ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


СЦЕНА. ЧАС ВРОЖАЮ… У веселковий вінок осяйних миттєвостей зібраного у літах творчого ужинку народної артистки України Алли Шкондіної




Не часто доводиться бесідувати з талановитим мистцем, чий творчий доробок настільки об’ємний, що не потребує додаткових пояснень, а світобачення, оригінальне тлумачення навколишнього світу, не лише театрального в даному випадку, а й суспільного, оцінюється настільки влучно й об’єктивно, що є над чим помислити і читачам, і спраглому до політики бомонду.

Давно відомо – актори регіональних теренів набагато мудріші в судженнях, ніж укокоськані званнями і титулами метри столичної тусовки. Ці скоморохи, на мою думку, краще знають життя таким, яким воно є, а з тим уважніше ставляться до людей, чиє буття різниться філософією од землі, де чорне є чорне, біле є біле, а багатокольоровість визначається не належністю до партій чи груп, а напруженим трударством – пригадуєте, синь неба на погоду, дощова сірість на врожай, буйноквіття трав на достаток і т.п. Хто як не вони покликані виховувати глядача, знати його потреби і запити, побут, зацікавлення, а з тим добирати репертуарний лист в контексті вимог часу.

У цьому ряду чільне місце належиться й народній артистці України Аллі Шкондіній. Писати про неї – заняття не з легких. Дрогобичани, український глядач, театрали близького зарубіжжя знають її творчість, в якій талант і врода множаться на бездоганне виконання ролей, внутрішня сутність особистості додається умінням донести до зали суть задуму драматурга і режисера, вдумливе відтворення характеру героя вистави доповнюється огромом здібностей, знанням психології його внутрішнього єства – ось складові успіху цієї напрочуд красивої мисткині. У цій багатоплановості й складаю портрет унікальної особистості, чий творчий шлях понад тридцять років стелиться на благословенній землі Каменяра.

Чи вдалося мені – судіть самі. 

 

Сонячна дитина

Змалечку вона особливо раділа сонцю. Просипалася зарання, повертала очі до віконця й зачаровано спостерігала, як лагідний промінець торкався шибки, завмирав на мить і потім вже зазирав до світлиці, огортаючи своїм теплом маленьку дівчинку. І від того її єство наповнювалося енергією творення, бажанням сеї миті вийти на подвір’я, аби відчути лагідний дотик небесного світила, зігрітися од його тепла, радіти щоденності пізнання, вбирати пам’яттю і душею незбагненність світу Божого.

Батьки відразу зауважили неймовірність любови донечки й не перечили, а сприяли дівчинці в усьому, що мало стосунок до її захоплення. А з тим й назвали Аллочку – Сонячна дитина.

Вони, батьки, хліб насущний для своїх дітей, окрім старшенької підростала ще й Світланка, – добували важкою працею: батько трудився в гірничій промисловості Кривого Рогу, мама, за освітою філолог, в сім’ї керувалася педагогічними методами виховання, навчання та поведінки, які слугували за життєвий взірець, що й нуртувало емоційний характер дитини, виховувало її в правдивості, чемності й любови до людей.

Слід відверто сказати: Аллочка виявилася не такою вже й спокійною дитиною – мала вроджений бунтарський характер, вибухову комунікабельність, в непокорі й вільнодумстві заскорузлим будням намагалася відшукати для себе відповідь на ті питання, які в школі обходили або мовчанням, або загальними тлумаченнями.

А з тим Сонячна дитина утверджувалася кмітливою, розумною, дружелюбною.

Її шкільні роки нічим особливим не різнилися – навчання давалося легко, участь у громадській роботі, в художній самодіяльності, приносили визнання й повагу. Проте вже тоді в її свідомості закарбувався отой негативний радянський постулат, який волів бачити в школярах лише людину, яка здатна діяти за законами, так би мовити, жанру, а індивідуальний характер, окремішня, тим більше незалежна позиція, оригінальна точка зору – осуджувалися колективом, як хиби домашнього виховання.

Чи стикалася вона з такими випадками? Безумовно. На підтвердження наведемо лише один, що додав до її характеру отієї непокірності й впертості, з якими вона крокує впродовж свого нелегкого, але щасливого життя в днях і літах минувшини та теперішності.

Отой випадок проситься во главу нашої оповіді, бо він не лише промовисто свідчить щодо системи, в якій виживав люд, а й відносинах між гомо сапієнс різного способу життя і мислення. Актриса невипадково його пригадала серед безлічі подібних. Бо, на її думку, нестійку людину збити з пантелику можна одним словом, дією, реченням, навіть поглядом, а характернику, упертюху, розумасі це додасть лишень злості й наполегливості в досягненні мети.

Що ж це був за випадок, - нетерпляче поцікавиться читач?

…Випускний рік дзвенів завершеністю. Лишалися якісь «хвости», доздачі-перездачі в надії на кращу оцінку, нескінченні мрії, дискусії, приготування. Клас Шкондіної завмер тишиною. Над зошитами схилилися голови в задумі: ким хочеш бути. Сонячна дитина обґрунтовувала свою мрію стати потрібною суспільству, а з тим і бажання стати артисткою.

Однією із перших поклала на стіл екзаменатора готовий твір.

Наступного дня вчителька російської мови мовчки ходила між партами і роздавала зошити. Біля Шкондіної завмерла, уважно подивилася школярці у вічі й мовчки поклала перед нею зшиток.

- Мене школа, - згадує Алла В’ячеславівна, - загартувала, як не дивно, своєю недемократичністю. Що маю на увазі: навчителі нам тлумачили готові рецепти поведінки. Правильні вони чи ні – це справа інша. Але нам доводилося підкорятися ним усеціло. Оце мене нервувало. Незважаючи на ті постулати – шкільне братство шаную до сього часу. Немає потреби доводити, розуміння дається з роками, що школа з усіма її додатніми і від’ємними характеристиками – серйозна частка початкуючого життя, в якому ти шукаєш себе. Згодом можна поміняти світобачення, фах, ставлення до однокласників й вчителів, проте беззмінним є розуміння того, що через школу ти пройшов як особистість свого часу.

Так ось, - продовжувала, - я мовчки споглядала розмашисто написану вчителькою думку російською мовою: «актер работать будет». Тільки слова. Оцінки не було. Отоді й подумалося: а хто сказав, що актору не треба працювати? Чи в розумінні вчительки праця починається лише за заводською прохідною? За кого вона нас, випускників, має, чи була щирою на уроках, чи зараз? Як можна вчити дітей, маючи подвійну свідомість, – напівправда для класу, і правду на зриві істерики, коли себе не контролюєш?!…

…Мало років прожито, але скільки відчутних вражень?! Вже тоді Алла Шкондіна назавжди усвідомила – в житті слід боротися за свої ідеали, а не лишатися безвольним спостерігачем прудкої течії, розраховувати на власні сили, а не чекати чиєїсь помочі, своєю працею творити себе, а не користуватися чужими заслугами.

 

Дніпропетровські візії

У 1974 році наша героїня переступила поріг Дніпропетровського театрального училища. Пригадуючи цей період, вона скаже знакову фразу: «Мені пощастило двічі. Найперше – я відразу склала іспити на вступ і по-друге - потрапила на курс Юрія Івановича Костюка – педагога, про якого ходили легенди, навчителя, який достеменно знав свій фах, більше того – його таємниці міг донести до свідомості учнів, вкарбовуючи кожне слово як Отче наш. Це був Богом даний навчитель. Не знаю чому, але поміж всіх нас він виділив мене, називав «доця». Мені вчилося легко. На все життя я запам’ятала настанови Юрія Івановича. Повторю їх тут напам’ять. Можливо, молодь дослухається до них, буде керуватися у повсякденному житті».

Ось ці заповіти: посієш характер – пожнеш долю; має бути абсолютна відданість справі; жертовність; жага до праці; пошук себе; виховання волі.

- На перший погляд, - ділиться роздумами Алла В’ячеславівна, - великих секретів тут немає. Але за цими настановами криється система навчання і виховання, дотримуючись якої з молодої людини формується фахівець високого класу. Хоча, як не мене, - наголошує, - з роками я цілковито усвідомлюю, що тоді це була струнка школа навчання, тепер можна говорити, що це азбука, адже навчительство на місці не топчеться, воно рухається вперед, вдосконалюється, набуває нового віддзеркалення, формується у ногу з часом.

…Нема потреби доводити читачам, що Алла Шкондіна з перших кроків навчання в училищі звернула на себе увагу цілковитою налаштованістю на важкий акторський труд, мов та гумка вбирала в себе зерна розумного, доброго, вічного. А з тим лишалася, так би мовити, людиною з міцним хребтом, до якого додавалося виняткове розуміння завдань наставників, їх бездоганне виконання з елементами індивідуального творчого розуміння поставленої мети.

Керівник курсу натішитися своєю ученицею не міг. Ненав’язливо підштовхував її до вибору місця праці: може бути Запоріжжя, Херсон, - говорив не наполягаючи, радше радив по-батьківськи. Вона слухала, на знак згоди хитала головою, але у більшості відмовчувалася.

Від остаточного прийняття рішення Шкондіну стримували внутрішні гальма, ота настанова Юрія Івановича Костюка: посієш характер – пожнеш долю…

Мов грім серед ясного неба рознеслася чутка: одна з кращих учениць Костюка місцем своєї праці вибрала провінційний театр в Ніжині…

 

Професійний дебют

Бездоганна зовнішність й вагомі творчі задатки молодої актриси звернули на себе увагу в театрі. Колектив сприйняв її як належиться. Почалися репетиції. Поруч досвідчена наставниця Тамара Василівна Коржикова. Здається, усе рухається чередою до успішної з’яви на публіці Катерини-Шкондіної за Шевченком по Лемелю.

І раптом внутрішній облом на прем’єрі.

- Роблю крок з-за куліс на сцену і раптом бачу величезну чорну пащу дивовижного звіра, - згадує актриса. – Перелякано завмерла: що це? Звідки в театрі оті хижаки? Страшно стало. Інстинктивно відчуваю, як Тамара Василівна, вона грала маму в Катерині, поклала мені руку на плече, й чую її голос – іди! І я рушила в пащу звіра. Грала на такому емоційному зриві, що не лише глядачі, а й колеги здивовано перешіптувалися: прем’єра вдалася.

- Невже все просто склалося? - питаю.

- Ну що ви, - сміється своєю щирою посмішкою. – Той звір ще довго стояв у мене перед очима. Упродовж двох років перебувала у пошуку, виховувала волю, збирала сили, щоб подолати у себе внутрішній страх. Театральний зал, глядач, ота чорна паща звіра на початках, став моїм добрим партнером і другом. Й наступне. В творчому плані мене Ніжин навчив бути абсолютно відвертим на сцені в ролі. Режисери визначили моє амплуа – драматична героїня, а я довела, що моя Проня у «За двома зайцями» виглядала по-справжньому смішною і цікавою, професійно досконалою. Я відчула, що можу і здатна на більше. В Ніжині я гартувала характер актриси. Втім, це вже інша тема розмови.

…Авторським словом додам ще два принципові Ніжинські моменти. За два роки роботи в театрі Алла Шкондіна, окрім того, що стала визнаним майстром сцени, зустріла своє сімейне щастя, народила донечку Юлю.

 

Невгамовність пошуку

Акторські долі незбагненні – знайти свій театр – вочевидь найбільші клопоти майстра сцени. Трапляється, на цей пошук йде все творче життя. Не виняток і доля молодого подружжя Миколи Гнатенка і Алли Шкондіної. Вони все частіше поглядали у бік Хмельницького театру. На роздуми багато часу не відводили – зібралися й поїхали.

Двох місяців вистачило для того, щоб зрозуміти – це не їхнє. Моральне оточення виявилося складнішим. Алла так і заявила директору: це травмує мене. І… на другий день не вийшла на роботу. Побічним, можливо, й головним стало те, що маленькій донечці потрібні були для зміцнення здоров’я трускавецькі води. Отак доля привела їх на благословенну Дрогобиччину. Тут колектив прийняв їх як рідних – робота й житло, усі можливості для творчого росту й виявлення здібностей, можливість творити для людей.

 

Сцена. Час врожаю

Понад тридцять років Алла Шкондіна – дрогобичанка. Читаючи відгуки та рецензії на її творчість – не покидає думка: талановита актриса зробила себе без чужої помочі. Своєю каменярською працею, творчим пошуком, титанічною віддачею сцені, бентежними ночами, коли сон не йде лише тому, що нуртують у душі невирішені ходи мізансцен чи текстові наголоси акторів. Воістину геніальна душа геніальної жінки спокою не відає. І давати оцінку її робітні – не випадає. Це робив, робить і робитиме вдячний глядач. Мені ж лишається додати – Алла Шкондіна – зрілий майстер, що підкорила усі таємниці скоморошого буття. Понад тридцять головних ролей на сцені – це вам не жарт. Це нове і нове життя її героїв, причому втілене настільки правдиво і майстерно, що перо найвимогливішого рецензента відверто співає осанну майстрині: Алла, - пише критика, - горда, честолюбива, свідома своїх професійних переваг.

В унісон рецензентам вона відповідає: я не можу виділити з-поміж своїх ролей кращу. Кожна роль актриси є новела, вона цікава і рідна. Але все таки не можу не згадати ключові ролі, які викристалізували мене як особистість, митця, актрису: Тетяна – “У неділю рано зілля копала” (О.Кобилянська), Роксолана – “Роксолана” (П.Загребельний), Мотря – “Мазепа” (Б.Лепкий), Маруся – “Маруся Богуславка” (М.Старицький), Зоя – “Зойчина квартира” (М.Булгаков), Анна – “Украдене щастя” (І.Франко), Інна – “Примарне щастя” (“Закон”) (В.Винниченко), Ханума – “Ханума” (А.Цагарелі), Марія – “Сльози Божої матері” (за романом У.Самчука “Марія”), Ада – “Терпкий аромат трояндової ночі” (А.Касона), Гертруда – “Мачуха” (О.Бальзак), Люсі Краун – “Люсі Краун” (за І.Шоу), Філумена Мартурано – “Шлюб по-італійськи” (Е. де Філіппо), Катерина Ізмайлова – “Леді Макбет Мценського повіту” (за М.Лєсковим), Марія – “Земля” (О.Кобилянська), Маргарет – “Замок Броуді” (А.Кроні), Ольга Хоружинська – “Таїна буття” (І.Іващенко), Голда – “Тев’є-Тевель” (Шолом Алейхем).

Неминуче настає момент, коли талант актора потребує нових сил, світобачення, так би мовити, свіжої крові. І Алла В’ячеславівна береться за режисуру – народна опера «Наталка Полтавка» у постановці Шкондіної нікого не лишила байдужим – ні критику, ні глядача. Оригінальність мислення режисера, гра акторів склали ансамбль сценічного, ні, перепрошую, правдивого життєвого дійства. І на цьому вона крапки не ставить. Віриться, попереду будуть і нові ролі, і нові режисерські знахідки. Чого ми й бажаємо актрисі.

Від автора. Я про дві невеличкі зауваги. Перша. Життя і творчість Алли Шкондіної у Дрогобичі – у всіх на виду. Її добре знають, шанують, люблять, поважають і сподіваються на подальші яскраві звершення. Не випадає забігати наперед, але… нині її мрії і погляди повернуто у бік античності.

І друга. Успіхи Актриси неможливі без щоденної родинної підтримки чоловіка і донечки. Але це вже тема наступної оповіді.

Валерій ГРАБОВСЬКИЙ, редактор журналу «Театральна бесіда», письменник

Фото Василя ОНИСЬКІВА

 



Создан 18 сен 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником