженером-архітектором, письменником та перекладачем Едмундом Леоном (Остоєм) Солецьким.

Його постать, хоча і малознана широкому загалу, посідає значне місце у громадсько-політичному та культурно-освітньому житті Дрогобича та нашого краю у другій половині XIX століття, тому не зайвим буде нагадати про нього.

Едмунд Леон Солецький народився у 1842 році. Походив зі шляхетного роду гербу Остоя. Здобувши освіту, ймовірно, у Львові, був фаховим інженером та будівничим. Працював у Коломиї, Станіславі (де був удостоєний звання почесного громадянина міста), Львові. Від 1876 року і до кінця життя проживав у нашому місті, де займався реставрацією парафіяльного костелу Св. Варфоломія (XIV ст.) та церкви Св. Юра (XVII ст., фактично був першим її дослідником).

Окрім своєї фахової роботи, з 1884 року Солецький видавав та редагував дрогобицьку «Газету Наддністрянську» (польською мовою), у якій порушувались гострі політичні, економічні та соціальні питання: захист прав простого люду, аварій на бориславських шахтах, врегулювання міжнаціональних стосунків у Галичині. Також у цій газеті Солецький друкував і свої польськомовні переклади творів Тараса Шевченка, творчість якого дуже поважав. «Газета Наддністрянська», за оцінкою Івана Франка, з яким співпрацював, відзначалась демократизмом, братерським ставленням до українців.

Також у «Щорічнику Самбірському» протягом 1880-1887 років Солецький розмістив кілька сонетів, економічно-соціальних нарисів із життя Борислава, статтю про пам’ятні споруди у Галичині (церкву Св. Юра, парафіяльний костел св. Варфоломія у Дрогобичі).

Помер Едмунд-Леон Солецький 27 лютого 1896 року. Похований на цвинтарі на вул.Трускавецькій у Дрогобичі.

Історія портрета Тараса Шевченка намальованого Едмундом Солецьким, тісно пов’язана з ім’ям ще одного нашого краянина – українського письменника та педагога Стефана Коваліва, адже саме йому був презентований.

Народився С.Ковалів у селі Брониця Дрогобицького повіту 25 грудня 1848 року в убогій селянській родині. Навчався в народній школі оо. Василіян у Дрогобичі.

У 1875 році закінчив із відзнакою Львівську учительську семінарію, здобувши право викладати в народних і виділових школах. Хоч мав нагоду за рекомендацією директора З. Савчинського викладати у семінарії, де навчався, але повернувся до рідної Брониці.

Окружна шкільна рада, відзначивши учительський успіх Коваліва, у 1879 році запропонувала йому посаду вчителя у Бориславі, де почав працювати управителем, а від 1902 року – директором найбільшої в Австрійській державі виділової школи, де навчались 2300 дітей Борислава та околиць.

С.Ковалів залишив нащадкам свою багату письменницьку спадщину. З-під його пера вийшли науково-популярні та педагогічно-методичні статті, дитячі художні твори. Значну увагу у своїй творчості приділяв висвітленню розвитку Бориславського нафтового і озокеритового промислів, який нищівно руйнував природні ресурси, а місцевий люд при цьому зазнавав жорстокої експлуатації та приниження гідності. Ковалів найбільш яскраво змальовував життя у нашому краї кінця XIX – початку 20 століття. У художніх творах з документальною точністю описував події, що відбувались довкола.

С.Ковалів був дуже відомим та шанованим у Бориславі. Його поважали краяни. Педагог, письменник, громадський діяч Стефан Ковалів помер 26 червня 1920 року, похований у Бориславі.

Серед багатьох документів, особистих речей, світлин, що були у власності С.Коваліва, а згодом стали надбанням музею «Дрогобиччина, портрет Тараса Шевченка авторства Е.Л. Солецького цікавий, зокрема, і своєю присвятою, написаною на звороті польською мовою (переклад подаємо):

Стефанові!

Останні штрихи проникливого взору

Підношу перед очі Твої вгору;

Хоч нас «сліпцями» обидвох зовуть,

Бо не плазуємо так, як вони повзуть.

Осліпнемо й насправді скоро ми,

Коли, як «Кобзарі», топчемось між людьми

І там співаємо від вуха? аж нам мило?

Про те, що «з молоду» нас засліпило.

Про те, що душу без спочину гонить

Й до вічності від землі клонить.

І як то світло тіло нам палило,

І як небесний простір нам вітрило.

І як завжди кепкують з нас, глузують

Ті, що в кориті? одно заледве чують.

Співаймо, друже, «Того Друга» гласом

Аж поки на «неситих» не постукаймо ударом:

А тоді, друже, ті жебрацькі лати

Люд буде нести від хати до хати.

А наша лиха жебрача торбина

Звалиться спадком від сина на сина.

Потім людей творить більше дива,

Ніж «панських» штихів підла зграя ціла.

Тож не лякаймося тої нашої сліпоти,

Бо відрізняє нас від «витріщеної» голоти.

Так як і «Того Друга» вирізняла

І світлом «Правди» чоло йому увінчала.

Дрогобич,

у березні 1887 року

Е.Солецький

Зі слів цієї присвяти можна стверджувати, що поляк Е.Л.Солецький та українець С.Ковалів, хоч були різного походження (і соціального, і національного), – мали теплі приятельські стосунки, у багатьох політичних, громадських та культурних питаннях були однодумцями, а також мали подібні погляди щодо свого покликання – сповна віддаватись своїй професійній та суспільній справі, бути «світлом правди», незважаючи ні на що. І взірцем такого «світла» був для обох – Тарас Шевченко.

Оксана СОЛОВКА, Ірина СЕНЮРА, музей «Дрогобиччина»

На фото: - Е.Л.Солецький. Портрет Т.Шевченка. 1887 рік. Папір, рисунок;

- вірш-присвята на звороті портрета.

 

Кінематографічний Шевченко у Дрогобичі

Тарас Шевченко є найавторитетнішою постаттю в українській культурі. Він – усюди, не тільки в образотворчому і монументальному мистецтві, музиці, але й у кінематографі.

Уперше його образ ожив у фільмі «Тарас Шевченко», знятому Петром Чардиніним на Одеській кіностудії 1926 року. Це перший українсько-радянський фільм, який було допущено на польські екрани. Зокрема, на вимогу православної митрополії у Варшаві було вилучено сцени навчання Тараса у дяка-п’яниці. У міжвоєнній Польщі стрічка користувалася надзвичайно великою популярністю серед українського населення. Якраз зусиллями прокатного товариства «Соня-фільм», створеного 1923 р. у Львові, фільм першими побачили глядачі Львова. Другим містом став Дрогобич.

У нашому місті на площі Ринок (тоді Великий Ринок) на розі вулиці Степана Бандери (тоді Слюсаської) стоїть непримітний будинок. У ньому із входу площі розміщене Фото Квеллє, а тоді був вестибюль кінотеатру «Ванда». Саме у ньому взимку 1928 року демонструвався згаданий фільм. Цей кінотеатр ще в 1911 р. відкрила віденська фірма «Уранія», і він називався «Уранос». За польської займанщини він носив назву «Ванди», а за радянської влади – ім.Кірова.

Після Різдвяних свят 1928 р., упродовж двох тижнів, по кілька разів щоденно дрогобичани мали змогу подивитися фільм «Тарас Шевченко». Того року зима видалася навдивовижу холодною. Щоб зігрітися, на площі Ринок біля ратуші горіли багаття у так званих фаєрках. Незважаючи на сильні морози, уся площа тоді була заповнена возами, бо селяни з навколишніх сіл і навіть віддалених, хотіли подивитися українські фільми. Вони бачили те, що їм було близьке й рідне – українське село, народний одяг, побут, близький до галицького. Фільм насправді – народний, створений не лише для письменних, але й для пересічних українців. І що не менш важливо – Шевченко у ньому постає символом національного та соціального визволення. Тому під час перегляду, в залі часто лунали патріотичні вигуки, показ супроводжувався оваціями. Зал кінотеатру у Дрогобичі був переповнений, люди стояли в проходах. Щоб не трапилося чогось більшого від вигуків, в кінотеатрі перебували кілька поліціянтів. Позаяк фільм був німий, показ супроводжувався співом дрогобицького мішаного хору «Боян». Перед початком фільму диригент о.Северин Сапрун виголошував коротку промову, а солістка Магдалина Созанська – надзвичайної вроди жінка із довжелезною аж до п’ят косою, декламувала кілька куплетів із «Розритої могили» Т.Г.Шевченка.

Як згадувала учасниця хору Марія Воробець: «Це було щось за межами можливого! Так, як було дуже холодно, щоб зігрітися, хористам на балкон подавали гарячий чай. Якось одна із хористок у темноті поставила склянку із чаєм на самісінький край балкону. Хтось, випадково, ненароком зіштовхнув склянку і вона впала, треба ж таке, на голову поліціянта. Що тоді творилося у залі. Картина (фільм) про такого Великого Гайдамаку, і такий виклик польській власті! Через цю оказію поліція хотіла закрити показ. Обурений народ вимагав продовження сеансу, вигуки обурення набрали антипольського характеру і готові були перерости у справжній бунт. Керівникові хору о.Северинові Сапруну великими зусиллями вдалося владнати цей скандал.

Тепер кілька слів про фільм. Він готувався спеціально до 112-річчя народження Тараса Шевченка, з надією, що потрапить до Польщі, на Захід, і викличе піднесення боротьби за соціальну справедливість. Масштаби постановки затьмарили усі попередні фільми. Він став найдорожчим за всю історію існування студії ВУФКУ. Виробництво обійшлося у 288 тисяч карбованців, тоді як середні витрати на фільм становили 70 тис. крб. Історична вірогідність посилювалася натуральними зйомками у с.Верхівні (нині село Ружинського р-ну, Житомирської області). Для зйомок навіть відновили панський маєток, яким колись захоплювався Оноре де Бальзак. Для фільму вперше як консультанти були залучені провідні українські історики, етнографи, музейники, серед яких Михайло Грушевський, Олексій Новицький, Сергій Єфремов, художник-модерніст Василь Кричевський – перший ректор Державної академії мистецтв у Києві. У головній ролі знявся Амвросій Бучма – останній провідний актор театру Леся Курбаса «Березіль». До зйомок також був запрошений як представник редакційного сектора поет-футурист Михайль Семенко. До речі, під час роботи над фільмом він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталією Ужвій.

Цей фільм відіграв велику роль у піднесенні національної свідомості населення Західної України, посприяв у поверненні до народних коренів, спонукав замислитися хто ми і чиї діти? Після такого успішного показу, збільшилася кількість бажаючих виїхати на Велику Україну.

Історія Дрогобича багата на цікаві сторінки. Одна із них – це показ першого фільму про Тараса Шевченка. Та одна біда, що не все ми знаємо. А тепер будемо знати.

Петро СОВ’ЯК

 



Создан 13 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником