ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

НЕСКОРЕНИЙ, БО – КОЗАЦЬКОГО ДУХУ

(До річниці пам’яті Пантелеймона Василевського)



Торік 3-го грудня кілька просвітян радилися, як завтра достойно привітати Пантелеймона Василевського з днем народження. Аж виявилося: пан Пантелеймон уже скоро півтора місяця, як покинув цей світ.

Змішались разом здивування, біль утрати, розгубленість і… пекуча образа: та ж не було в місті ні клепсидри, ні некрологу, жодного повідомлення у засобах масової інформації! Гріховна байдужість влади, преси, ба і сусідів!

Не стало ж особистості – як не підходьмо, – знакової не лише для краю. Досвідчений діяч ОУН, вояк УПА, багатолітній нескорений політв’язень більшовицьких катівень, визначний український публіцист, Почесний громадянин Дрогобича (тут мешкав від 1965 року), – і про таку особистість – ні гу-гу!?

Жив Пантелеймон Василевський в останні десятиріччя самотньо. Як тільки Україні зазоріла Незалежність, тикнув дулю радянським спецслужбістам, які «пасли» його, відколи себе пам’ятав, і сміливо включився у справу українського державобудівництва. Живе патріотичне слово Василевського і його талановита публіцистика тепер неабияк пригодилися. Оповідач із нього був блискучий, пам’ять мав унікальну. Повертав людям так довго замовчувану, та вже нерідко й забуту, правдиву українську історію, викривав споконвічний імперський садизм Московії супроти України. Найчастіше виступав перед учнівською та студентською молоддю. Дрогобицькому педагогічному інститутові (з 1998 року – педагогічний університет) подарував ориґінальний, що світився якоюсь райською ясністю, портрет Тараса Шевченка, намальований його, Василевського, старшим побратимом із часів ОУН – УПА, а відтак і московсько-комуністичних ГУЛАГів, поетом і професійним художником, бандуристом та умільцем виготовляти висококласні бандури, православним українським священиком Миколою Сармою-Соколовським. Ожила, повеселіла інститутська Зала засідань, коли на головній її стіні, з якої за радянщини хижо щурився біснуватий Лєнін, з’явився цей портрет. Про історію цього портрета, як і про його автора, П.Василевський розповів у статті «Образ Тараса Шевченка – частка долі митця» («Галицька Зоря», 7.ІІІ.1992). Завдяки П.Василевському в Дрогобичі у 1993 році опубліковано поему-думу М.Сарми-Соколовського «Анафема» – про віками очорнюваного московитами гетьмана України Івана Мазепу. Публікація, між іншим, – окремою брошурою, – під титром: «Бібліотека газети “Вісті з ратуші”» (варто б відродити цю газету, а при ній і названу серію). Під поемою-думою автор указав: «м.Новоселиця, травень – червень року Божого 1989-го». На жаль, такого міста не знайти на карті України – його ще 26 червня 1774 року, за кілька місяців до зруйнування Московією Запорізької Січі, указом цариці Катерини ІІ перейменовано на… Новомосковськ. І в цьому місті, що на сучасній Дніпропетровщині, випало доживати віку після московських тюрем нащадкові запорізьких козаків М.Сармі-Соколовському, – і він, природно, не міг миритися з такою наругою, – принципово під своїми творами зазначав: «Новоселиця, на Січеславщині». До речі, недавно в газеті «Слово Просвіти» (22.Х.2015), як докір нашій владі, з’явилася велика стаття «Чи личить московська назва козацькій Новоселиці?».

Пантелеймон Василевський, як і Микола Сарма-Соколовський, був особистістю козацького духу.

Народився на Поділлі (село Пахутинці, нині Волочиського району Хмельницької області) 4 грудня 1922 року (рік 200-ліття Г.Сковороди) – помер 23 жовтня 2014 року (рік 200-ліття Т.Шевченка). Насправді він – не Василевський Пантелеймон Казимирович, а Блажунь Пантелеймон Михайлович. Вивезений 15 березня 1930 року з батьками в Архангельську область унаслідок горезвісного «розкуркулення», він з матір’ю – не без допомоги материного брата – тікає звідти. Батька, Михайла Блажуня, який у 1919 році служив у петлюрівському війську, а в 1929-му протестував проти заснування колгоспу, режим швидко доконав. Не зніс каторги й старший брат Пантелеймона, Сергій, а молодшого зведеного братика, Вадима, забрав голодомор 1933 року. Мати Настя (дівоче прізвище – Білозор) після смерті чоловіка Михайла вийшла заміж за Казимира Василевського – литовця, за фахом фельдшера. Той, щоби не дати більше поживи голодній смерті, а водночас – щоб заплутати сліди Блажунів перед чекістами, з трудом улаштувався на службу при залізниці, і це дало йому змогу виїхати в 1933 році зі сім’єю до Росії. Але – фатум, чи навмисне туди його скерували? – потрапив у ту ж Архангельську область. Залізнична служба, звісно, передбачає мандри, та, мабуть, на прохання самого К.Василевського його незабаром переводять на роботу в Кіровську область (місто В’ятка у 1934 році стало Кіровом), потім у Ярославську, а 1937 року опинилися Василевські аж на Кубані, в Анапі. Перед тим, у 1935 році, К.Василевський усиновлює Пантелеймона Блажуня, – і пішов 13-літній Пантелеймон у життя під зміненими прізвищем та «по батькові», що на якийсь час збило з пантелику нишпорок за ним як «сином ворога народу».

Аналогічне, нагадаємо, сталося й зі славним нашим письменником Анатолієм Дімаровим, який, до речі, теж народився 1922-го і помер 2014-го року. Своє справжнє прізвище – Гарасюта – він у 30-х роках минулого століття змушений був змінити на «Дімаров», – так само у зв’язку з арештом «розкуркуленого» батька.

Подібних прикладів, зрештою, не злічити, – люди рятувалися, як могли, перед радянськими варварами. Страшна була епоха!

Атестат зрілості Пантелеймон Василевський отримав у середній школі №51 міста Єйськ, що на Кубані. Освіту в Донському політехнічному інституті (м.Новочеркаськ) Пантелеймонові перервала війна. Вдруге перерве йому навчання – цього разу в Чернівецькому університеті – арешт 1948 року. Університет усе ж закінчить, але… аж у 1970 році. У Львові, екстерном.

На війні П.Василевський з кінця вересня 1941 року. В наступному році, у березні, був тяжко поранений. Зазнав німецького полону, з якого втік у серпні 1942 року. В Єйську вступив до південної Похідної групи ОУН. Після складання 10 вересня того року присяги й отримання псевда «Вірний» виконував організаційні доручення в причорноморських та приазовських районах Кубані, а також у Маріуполі. Учасник створення в липні 1944 року в гірській частині Кубанщини упівської сотні КоПА (Козацька Повстанська Армія).

Навесні 1946 року був скерований для підпільної роботи на Буковину. В 1948 році, як уже зазначалося, його арештували: уночі з 4 на 5 липня зняли з потягу, коли із Чернівець до Одеси віз нелегальну літературу. В середині вересня військовий трибунал присудив йому 25 років концтаборів. Заслали далеко на північ, в Інту. Там – за участь у таємній табірній організації «Північне сяйво», яка на весну 1950 року готувала повстання, але яку видав зрадник, – знову потрапляє під військтрибунал і повторно засуджується, – тепер уже на 25 років особливо суворого режиму. Разом із багатьма непокірними політв’язнями відправили його з Інти аж на крайній північний схід московської імперії – у Магадан. Згодом – в статті «Колимська зустріч з “Кобзарем”» («За вільну Україну», 22.V.1991) – П.Василевський згадував:

«Потрібно було три місяці, щоби з “Мінлагу” на Інті нас у “столипінських” вагонах довезли у той край, “где солнца восход”, – у порт Ваніно, звідти морем до Колими, а тоді до столиці колимського краю – Магадана. З трюмів вийшли в’язні, а за ними витягли понад три десятки трупів людей, які не витримали морського переходу».

Колима зробила Пантелеймона Василевського інвалідом 1-ї групи. Звільнений 1955 року за інвалідністю і наступного року реабілітований, він, проте, волею міг хіба снити. Допоки дозволяли обставини, перебивався таким-сяким заробітком на Кубані. На межі 50–60-х років перебрався на Прикарпаття. Замешкав у Долині, що на Івано-Франківщині. Та в 1963 році – оскільки вкотре відмовив чекістам бути їх стукачем – шеф КҐБ Долинського району Д. Кочуєв забажав, щоби через 48 годин і духу його не було в Україні. «Я, – інформував пізніше П.Василевський («Галицька Зоря», 3.Х.2007), – виписався ніби в Молдавію, а сам з дружиною опинився в Коломиї, біля стареньких батьків [дружини]. Але й там не дали мені затриматися більше трьох місяців… Довелося виїжджати з Коломиї… у глухий тоді закуток – Бурштин, побіля Галича». Вигнаний із Бурштина (серед надуманих причин – нібито «забороняв робітникам на будівництві ДРЕС розмовляти російською мовою»), знову мусив запевнити, що виїжджає з України. Насправді влаштувався на будівництво хімкомбінату в Новому Роздолі. Потім будував калійний комбінат у Стебнику, а вже звідти потрапив до Дрогобича, де, нарешті, перестав бути перекотиполем. У спокою, правда, його не залишали – зокрема в середині 1970-х років то звільняли з роботи в будівельному управлінні №15, то поновлювали, – але з його осідком у Дрогобичі, видно, змирилися: все-таки тут він був більше на очах КҐБ, ніж в інших місцях праці після ув’язнення. У 1987 році вийшов на пенсію.

Відновлення незалежності України Пантелеймон Василевський зустрів уже немолодим, та, як уже говорилося, запрацював з особливою енергією, – тепер уже як працівник пера. Мабуть, якби сприятливішим було минуле, він став би славним письменником чи науковцем. Відзначався неабиякою ерудицією, яку набув переважно самоосвітою. Умів підтримати розмову чи то про перший україномовний переклад повісті М.Гоголя «Тарас Бульба», – прижиттєвий для автора (Львів, 1850; перекладач – П.Головацький), чи про українську боністику, чи про «Правописний словник» Г.Голоскевича або О.Ізюмова. Любив дарувати книжки бібліотекам, бібліофілам. Його добрими приятелями були відомі вчені Я.Ісаєвич, Я.Дашкевич, Р.Крип’якевич. За редакцією академіка Я.Ісаєвича вийшла його книжка «В ім’я України: Кубань, Буковина, Колима» (спогади та бібліографія; Львів, 2000).

Друкувався П.Василевський, крім уже згадуваних видань, у журналах «Дзвін», «Україна в минулому», «Сучасність», газетах «Літературна Україна» (тут, зокрема, 1989 року передав цінне свідчення очевидця про М.Драй-Хмару: «Так загинув він на Колимі»), «Поклик сумління», «Ратуша», «Високий Замок» та інших. Столична газета «День» – нині чи не найпопулярніша в Україні – 19 квітня 2000 року нагадувала, що вже друкувала «надзвичайно цікаві оповіді Пантелеймона Казимировича Василевського» (малися на увазі статті про полковника УПА Теодора Стефановича та про «славетного борця Івана Піддубного, з яким Пантелеймон Казимирович спілкувався наприкінці 30-х років»), і повідомляла, що отримала від дрогобицького автора нову «чималеньку бандероль», «цілу низку спогадів», із якими обіцяла познайомити читачів. Дійсно, в 2000 році у «Дні» з’явилися такі важливі публікації П. Василевського, як «Відважна дочка Карпат» – про розстріляну за наказом із Москви в квітні 1953 року героїчну підпільницю УПА Олександру Томич-Паєвську (1.VІ), «Навіщо збіднювати рідну мову?» (22.ІХ), «Гідність України – найвищий закон!» (6. Х), «То чиєю ж є “шапка Мономаха”?» (17.ХІ). Хто, де й коли позбирає написане П.Василевським і видасть окремим томом!?

У Дрогобичі був Пантелеймон Василевський активним членом Братства ОУН – УПА, Товариства колишніх політв’язнів та репресованих. Чув за все велику відповідальність, прагнув бути корисним у кожній справі національного значення.

Роки, одначе, брали своє. Все більше давалися взнаки пережиті тортури, часті – особливо після втрати дружини – недоїдання, хвороби. Якось стало йому вкрай погано – упав на вулиці. Люди бокували від нього, думаючи, що то п’яниця (о, людська байдужосте!). Лиш один молодий чоловік схилився над ним, розпитав, що та як. Тим чоловіком – тією доброю душею – виявився учитель-історик із Літині Михайло Галів. Пан Михайло розпитав адресу, завіз недужого на його квартиру, а побачивши, що того нікому доглядати, узяв на себе християнський обов’язок ним опікуватися. Щонайменше двічі на тиждень приїжджав – привозив продукти та найнеобхідніші для самотнього речі, куплені за його скромну пенсію і за свої гроші. На великі свята і на холодні зимові тижні брав самітника додому в Літиню. Пантелеймон Василевський не міг нахвалитися «своїм Михайликом», мав його за рідного сина.

Зі свого скромного дрогобицького гнізда – з двокімнатної квартири на четвертому поверсі «хрущовки», що на вулиці М.Грушевського, 95/1, – дев’ятдесятирічному «дідусеві Панькові» було не просто спускатися на землю, на подвір’я. Навесні, телефонуючи, казав: «Дихаю черемхою, що росте під вікном». Телефон – його єдиний наприкінці життя зв’язок зі світом, – кілька полиць із книжками, стара друкарська машинка, круглий стіл, простацьке залізне ліжко та допотопний радіоприймач – оце й увесь антураж дрогобицької обителі Пантелеймона Василевського. Телевізора не мав і не шкодував, що не має, – наслухався й надивився, казав, за свій вік фальші. Старіючи, почав недочувати, тому настроював радіоприймач – щоб голосніше.

Чи чув Пантелеймон Василевський по радіо щось радісне в останні свої дні? На жаль, не чув. Етер переповнювали тривожні повідомлення про бандитське вторгнення московитів на українські території, про наші прорахунки і втрати під Іловайськом (досі, між іншим, до кінця не з’ясовані), навперебій – часто лукаво і брудно – рекламували себе політичні партії та окремі кандидати в депутати перед черговими виборами до парламенту. Думається, проте, що вмирав пан Пантелеймон з твердою вірою в недалеку остаточну перемогу української Свободи й Незалежності, – такі люди в своїх ідеалах не розчаровуються.

Пантелеймона Василевського не стало в четвер. Наступного дня випав сніг – «сніг на зелене листя». У найближчу неділю, 26 жовтня, переводили стрілки годинників на зимовий час і проводили вибори до Верховної Ради України. Він же голосував уже в небі, і певно – за щасливу українську майбутність.

Справу похорону тероризованого більшовиками, але нескореного патріота України цілковито узяв на себе Михайло Галів, – щира йому подяка. Поховано Пантелеймона Василевського у Літині.

На літинському цвинтарі – щоправда, на іншому: на старому, – уже спочивають відомі священики-письменники Антін Лужецький та Володимир Хиляк. Відтепер літинська земля оберігатиме вічний спокій ще однієї славної людини – українського громадсько-політичного діяча і публіциста Пантелеймона Василевського.

Ярослав БАРАБАН, Тимофій БОРДУЛЯК, Мирон БУЧАЦЬКИЙ, Михайло ВАВРИН, Омелян ВИШНЕВСЬКИЙ, Володимир ГРАБОВСЬКИЙ, Лідія ДУТКО, Тарас КУЛИКОВЕЦЬ, Роман ПАСТУХ, Микола САДОХА, Михайло ШАЛАТА

 



Создан 11 дек 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником