ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

До 100-річчя бою на Маківці




«За Україну, за рідні права держави»

Третього вересня 2014 р. минуло сто років від дня створення у Стрию Леґіону Українських Січових Стрільців.

На його мужності, героїзмі та славі виховувались члени ОУН і УПА, наступні покоління борців за незалежність України. У наш час стафету боротьби перейняли герої Небесної сотні, а також воїни Збройних Сил України, Національної гвардії, добровольчі батальйони в зоні АТО на сході нашої держави, де вони воюють із промосковськими заколотниками-сепаратистами, російськими агресорами і чужими найманцями.

Нинішнє покоління українців через об’єктивні (історія невблаганно відносить у минуле і покриває пеленою забуття давніші факти) й суб’єктивні (заборону попереднього комуно-російського режиму) причини знає небагато про те, звідки походили і ким були Січові Стрільці, де, як і проти кого вони воювали і про цю військову формацію взагалі. Доведеться коротко нагадати.

Коли у серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, в якій Троїстий союз у складі Австро-Угорщини, Німеччини та (до 1915 р.) Італії протистояв Антанті в складі Росії, Англії та Франції (у 1915 р. до них приєдналася Італія), національно-патріотичні кола Галичини стали одностайно на бік Австро-Угорщини проти найбільшого і багатовікового ворога та поневолювача України – Російської імперії. На заклик політичних і громадських організацій галицька і навіть позагалицька, переважно селянська та почасти студентська і гімназійна молодь з числа тієї, котра за віком чи станом здоров’я не підлягала мобілізації, масово записувалася добровольцями до Леґіону УСС. До його складу відібрали 2,5 тисячі юнаків, розподілених на два курені по тисячі в кожному та один півкурінь з п’ятиста осіб.

Усусуси вбачали своє завдання в тому, щоб під загальним австрійським командуванням здобути добрий військовий вишкіл і бойовий гарт на фронті, аби при сприятливих обставинах перетворитися на ядро армії майбутньої самостійної Української держави. Апофеозом героїчної боротьби УСС проти російських окупантів на першому її етапі стала битва на стратегічній тоді горі Маківці в Карпатах, що неподалік Славська на Сколівщині. 29 квітня – 2 травня 1915 р. там точилися найзапекліші бої, що врешті-решт принесли першу перемогу Січовим Стрільцям і взагалі українським збройним формуванням після славної перемоги гетьмана Івана Виговського над московськими окупантами під Конотопом у 1659 р.

За чотири дні боїв усусуси втратили вбитими 54-х своїх побратимів, ще 76 поранили. За іншими джерелами, кількість втрат становила 42 чи 43 стрільці. Втрати ж ворога тут і в карпатській кампанії зими-весни 1915 р. загалом сягнули понад 10 тисяч солдат і офіцерів. Полеглих героїв УСС поховали тут-таки на Маківці. У 1999 р. за проектом львівських митців Євгена і Яреми Безнісків, Василя Каменщика могили, яких налічується п’ятдесят, упорядкували і встановили бетонні стилізовані хрести з їхніми прізвищами. Упродовж 2013-15 рр. за ініціативою і стараннями голови Пустомитівського осередку Товариства українських офіцерів Олега Рудницького та його друзів, інших осіб попередні надгробки з мармурової крихти, що почали руйнуватися, замінено надгробками з натурального каменю.

Так на Маківці сформувався Меморіальний військовий цвинтар УСС. У ювілейні роки подвигу січових стрільців там збираються тисячі паломників вклонитися їх світлій па-м’яті та набратися сил і духу для захисту незалежної України від того ж ворога, що й у 1659-му, 1915-му і 1917-1920-х роках. Третього травня 2015 р. на Маківці урочисто відзначено 100-річчя перемоги УСС над москалями. Не стану перелічувати ні позицій сценарію, ні прізвищ ораторів, ні учасників мистецької частини ювілейних заходів, бо це можна знайти в Інтернеті. Натомість висловлю декілька зауважень і пропозицій, що належать не тільки авторові цих рядків.

Перше. Незважаючи на складну торішню й цьогорічну ситуацію в Україні, не піддається зрозумінню будь-чиє виправдання того факту, що у вересні 2014 р. Львів не потрудився належно відзначити 100-річчя створення Леґіону УСС. Натомість колектив Стрийського аграрного коледжу на чолі з директором Василем Дмитришиним не тільки провели велелюдне святкування, але й відкрили перший в Україні музей Леґіону УСС. Ба більше, стрийські самодіяльні художні колективи мусили повторити ювілейний концерт і у Львівській обласній філармонії, ніби у Львові не існує професіональних колективів.

Друге. Після виходу Указу Президента України Петра Порошенка про відзначення 100-річчя перемоги на Маківці очікувалось прибуття на Маківку коли вже не його, то принаймні когось із найвищих посадовців, скажімо, віце-прем’єр-міністра і міністра культури України В’ячеслава Кириленка чи когось іншого. «Верхи» ж обійшлися тільки традиційними квітами шани і пам’яті. Це тут же відгукнулось голосним незадоволенням частини учасників святкування.

Третє. Оргкомітет ювілейних урочистостей навмисно чи ні «забув» запросити як почесного гостя вже згаданого, та ще й лауреата Шевченківської премії Євгена Безніска. А він зі співавторами доклали стільки сил і часу, аби Меморіал на Маківці постав у всій величі й красі, гідний подвигу УСС. Тим паче, що він і не збирався просити слова від мікрофона.

Четверте. Серед промовців чомусь не виявилось героїв нинішньої боротьби в зоні АТО як гідних спадкоємців подвигу і слави січових стрільців. Невже у Львові чи в будь-якому іншому місті таких не знайшли? Ні, якби шукали, то, безумовно, знайшли б.

П’яте. Дивно і незрозуміло, чому досі не прозвучала (принаймні 3.05.2015 на Маківці) пропозиція створити в тому ж селі Головецьку (може, в Сколе чи і Львові), на теренах якого є гора, окремий «Музей стрілецької слави героїв Маківки». Утворився б меморіально-музейний комплекс, що приваблював би в Карпати ще більше туристів, насамперед молоді. Ось де вона б ще успішніше здобувала і зміцнювала національно-патріотичний гарт!

Шосте. Стала очевидною потреба заснувати на державному рівні відповідні «маківські» нагороди чи відзнаки для вшанування нинішніх захисників незалежності та соборності України. І не має значення, що перемога на Маківці здобута ще в 1915 р. за відмінних від нинішніх політичних, воєнних та інших умов. Український дух, український героїзм, українська жертовність, українська слава мають передаватися з покоління до покоління і служити вічною опорою нашої державності.

І сьоме. Даруйте, що, як член Національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців України, автор чотирьох тисяч статей і понад півсотні художніх та краєзнавчих книг, у тому числі й «Маківки нашої слави», дозволю собі торкнуфтися особистого, але тут воно має суто констатувальний характер і позбавлене всякого піару (у владі ніколи не був і йти туди не збираюсь). Ще в 1999 р. вже світлої пам’яті голова Львівської ОДА Степан Сенчук відмовив вашому покірному слузі в одній хвилині для декламування написаного до відкриття Меморіалу вірша «Маківка». Нині вже інша посадова особа, а саме директорка департаменту інформаційної діяльності Львівської ОДА Галина Гречин (так вона себе назвала) теж привласнила собі осоружне право старої влади «Нє пущать!». Отож мені через якийсь там її «протокол» не вдалось випросити в неї аж… однієї хвилини, аби прочитати ще один новий вірш «Священна вершина», створений до 100-річчя стрілецької перемоги.

Щоправда, мені все ж привідкрили написаний від руки довгий список промовців переважно з числа посадовців, для яких «протоколу» не існувало. Виявляється, «своїм» – можна, а «чужим», та ще й з «провінції», – зась. До речі, аналогічно вчинив у 2009 р. на Красному Полі під Хустом головний режисер урочистостей з нагоди 70-річчя Карпатської України Сергій Гержик, відмовивши в пропозиції озвучити зі сцени хоч кимось, як не мені, мій вірш «Августин Волошин», що згодом увійшов до книги «Великі і відомі. Сто історичних образків». Одне з двох: або ваш покірний слуга так і не навчився просити наших чиновників, або ж вони та деякі «голрежі» успадкували погану компартійну методу привласнювати собі цензорські повноваження за конституційної відсутності в нас цензури. Мовляв, їм би за «самоуправство» могло перепасти від начальства.

Ні, панове! З цими «цензорами у владі» треба рішуче щось робити! Принаймні виводити на чисту воду оприлюдненням у ЗМІ їхніх прізвищ. Інакше той «протокол», що непомітно прийшов на зміну вже призабутим і обов’язковим до виконання рішенням колишніх райкомів, обкомів і ЦК КПСС, далі служитиме нездоланним бар’єром для будь-кого з письменників і взагалі.

 

СВЯЩЕННА ВЕРШИНА

Стоїмо на священній вершині в Карпатах,

Де подосі відлунює клекіт боїв

Січових, повних віри у волю, стрільців

Із ордою заброд, їх рабами проклятих.

 

Тут зітнулась на смерть у кривавому тані

Совість нації нашої, чиста, мов цвіт,

Аби про Україну почув цілий світ,

Яка рветься до сонця крізь тучі багряні.

 

Кілька діб, що не знали ні сну, ні спочину

І засіяли Маківку ярим огнем,

До якого ми благоговійно ідем,

Понесли у віки її славу орлину.

 

Сталь, і та проти сили нерідко безсила,

Але сила стрільців була дужча й за сталь,

Бо об неї зламав собі зуби москаль,

І не знала вона у звитязі мірила.

 

Це із неї зродились геройські повстанці,

Це із неї устав переможний Майдан,

Змівши з трону грабунок, свавілля й обман,

Щоб не правили нами чужі ошуканці.

 

Стоїмо на раменах безсмертної слави

Прихилити небес до стрілецьких могил.

Тут черпаймо рік-річно, брати мої, сил

В ім’я зміцнення стін і розвою держави!

Роман ПАСТУХ, член НСПУ

 

Чим завдячує Дрогобиччина перемозі австрійської армії на горі Маківка?

До 100-річчя визволення Дрогобича від російської окупації

Бої за гору Маківка в Карпатах (29 квітня – 4 травня 1915 р.) відіграли чи не найважливішу роль у тактичному плані визволення Східної Галичини.

Як відомо, підрозділи російської армії провели три найбільш запеклі штурми Маківки. Якщо перші два підрозділи УСС та мадяр відбили, то під час третього росіянам все ж вдалося захопити гору. Подальший контрнаступ січового стрілецтва зупинив переважальні сили російського гренадерського корпусу. Врешті наступальна ініціатива російського штабу була втрачена. Таким чином після втрат у Галицькій битві (5 серпня – 13 вересня 1914 р.), перемога на Маківці з’єднаної 55-ї австро-угорської піхотної дивізії генерал-майора Іґнація фон Фляйшнера корпусу генерала Гофмана (до складу якої входили 7 сотень І та ІІ куренів УСС) стала найбільшою надією на визволення Східної Галичини за час боїв на Східному фронті.

Серед визволителів маємо і вихідців із Дрогобиччини, зокрема колишніх гімназистів Іґнація Харкавціва, Івана Чаповського, Володимира Дуцька (Дучка?), Михайла Головея, Василя Коссака, Івана Марківа, братів Петра і Євстахія Знаків, чотаря Луки Луціва, Григорія Іваненка, сотника Андрія Мельника (майбутнього провідника ОУН-м) та ін. Особливу подяку у історичній пам’яті народу збережено полковнику УСС Григорію Коссаку, який одразу після входження до Дрогобича звернувся до громад довколишніх сіл та міста з проханням допомогти у реабілітації визволеного краю та підтримці УСС.

Не вдаючись до деталей блискучої перемоги над російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерала Альфтана на Маківці, у цій статті маємо за мету нагадати громадянам Дрогобича кілька фактів з історії російської окупації нашого міста та його визволення силами УСС, мадярських легіонерів та турків.

На початку І-ї світової війни Дрогобицький повіт був одним із найголовніших стратегічних зон у загарбницькій економічній доктрині Російської імперії, яка ґрунтувалася не стільки на людських ресурсах, скільки на добуванні нафти, озокериту, газу та лісового масиву Карпат. Водночас тривога, яку принесла в наш край російська окупація, містить у своїй основі численні архівні вістки про появу російської етнофобії до місцевого населення, яка за рахунок секретних воєнно-поліційних служб царату чи не вперше принесла в Галичину тюремні висилки мешканців на далекий Сибір, нищення культурних цінностей, і, щонайважливіше, блокаду духовно-релігійного надбання українців, засвідчуючи тим самим «істинну любов до братського народу».

Дрогобич був захоплений перед 10 вересня 1914 р. різними частинами ХІ-ї армії Російської імперії: кінною дивізією генерала Олександра Каледіна та 4-ма полками донського козацького кінно-артилерійського дивізіону і туркестанської кінно-гірської батареї генерал-майора Олександра Багалдина. У зверненні міської управи Дрогобича від 4 листопада 1914 р. зазначалося, що «Дрогобицький повіт внаслідок воєнних дій залишився знищеним, пограбованим і значною мірою спаленим. Жителі в кількості 27000 помирають від голоду».

Адміністративно Дрогобич став центром повіту в межах Львівської губернії (разом 16 повітів). Повіт очолював керівник, який мав помічників у адміністративно-господарських і поліційних справах, а повітова канцелярія складалася з секретаря і перекладача. Управління на місцях було повністю реорганізовано з числа прибічників окупації (москвофілів), або ж числа самих окупантів. У місті було залишено раду і бургомістра, а в селах – посаду війта. Керівником Дрогобицького повіту став Рапота, згодом його замінив капітан Олексій Тілло. Його помічниками були Печковський (адміністративно-господарські питання) і Ф.Ф.Красницький (поліційні і канцелярські справи). Бургомістром Дрогобича призначено Тюніна, а управителем солеварень – М.М.Івасечка. Останній згодом прийняв управу над жупами Сільця, Стебника та Уличного.

За час окупації Дрогобича вересень 1914 – травень 1915 рр. найбільше постраждала культурна спадщина міста, а особливо фонди місцевих бібліотек (начальних закладів та релігійних парафій), архіву та кабінетів гімназії, шпиталів, будинків сиріт тощо. Наприклад, під час квартирування донського козацтва в гімназії ім. Франца Йосифа І загальні збитки навчального закладу складали 88 717 корон. 20 вересня 1914 р. відділ козаків був розквартирований в приміщенні гімназії, військові почали варварськи нищити матеріальні цінності закладу: обладнання для навчання в кабінетах, канцелярське знаряддя директора Й.Староміського, а також історичну, фізичну та хімічну бібліотеки. Після цього професори гімназії – доктор, завідувач українською бібліотекою Володимир Більчак та професор, вчитель латинської мови Юзеф Шабовський відправилися зі скаргами до полковника донського козацького корпусу Дмитра Сазонова (згодом учасник білого руху). Полковник особисто відвідав гімназію, після чого віддав наказ козакам не тільки припинити будь-який розбій у будинку і на його подвір’ї, але й оголосив заклад в статусі своєї особистої опіки. Одначе рядові козаки, відходячи з будинку, як зазначалося у звіті, «з ненависті» вчинили ще більший розбій, аніж раніше.

Паралельно із нищенням міської освіти, дрогобицька поліція та спеціальний наряд управління начальника Дрогобицького повіту організували секретну розвідку з метою пошуку інакомислячих та патріотично налаштованих українців, поляків, євреїв та німців. 26 грудня 1914 р. прибічник окупантів Михайло Івасівка прибув у парафіяльну церкву с. Стебник для того щоб слідкувати за поведінкою місцевого унійного пароха о. Олексія (Грицика). Під час виголошення молитов парох виголосив слова за здоров’я «… цісаря Франца Йосифа І», а в Болехівцях навіть організував спеціальну літургію. Відтак, під час Різдвяних Свят, на Святвечір – 5 січня 1915 р., начальник дрогобицького повіту капітан О. Тілло (його секретарем працював Булгаков) видав наказ із грифом «Секретно» для війта с. Стебник, у якому зобов’язав негайно заборонити о. Олексію (Грицику) церковне служіння у Стебнику, яко «неимеющему іерархіи». Згодом його і кілька десятків парохів було вивезено до Сибіру.

7 січня 1915 р. капітан О.Тілло наказав своєму помічникові в поліційній частині Ф. Красницькому таємно з’ясувати питання: «чи дійсно член міської управи Дрогобича, пан Вєжинський, під час захоплення міста російськими військами змінив своє німецьке прізвище Верстляйн на польське Вєжинський і чим це зумовлено?». Як виявилося, начальник підозрював, що син Вєжинського перебував у особовому складі австрійської армії. Мова йшла передовсім про батьків поета Казимира Вєжинського.

У часі окупації будь-які новоприбулі на посаду мешканці Дрогобича ретельно перевірялися на «политическую благонадежность». Наприклад, 9 січня 1915р. О.Тілло розпорядився своєму помічникові з’ясувати докладне досьє на громадянку міста Марію Ельбівну Берґер, яка прагнула обійняти посаду писаря в міській управі Дрогобича. 31 січня 1915 р. за політичні переконання з магістрату було звільнено багаторічних чиновників Вікентія Фільнера та Миколу Кедача (підозрювався в організації польського легіону перед вступом російських військ у місто).

Подібні переслідування супроводжувалися висилкою в Сибірську губернію. Так, 21 березня 1915 р. львівський губернатор наказав начальнику дрогобицького повіту відправити в заслання до Сибірської губернії греко-католицького священика с. Горуцьке о. Теофілія (Скобельського) «въ виду вредной его деятельности» строком на час воєнних дій в Галичині.

Факти подібної «роботи» окупантів можна наводити чимало. Щоправда, це тривало не довго. Під кінець зими 1914 р. через Мукачів почали рухатися німецькі та турецькі колони у Карпати на підмогу австрійській армії, яка зупинилася у позиційній війні. На початку лютого 1915 р. бої в околицях Ісайїв, Нового Кропивника та Східниці припинилися, а основний фронт розгорнувся на лінії Устрики-Дольне-Старий Самбір-Блажів-Стрий-Соколів. Російська армія почала зазнавати великих втрат, адже з боку австрійського командування готувався потужний контрнаступ по всіх фронтах. 14 березня 1915 р. легіон УСС був реорганізований в окремий полк, який увійшов до складу 55 дивізії (командувач – полковник Г.Молік) корпусу генерала П.Гофмана. Полком командували Г.Коссак, А.Варивода (до вересня 1916 р.) та ін.

Після боїв на Маківці І-й курінь УСС отаборився в околицях Головецького. Наближаючись до Дрогобича, в легіоні УСС раптово спалахнула епідемія хвороб. Так, у кінці квітня 1915 р. у Меденичах було зафіксовано загострення епідемії серед більшості особового полку УСС. Ця ситуація серйозно ускладнила процес визволення Дрогобицького повіту, щоправда вже 14 травня 1915 р. від російських розвідувальних остаточно були визволені Східниця разом із Рудниками, Добромиль, Старий Самбір та Борислав. Цього ж дня австрійські війська увійшли до Дрогобича. До 20 травня 1915 р. Дрогобиччина була повністю звільнена від російської окупації. 3 червня австрійсько-німецькі війська вступили до Перемишля, а 9 червня вони оволоділи Львовом. Ця поразка росіян мала важливе значення для дальшого перебігу війни, а для мешканців значної частини Східної Галичини стала надією на мир та культурну реабілітацію.

По завершенню боїв у Дрогобицькому повіті активізували діяльність найрізноманітніші порятунково-пошукові та доброчинні товариства і організації. Родичі масово зверталися до Міністерства Крайової оборони і Воєнного командування у Відні з питанням розшуку рідних, як правило, військових, про яких не було жодних свідчень. Зокрема, збереглись листування за період від 28 листопада 1915 до 17 грудня 1916 р. Так, 13 листопада 1916 р. відома українська родина з Дрогобича відшукала Антона Попеля. До кампанії визволення Дрогобиччини з усією серйозністю долучилася УГКЦ, яка почала відбудовувати парафії та здійснювати підтримку  вдів, сиріт та інвалідів. Понад те, чимало парохів брали участь у боях за Дрогобиччину, виконуючи обов’язки воєнних капеланів у лавах легіону УСС. Наприклад, о. Євстахій Кушлик 16 січня 1916 р. навіть отримав подячні грамоти за військові заслуги перед державою та народом від Апостольської протонунціатури.

На завершення додамо, що жахливі факти про діяльність російських шовіністів, керівником яких був Олексій Тілло, розширюють наші уявлення про методи «виховної» роботи воєнно-поліційних працівників Російської імперії на Дрогобиччині, які мало чим відрізняються від методів російських окупантів 1939-41 рр., 1944-53 рр., і якщо хочете 2014-15 рр., якісьогодні спостерігаємо на Донбасі чи Луганщині.

Богдан ЛАЗОРАК, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії, науковий співробітник музею «Дрогобиччина»

 



Создан 08 мая 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником