ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

«Я ДО ВАС – ІЗ ЗОРЯНИХ НЕБЕС»




А струна – у високій любові,

Ніжно й гордо водночас звучить,

Час рікою одплив на півслові,

Чистий аркуш залишив тужить

Ірина Даньків

 

У цей не по-грудневому теплий недільний день у затишній залі бібліотеки імені В.Чорновола зібралася дрогобицька громада, аби словом, молитвою і тихим смутком скрипки віддати сороковини світлій пам’яті незабутньої Анізії Онищак.

Відбуяли-відцвіли палахкотливі квіти, насолодившись довгим життям у лоні погідної осені, тонко проснувалася над землею «висока струна любові», торкнувшись і «ярини-дива», і невблаганного часу, що рікою спливає у вічність, спочили в щедрих засіках добірні зерна-слова, освячені великою любов’ю до світу, людей, краси. Не було на тій останній межі ні скарги, хоча тіло й знемагало від залізних лещат нестерпного болю, ні жалю, ні докорів. Була мудрість, був досвід і гідне подиву християнське смирення перед останнім нещадним викликом долі.

Ще надто свіжа рана втрати, ще душа не дає собі ради, ще надто мало днів минуло від того сумного похоронного дзвону, – а душа її направду вже зоріє із небес, бо ця незвичайна жінка мала дар у всьому й у кожному «воскрешать святі огні», хоча сама завжди жила на грані витривалості…

Біля портрета у вишуканій вазі тремтить свіча, на вишитому рушнику – живі бузково-рожеві та білі троянди. Якесь нетутешнє світло огортає символічний куточок пам’яті. А довкола панує справжня феєрія світлин неймовірно розкішних квітів із диво-саду Анізії Онищак, які зафіксувала у їхній тріумфальній миті краси Галина Щепанюк.

Лунає «Мелодія» М.Скорика у чудовому виконанні Євгена Сов’яка – і вже ніхто в залі не стримує сліз. Це вже не сльози відчаю й нестерпного болю утрати, це сльози просвітлення і вдячності за те, що ця неймовірна жінка зуміла торкнутися крилом слова серця кожного, хто мав щастя знати її, кого вона обдарувала своєю світлою присутністю. Ще тривожить останніми акордами одухотворена мелодія, гортаючи сторінки життєвого альбому, а слова вже навертаються на голос, хочуть, аби їх почули.

Без зайвого пафосу, без «вихваток і поз» (їх не любила Анізія Романівна) плететься віночок спогадів під ненав’язливо тактовним супроводом Марії Прим’як. Вірна посестра Лілія Кобільник може годинами розповідати про свою чи не найближчу подругу, але на цей раз свої сокровенні спогади віддає гітарі і пісні, яку написала на слова Ірини Даньків.

В тиху осінь під шум падолисту

Світла Божа людина пішла,

У скорботі залишила місто –

І у небі над ним розцвіла.

До Високості слова торкнулась –

Смутком впали шляхетні дощі,

Щоб присутність її повернулась

Одкровенням пелюсток душі…

Про журналістські небуденні будні з Анізією Онищак згадує Роман Пастух – і присутні немовби занурюються в ті далекі «праці і дні» редакції дрогобицької газети.

Далі свою вічну й кохану дружину теплим спомином огортає чоловік Роман – єдиний, вірний, друг і побратим (на фото). Направду «звела їх доля наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі». На великому екрані – щасливі сімейні кадри: ось чорно-біла весільна світлина, ось поважна студентська братія, а далі улюблений правнучок Андрійко коло ялинки. Мигтять кадри – вже Анізія загадково усміхається серед квіткового царства, ось – урочистий момент нагородження за перемогу на Х Міжнародному конкурсі журналістів у номінації «Краща газетна публікація».

А слова її – наче троянди,

Що рядками із серця росли,

А життя її – дивні гірлянди,

Що жертовно перо обплели…

Тишу, що раптом огортає всіх присутніх, порушує скрипка; «Аве Марія» Ф.Шуберта вирівнює, здавалось би, перервану емоційну тональність дійства.

І знову спогади, спогади… Голова Союзу українок Леся Процик згадувала і смішні ситуації з життя Анізії, і драматичні, пов’язані з виходом у світ першої книжки Анізії Онищак «Ярина». Мали змогу присутні побувати ще раз на презентації направду знакових у сучасному літературному просторі збірок «Висока струна любові» та «Час рікою пливе». Багато й цілком слушно говорилося про те, що нариси та оповідання журналістки варті того, аби їх опублікувати і в центральних українських виданнях. Культура вислову, вишуканість, елегантність, глибинна суть звичних речей, майстерні штрихи до непересічних людських доль, зрештою, біль Майдану, неспожиті крихти убієнних голодом, криваві ріки Донбасу – це лише розрізнені штрихи, за якими вимальовується цілісна, гармонійна постать Майстрині Пера.

Рік згаса, суєта теж минає,

Відлетіли ключі журавлів,

Лиш вона поміж нас не згасає

В канделябрах запалених слів…

На порозі Новий рік, Різдво. Прийдуть старі друзі, буде іскритися у келихах старе вино, лунатимуть старі, як світ, історії. І крізь ледь чутний дзвін різдвяних мелодій своїм високим і чистим голосом озветься незабутня Анізія Онищак…

- А я до Вас – із зоряних небес…

- А ми без Вас, а як без Вас ми, без…

- А я до Вас з небесних надвисот,

Де болісті вже зцілює Господь.

- А Ви така ж, тендітно-загадкова,

І квітколюбна, і залюблена у слово,

Така ж тремтлива, як струна на вітрі,

Що проснує усі тривоги світу.

- А я до Вас зорітиму з небес…

Від імені громади Дрогобиччини – Світлана ДОРИК, Марія СТЕЦИК



Создан 25 дек 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником