ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Віра КОНИК: «У прагненні до незалежності естонська нація була єдина. Українці ж єднаються в один кулак тільки коли настають великі потрясіння»




Наша землячка, уродженка села Опака на Дрогобиччині Віра КОНИК очолює Конгрес українців Естонії. Ця маленька країна з населенням 1,3 млн осіб відразу ж після розпаду СРСР згуртувалася в єдиному пориві якнайшвидше вирватися з обіймів старшого брата. Були болючі реформи, розчарування, ріст цін, безробіття і навіть ностальгія за радянським минулим. Та зараз Естонія – повноцінний член НАТО та ЄС. В інтерв’ю журналісту Віра Коник розповіла, що ж допомогло естонцям сповна реалізувати європейський вибір.

- Пані Віро як доля закинула вас до Естонії?

– До Таллінна ми приїхали разом із чоловіком, якого туди скерували після закінчення Калінінградського вищого інженерно-морського училища у 1986 році. Мої уявлення про похмуру країну туманів та дощів одразу ж розвіялися. Таллінн мені дуже нагадав Львів. Хоч завжди важко адаптуватися до чужої культури, Естонія мені сподобалася. Спочатку було непросто: чоловік – моряк, часто був у довготривалому плаванні, доводилося залишатися із двома дітьми в чужій країні серед чужих людей. У цей час мене дуже підтримало Українське земляцтво.

Коли приїхала, в Естонії було майже 46 тисяч українців, зараз – 22. Річ у тому, що в часи СРСР під час перепису рахували і військових-українців, які служили в Естонії. Має вплив і асиміляція. У сім’ях, де не дбають про національне виховання, молоді люди вже не ідентифікують себе українцями.

Щодо естонців, вони хоч і дуже стримані у вияві емоцій, але насправді –добрий і чуйний народ, завжди готовий допомогти.

- Розкажіть про діяльність української громади в Естонії.

– Українське земляцтво утворилося в 1988 році, щоби заявити про себе як про українців, а не росіян. Проводили різноманітні заходи, зокрема, вшанування пам’яті жертв Голодомору та аварії на ЧАЕС, відкривали людям очі на жахливі трагедії українського народу. Організовували концерти, виставки, вечори.

Поступово естонський загал зрозумів, що так зване російськомовне середовище не є однорідним і що його складовою частиною є українці. Але аж до часів Майдану 2004 року треба було постійно нагадувати, що є така держава Україна. Ставлення естонців набагато краще, якщо ми себе ідентифікуємо як українці. Бо маємо багато подібних сторінок історії, зокрема, національно-визвольної боротьби.

- Яку роботу проводять члени очолюваного вами Конгресу українців Естонії?

- В основному це культурно-просвітницька діяльність: концерти, виступи, вечори видатних діячів української культури та історії. У нас діють кілька українських художніх колективів, серед яких можна виділити такі ансамблі, як «Журба» та «Відлуння». Також ми запрошуємо до себе українських артистів, культурних та політичних діячів. Став традиційним фестиваль української культури «Балтійська трембіта».

Особливою популярністю користується українсько-естонський рок-гурт «Свята ватра», який заснував колишній член українського гурту «Гайдамаки» Руслан Трочинський.

Намагаємося виховувати молоде покоління і прищеплювати йому український менталітет. Створена мережа недільних шкіл, які діють майже при кожному товаристві.

Предметом виняткової гордості естонських українців є Українська греко-католицька церква і Центр української культури в Таллінні, які заснував Анатолій Лютюк.

Не залишаємося осторонь суспільно-політичних подій. Поширюємо інформацію про Голодомор в Україні, вшановуємо пам’ять жертв репресій в Україні та Естонії. Разом з естонцями організовуємо заходи на підтримку України, збираємо гуманітарну допомогу.

З Україною налагоджуємо зв’язки на рівні громадських організацій, культурних товариств, обласних рад та адміністрацій. Доводилося співпрацювати з Львівською облдержадміністрацією, Черкаською облрадою, Тернопільською і Бориспільською міськрадами, окремими товариствами та організаціями.

- Естонський уряд виділяє гроші для національних меншин? У школах є українські класи?

– Кошти виділяють, хоч і незначні. У державній системі українських шкіл нема, але є фінансовані державою недільні українські школи, програма навчання в яких затверджена на рівні Міністерства освіти.

- Торік Ви отримали нагороду Президента Естонії – орден Білої Зірки в категорії «національні меншини». Розкажіть про це.

– Щороку в річницю Незалежності Естонії до нагороди представляють до 100 осіб – громадських діячів, діячів культури та науки, які, як висловився естонський Президент, «роблять трошки більше, аніж цього потребують їхні професійні обов’язки». Цього року з українських діячів орден отримав уже згадуваний Руслан Трочинський, свого часу до відзнаки був представлений колишній стриянин Борис Дубовик (він очолює в Таллінні відділ охорони пам’яток старовини і культури), керівник Центру української культури Анатолій Лютюк. Загалом цю нагороду отримали шість українців.

– Естонія є членом ЄС і НАТО. Як такий маленький народ давно зумів зробити те, про що українці говорять ось уже 24-й рік?

– Відповідь частково приховується в історії та ментальності естонців. У 1918-20 роках естонцям вдалося вибороти незалежність від Росії аж на цілих 20 років, тоді як в України цей період був дуже коротким. Це допомогло естонцям легше пережити 90-ті роки. Вони згуртовані, єдині і націлені на незалежність. Коли розпався СРСР, стартові можливості України були в рази більші, ніж в Естонії, яка з ресурсів, окрім лісів, моря та лупаку, практично більше нічого не має. Але естонці максимально зуміли зреалізувати те, що мали. Рушійною силою було сильне прагнення до незалежності – нація в цьому єдина.

Згодом головною метою став вступ до НАТО та ЄС, і влада робила все, щоб цю мету реалізувати. Проводилася масштабна роз’яснювальна робота про переваги ЄС. Спочатку більшу підтримку серед естонців мав вступ до НАТО, ніж до ЄС. Люди тільки скинули із себе пута одного Союзу, а тут їм вже пропонували вступати до іншого. Але вже у 2004 році 60% естонців підтримали вступ до ЄС і 70% – до НАТО.

Паралельно влада проводила жорсткі, болючі реформи одночасно у всіх сферах. Підвищувалися тарифи, зростала кількість безробітних та ностальгуючих за часами СРСР. Але в Естонії, на відміну від України, не було олігархів такого величезного соціального розриву в суспільстві. Люди більше довіряли владі, а вона намагалася декларувати близькість до народу. Ніхто з посадовців не роз’їжджав на дорогих «Мерседесах», не демонстрував життя не за доходами. Тому й всі труднощі сприймалися людьми по-іншому, аніж зараз в Україні. Людям пояснювали, чому і для чого це відбувається. Як наслідок – Естонія повністю перейшла на рейки ринкової економіки. І хоча рівень заробітної плати ще не вповні відображає рівень життя, зараз в Естонії середня зарплата становить 1050 Євро.

- Ви часто сюди приїжджаєте до рідних на Дрогобиччину. Які враження від перебування в Україні?

– Приїзд до України мене завжди зворушує, особливо, коли відвідую рідне село та Львів. Звичайно, є ностальгія… Прикро, що Україна наразі не змогла реалізувати величезний потенціал, закладений у її народі, землі. Виникає враження незгуртованості серед українців. Я не кажу про теперішній волонтерський рух, який демонструє єдність. Йдеться про єдність нації загалом. Тільки згуртованістю, цілеспрямованістю можна чогось досягти. А українці єднаються в один кулак тільки тоді, коли настають великі потрясіння. Але відстоявши своє, вони починають знову роздрібнюватися. Міжусобиці та гетьманство притаманні нам навіть на рівні громадських організацій, не кажучи вже про владу. Коли виникає потреба засукати рукави і скрупульозно працювати, українці не готові до цього.

Слід пам’ятати, що владу, якою б доброю вона не була, потрібно контролювати, щоб не повторилося те, що було у 2004 році. Але не варто розгойдувати тему третього Майдану – це тільки на руку Кремлю і в реаліях сьогодення може призвести до втрати незалежності.

Україна – моя Батьківщина, і я дуже хочу, щоби вона була демократичною, незалежною, самобутньою.

Віра ЧОПИК



Создан 17 апр 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником