ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Творчий злет Діани Грицай




Понад 7000 робіт – саме стільки літературних та мистецьких творів надійшло на літературний конкурс «Життя – тобі!», організований Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка» (МІОК) та норвезько-українською громадською організацією «Maidan Norway».

Не тільки діти та юнь України, але юні мешканці діаспори з Греції, Іспанії, Норвегії, Польщі, Португалії, Франції виявили бажання розповісти про своє бачення і розуміння подій, що відбуваються в Україні. Природним є те, що свої роботи надіслали і діти з окупованих територій. Вони теж захотіли поділитися своїм розумінням таких понять, як «демократичні свободи», «європейські цінності». Наймолодшим авторам – від 7 до 10 років, найстаршим – від 15 до 17 років.

За матеріалами конкурсу видано книгу «Життя – Тобі». Видавництво здійснено у партнерстві Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» з норвезькою-українською ГО «Maidan Norway» за підтримки Міністерства закордонних справ Королівства Норвегія.

У книзі вміщено роботи 20 лауреатів та 2120 дипломантів конкурсу.

Для колективу Палацу дитячої та юнацької творчості, для мене – керівника Зразкової літературно-творчої студії «Любисток» – і, звісно, насамперед для юної авторки Діани Грицай стало великою радістю те, що серед тисяч робіт не загубилася робота «Дивіться дитині в очі!». Зі скороченням ця робота представлена у книзі. Це відгук Діани на події в АТО, відлуння того болю, яким пульсує її серце, коли чує про події, сповнені трагізму. У дівчини закономірне бажання – знайти винних і покарати тих, хто скалічує людські долі.

Вітаємо Діанку з великою перемогою. Ні вона, не лауреат, а тільки дипломант. Але як легко було загубитися серед тисяч! Та її голос почули! Водночас вітаємо педагогічний колектив ЗОШ №10, яку у наступному навчальному році закінчить дівчина. Цілком можливо, що з медаллю.

Багаторічна вихованка ПДЮТ, Діана добре відома в місті як ведуча міських культурних заходів, читець-декламатор. Творча уява і фантазія розкрилися на заняттях Театру мод, яким керує С.Б.Бульбах. Дівчина навчилася виготовляти різноманітні зразки одягу з нетрадиційних матеріалів і демонструвати їх на подіумі. Вміє проводити з дітьми ігрові програми.

Як вихованка Зразкової літературно-творчої студії «Любисток», дівчина здебільшого працює у номінації «Проза», хоча була переможницею конкурсу «Сурми звитяги» як читець власного вірша. На обласному конкурсі «Весняний легіт» при МАН посіла як автор прози І місце у 2014 році і ІІ місце у 2015 році.

А ще Діана танцює в ансамблі «Мерінга». Крім того, займається у Театрі тіней, Театрі вогню, танцює на ходулях (усі ці нетрадиційні форми роботи впроваджує у творче життя ЗОШ №10 отець Андрій Бунь). Як вона усе це встигає, залишається Діаниним секретом. А, можливо, секрету ніякого нема? Просто вона дуже відповідальна, цілеспрямована, творча, товариська і весела. І хай їй щастить, яку б стежину вона би не обрала у дорослому житті! Щасливої тобі долі, Діанко!

…Гортаю книжку. У захопленні: скільки розумних і талановитих дітей! І боляче: через єство кожного тривогою і болем пройшли події Майдану, події АТО. Різні жанри, історії, роздуми. Море переживань, емоцій, щирої любові до рідної землі. Вони по-дорослому мудрі – навіть наймолодші. У час глибоких втрат і великих перемог, тривожний і складний час, діти усе правильно і розумно оцінюють, розповідаючи дорослим про найдорожче, найпотаємніше.

Подумки бажаю усім дітям України щасливих стежин у житті, здійснення найзаповітніших мрій!

Як же хочеться колись відкрити книжку з такою ж назвою: «Життя – Тобі», але щоби була вона сповнена тільки світла і радості! Діти на усій планеті гідні саме такого життя.

Калерія ЛУЦЕНКО, методист ПДЮТ, керівник Зразкової літературно-творчої студії «Любисток»

***

Дивіться дитині в очі!

Чекали, та все одно пролунало несподівано. Громом пролунало:

- Встати! Суд іде!

Вони підвелися. Люди похилого віку і молоді, об’єднані спільним виразом облич. Тривога була написана на кожному. Тепер, коли стояли півколом, тривога проступила ще виразніше.

Запанувала тиша. Хоча… Тиша і так заповнювала кімнату, але тепер вона була якоюсь особливою – гнітюче лягала на плечі.

Відчинилися двері, і сталося те, на що ніхто із присутніх у залі не очікував: заходили діти Йшли тихою вервечкою, і плечі їх щось незвично хилило, ніби на них лежав тягар літ.

І знову ж тиша. Вона вражала, бо тиша дітям не властива. Дітям властивий рух, сміх, дзвінкоголосся. Ці ж діти якось не вписувалися у розповсюджене поняття «діти» .

І той же голос, що до того віддав команду встати, сказав:

- Дивіться в очі дітям.

На мультимедійному екрані з’явилося дитяче обличчя, збільшене у кілька разів. Сіро-зеленаві очі у пухнастих віях дивилися перед собою.

- Дивіться у ці очі! Не смійте відводити погляд. За вами стежать!

І зовсім інший голос, м’який, лагідний:

- Оленко, обійди тих, хто стоїть перед тобою. Зупиняйся перед кожним, підведи личко вгору і дивися кожному в очі. Через тих людей ти ніколи більше не побачиш татка.

Маленьке світловолосе дівчатко відділилося від загальної вервечки дітей і поволі підійшло до дорослих.

І знову той же владний голос :

- В очі! В очі дивіться дитині! За вами стежать! В очі!

Дівчинка поволі просувалася від однієї постаті дорослого до другого, від другого – до третього…

- Ви не маєте права! – заволав літній малий на зріст чоловік. - Я не тільки іноземний підданий, я ще й відповідна особа!

- В очі! В очі дитині!

- Я звернуся до Європейського суду!

- Це і є рішення Європейського суду! В очі! В очі дивіться дитині!

Потім дорослих обходив кароокий Василько. За ним – кучерява Вітуся, чорнява Алінка, смаглява Даночка… Дітки мовчки дивилися дорослим в очі. Відходили до дверей і щезали за ними, а дитячий ланцюжок все просувався, бо заходили нові дітки. Так само мовчки, з плечиками, обтяженими невидимим тягарем. Здавалося цьому ланцюжкові не буде кінця, а невтомний голос усе повторював:

- В очі! В очі дивіться дитині!

- Орчику, дивися, дивися в очі дорослим, за їх наказом твій татко помер від ран.

На мультимедійному екрані теж почергово з’являлись дитячі очі: сірі, голубі, сині, зелені, сіро-зелені, світло-карі, чорні, темно-карі… У густих віях і у ріденьких, у світленьких і у чорних. Деякі були заплаканими. Деякі – здивованими, але веселих серед них не було.

Дорослі не витримували. Опускали погляд. Заплющували очі. Закривались долонями.

 - В очі! В очі дивіться! – вимагав голос. Хтось істерично вигукнув:

 - Адвоката!

Хтось закричав:

 - Не мордуйте! Застрельте!

Голос:

- Вирок остаточний. Не підлягає оскарженню! За 3 дні діти роз’їдуться по домівках. Очі на мультимедійному екрані дивитимуться на вас щоденно і пожиттєво. Вирок можна оскаржити упродовж тижня. Погляди дітей замінити на очі матерів або очі вдовиць. В очі! В очі дітям дивіться! В очі!..

 

- А що це за дівчинка ?

Дорослі так люблять задавати питання, навіть коли наперед знають відповідь. Правда, смішно?

Ото Лідуся і смієтеся, вчувши це запитання.

- Так що це за дівчинка?

- Лідуся! Таткова принцеса, мамине сонечко, бабусина рибка, дідусиків зайчик!

- Ну, як багато ! А ким тобі найбільше подобається бути?

 - А усім на світі! А найбільше татковою принцесою.

 - Так – таки принцесою ? То я тебе так буду кликати: принцесо!

- Ні! Лідуся! Я принцеса тільки для татка.

   З татком вони були друзями. Навіть футбол разом дивилися: тато сидить у кріслі , а Лідуся притулиться збоку. Буває і засне поруч, але, прокинувшись, неодмінно спитає :

- А хто виграв?

І тато їй у подробицях усе розкаже.

Правда, було значно цікавіше, коли футболу не було. Є ж багато інших занять! Скажімо, пазли! Ті картинки, що їм подобались найбільше, тато брав під скло і вставляв у рамку. У ванній кімнаті була з них ціла виставка.

А у хованки бавитися! Лідуся колись залізла у тумбу від тахти, і тато , ну, ніяк, ніяк не міг її відшукати!

Того дня вони втрьох довго гуляли містом. Хто був третім? А хто ж? Звичайно, мама. Отак гуляли собі і випадково спинилися перед вітриною. А там – лялька! Кучері чорні – зовсім, як у Лідусі. А очі голубі. Ні, у Лідусі карі. Лялька була такою гарною, що її просто не можна було не купити ! Але татко чомусь не купив. Казав, що грошей бракує.

 - От як повернуся, підемо з тобою і купимо.

- Повернешся звідки ? – поцікавилася доня.

- Тато їде по роботі!  - швиденько відгукнулася мама.

- І ти швидко повернешся?

- Звичайно.

- Дивись, а то ляльку можуть без нас купити. Ти ж бачиш, яка вона гарна!

- Бачу, бачу, - засміявся тато. І до мами: - Ви поки що на гойдалки, а я миттю повернуся.

- У справах? - поцікавилася мала.

- У справах, - посміхнувся татко.

 - Ну, давай ! – Лідуся розуміла, що, коли є справи, то їх треба виконувати.

- Ти вже повернувся? – поцікавилася ввечері.

- Ні, - поцілував її татко, - я їду завтра. А зараз давай спати. Гаразд?

- І ти мене розбудиш вранці.

- Ні, моя принцесо, завтра я поїду раненько-раненько, тож не буду тебе будити.

   Лідуся обхопила татка за шию, притулилася міцно:

- Я твоя принцеса, татусю?

- І мамине сонечко, і бабусина рибка, і дідусиків зайчик.

 - Так! Ні, не так. Я спочатку твоя принцеса. А ти мій король. Ти їдеш у похід, бо королі завжди їдуть у похід. А коли ти приїдеш, то купиш мені ляльку. І почнеться нова казка, де король не їде у похід. Обіцяєш?

   А вранці татка вже не було. Він правду казав, що поїде дуже ранесенько. У мами були заплакані очі.

- Мамусю! Не плач. Татко обіцяв, що коли приїде, то вже ніколи у новий похід не поїде. Чуєш? Не плач.

Мама тулила до себе Лідусю, накручувала на палець шовковий кучерик.

- А що ще казав татусь, сонечку?

- Що приїде скоро. Мамусю, ти ж не маленька! Не плач. Дивись, я не плачу.

І Лідуся не плакала. Лідуся чекала. Бавлячись з іграшками, не раз до них промовляла:

- Татко скоро повернеться. Ми чекали довго, лишилося менше. І не треба плакати. Коли тато повернеться, то вже більше ніде не поїде.

Колись дідусик покликав:

- А ходи їсти, принцесо.

Вона подивилася здивовано:

- Дідусю! Ти поплутав: я ж твій зайчик. Я принцеса тільки у татка.

 

Того дня вони з мамою повернулися з парку. Розпашіла Лідуся, як завжди, була повна новин:

- Бабусенько! Дідусику!

 І замовкла… І очі… Такі очі, що, здається, більше нічого немає на обличчі, окрім тих очей!

На столі сиділа лялька. Та сама!

- Татку! - і побігла до сусідньої кімнати. Ну чула, не бачила, як мати впала, як кинувся до неї татків друг Максим, як стиха молився дідусь і як бабуся тремтячими руками крапала якісь краплі у склянку.

Лідуся бігала кімнатою, потім вибігла на кухню, зазирнула до ванної кімнати.

- Здаюся! – нарешті вигукнула. - Татку, виходь. Здаюся!

 І вже трошки роздратовано:

 - Таточку ! Так не чесно. Виходь – я ж здаюся!

 

Лялька жила у Максима. Такою була домовленість: коли Дмитро повернеться, він візьме ляльку для Лідусі, якщо ж… Тепер ляльку мав принести Максим…

Лідуся після сніданку бере ляльку і виходить на ґанок. Вони удвох чекають на татка. І так щодня. Вона не плаче. Часом щось говорить до ляльки і дивиться, дивиться на дорогу. Вона вірить, що татко повернеться саме вдень.

- Принцесо! – крикне, підхопивши її на руки. І закружляє, і цілуватиме кучерики, личко, рученята.

- Моя принцесо!

- Мій королю! Я знала, що ти повернешся!

- Так. Я ж обіцяв!

- Мій королю, ти більше не підеш у похід?

- Не піду, принцесо.

- Ніколи-ніколи ?

- Ніколи, бо король йде у похід, коли є вороги.

- А ворогів уже немає?

- Немає.

…І починається нова казка. Татко, мама і Лідуся йдуть парком. А день сонячний – сонячний.

 

Ніколи ще тиша не була такою нестерпною, безжалісною та безпощадною.

- Дивіться дітям в очі! – знову і знову наказував суворий голос.

Лідуся навіть не здогадувалася, що багато незнайомих людей безліч днів дивитимуться на мультимедійний екран із зображенням її личка. Потім личко поволі розпливається і на екрані залишаються хіба дитячі очі, збільшені у багато разів. Серед інших дитячих очиць вибрали саме ці – великі карі очиці у пухнастих густих віях. Вони дивляться трішки здивовано і захоплено, в них наївність і готовність побачити диво. У цих очах ніжність і радість. Потім зображення знову розпливаєтеся і з’являються очі – ті самі і не ті. Вони дивляться з докором і тугою. В них смуток і біль.

Ті, що змушені були дивитися на екран, не знали, що це очі дівчинки на ім’я Лідуся. Не знали, як вона щодня дивиться на браму, очікуючи на щасливу казку. Це були просто очі дитини. Вони могли б бути сірими чи блакитними, чорними чи зеленавими. Це не важливо. Це очі дитини, яка ніколи не дочекається татка. Очі сироти, в якої вбито її казку.

Дитячий погляд годі було витримати. Ніхто не називав підсудних катами чи вбивцями. Вони просто мали дивитися в дитячі очі.

- За що? – мовчки запитували ці очі.

Що ж мали відповісти ті, хто розв’язав війну?

Час від часу лунали вигуки:

- Припиніть!

- Досить!

- Не мордуйте нас! Краще вбийте!

- В очі дивіться! Дитині в очі! – лунало у відповідь.

Інколи серед засуджених хтось починав безтямно реготати. Більшість мовчала. Вони просто не знали, що мали відповісти отим зрадженим дитячим очицям.

Діана ГРИЦАЙ, 15 років, Дрогобицький ПДЮТ, Зразкова літературно-творча студія «Любисток»



Создан 11 авг 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником