ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Чому світ відзначає День рідної мови *** «Поки живе мова – житиме народ як національність»




21 лютого – Міжнародний день рідної мови

 

А знаєте ви, що за сила в тій мові?...

І.Франко

Рідна мова – цілком самозрозуміле поняття, таке ж, як рідна мати, бо мова засвоюється людиною насамперед від матері. Це відбито навіть у назвах Muttersprache (нім.), langue maternelle (франц.), limba materna (рум.) та под.

Проте це поняття подекуди ставлять під сумнів. В СССР настирливо впроваджувалися друга рідна мова (уявіть собі дві рідні мами!). У Франції знаний мовознавець стверджував: «Поняття «рідна мова», яке б зберігало від дитинства до самої смерті привілейоване становище, слід рішуче відкинути». Виникає питання: кому заважають рідні мови? Очевидно, тим державам, які володіють іншими народами. Ні Росія, ні Франція досі не ратифікували «Європейську хартію регіональних або меншинних мов», бо ще не встигли асимілювати всі підлеглі їм народи. З мапи СССР від 1926 до 1985 р., втративши свої рідні мови і перейшовши на «другу рідну» – російську, зникли, тобто стали росіянами, тільки 93 народи. Решту тепер доасимілювують. Така ж доля чекала й українців у цій «імперії зла». Ще гірший етноцид провадить правонаступниця СССР – РФ, у якій немає жодної української школи, хоч там проживають, за різними даними, від 2 до 12 мільйонів українців. У світі є чимало держав із меншою кількістю населення.

Народ, який себе поважає, хоче бути «не лише ситим, а й вічним» (Ч.Айтматов). А вічність народові забезпечує лише мова. Народ може втратити свою державу, релігію, навіть територію, але, попри те, зберігати шанси на відродження. Якщо ж він утратить рідну мову, то розчиниться в іншому народі і зникне назавжди. Отож рідною для людини є мова народу, до якого належить (або вважає себе належною) ця людина.

Міжнародний День рідної мови – це чи не наймолодше всесвітнє свято. Його почали відзначати щойно 2000 р. з метою підтримувати культурно-мовне розмаїття світу, багатомовність як засіб взаєморозуміння та взаємоповаги, адже мова – прикмета культурної приналежності людей. На 21 лютого цей день припадає тому, що 1952 р. у м.Дакка (тодішній Східний Пакистан) було жорстоко розігнано демонстрацію (загинули п’ять студентів) на захист рідної бенгальської мови. 1971 р. Східний Пакистан (тепер Банґладеш) здобув незалежність, і 21 лютого стало Днем мучеників. А 1999 р., на клопотання уряду цієї країни, ХХХ сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО проголосила 21 лютого Міжнародним днем рідної мови.

Для українців це теж дуже важливе свято – на вівтар рідної мови вони принесли несумірно більше жертв, ніж бенгальці. І нині, на 25-му році Незалежності, після Революції гідності, ще не скасовано дискримінаційний закон Ківалова – Колісниченка, мова колишньої «імперії зла» домінує у структурах державного апарату, у ЗМІ, Інтернеті, книговиданні і т. д. Однак наші політики застерігають від педалювання мовних питань, аби не поглиблювати розкол і так не надто монолітного українського суспільства, переконують, що ці питання не на часі, і як аргумент наводять факт, що серед захисників України від російської агресії 60% російськомовних. У таких аргументах є певна рація, але не менше правди є і в тому, що російськомовність більшості цих захисників – це наслідок цілеспрямованого російщення, позбавлення українців рідної мови. Добровільно народ на чужу мову не переходить.

Свою рідну мову, як і свою державу, Церкву, культуру, треба захищати. І піклуватися про неї. Це стосується кожного з нас. А насамперед тих, хто при владі. Бо чия влада, того й мова.

Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ,

член Президії Товариства «Просвіта» Дрогобиччини

 

«Поки живе мова – житиме народ як національність» (Іван Огієнко)

Століттями український народ перебував під гнітом різних завойовників. Всі вони прагнули, насамперед, відібрати в нього рідну мову. Окупанти добре розуміли, що втративши рідну мову, народ денаціоналізується, його буде легше духовно поневолити, відірвати від рідних витоків, від історичних традицій і звичаїв.

Горе-теоретиками в цьому плані були царі і їх сатрапи Московії, тобто Росії. А почав нечуваний до цього наступ на українську культуру, нашу мову Петро І, про якого геній українського народу Тарас Шевченко писав:

Це той Перший, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Саме він, той Перший, в 1720 році видав указ про заборону книгодрукування українською мовою. Українська книжка, на якій, до речі, вчились москалики в Московії, стала для українського народу недоступною.

Треба сказати, що російська православна церква не відставала в русифікації українського народу. Так, Синод російської православної церкви в 1769 році прийняв Указ про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг. З прийняттям цього Указу православна російська церква освятила варварські акції реквізицій перших українських дитячих підручників, козацьких читанок. Служителі культу, як варвари, та «їх послідовники спалювали на вогнищах підручники українською мовою, церковнослужителі почали правити в Україні богослужіння російською мовою.

А та «Вторая» в 1775 році не тільки зруйнувала Запорізьку Січ, але й закрила українські школи при полкових козацьких канцеляріях. Так почалась руйнація козацької системи освіти, яка була однією з найпередовіших серед розвинених європейських країн і базувалась на національному ґрунті, на українській мові навчання.

Відомий Валуєвський циркуляр 1863 року оголошував заборону видання книг українською мовою. Це було дуже жорстоко – позбавити український народ рідного друкованого слова. Але російські шовіністи не були б шовіністами, якби вчинили інакше.

А Емський указ 1876 року про заборону української мови в широких масштабах передбачав заборону українського театру, нот українських пісень, чим зроблено замах на українську пісню, ввезення українських книг із-за кордону, чим поставив українську інтелігенцію у жахливі умови працювати для рідного народу. Завершився наступ проти українського театрального мистецтва забороною в 1884 році всіх українських театрів. Ще раніше, у 1825 році, заборонено українські книги для дітей, щоб з коренем викорчувати будь-яку освітянську і культурну діяльність у русі української духовності. В 1903 році Указом Сенату наголошувалось про «шкідливу» культурну і освітянську діяльність в Україні. Микола II своїм указом в 1914 році покінчив з українською пресою, яка і так ледь животіла. Практично в цьому році була скасована українська преса.

І ще факти:

1881 р. – заборона викладання у народних школах та виголошення у церковних проповідях українською мовою;

1884 р. – заборона Олександром III українських театральних виступів у всіх малоросійських губерніях;

1888 р. – заборона Олександром III вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами;

1892 р. – заборона перекладати книжки з російської мови на українську;

1895 р. – заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей;

1910 р. – закриття за наказом Столипіна всіх українських товариств, заборона читання лекцій українською мовою;

1911 р. – постанова VII дворянського з’їзду в Москві про винятково російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії;

1914 р. – заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про скасування української, преси.

Однак царизму не вдалося знищити українську мову. Завдяки кращим представникам українського народу, починаючи від Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Лесі Українки і живучості української мови в гущі народу, зокрема селянства, цінності рідної мови були збережені. І тому в роки існування УНР українська мова в галузі освіти, культури, в побуті, на державному рівні швидко розкрилювалась. Обрії вживання української мови стали настільки масштабними, що навіть у результаті насильного втягування України в СРСР на перших порах не можна було зупинити її піднесення. Це підтверджує животворну силу нашої мови, її здатність відновлюватися, після її переслідування і всяких заборон.

Водночас після повалення УНР, так звана Українська Соціалістична Радянська Республіка, за своєю суттю не була українською, за своєю формою залишилася колонією, але – вже більшовицькою, комуністичної Росії. Дедалі більше росіян почали займати керівне становище в КП(б) України. Вони не знали української мови і не бажали її знати, а представники «національного комунізму» типу Скрипника були практично усунені від влади, а потім покінчили життя самогубством, або розстріляні і репресовані більшовиками.

Практично кінець українізації поклав Йосиф Сталін. Це він у 1933 році телеграфував партійним органам в Україні, та й не тільки України, про припинення українізації, про ліквідацію в Україні неіснуючого так званого «нового національного ухилу». Так було розстріляне духовне відродження.

У роки більшовицьких лихоліть почала проявлятися спадкоємність русифікації України, зокрема, в політиці царизму і більшовицької імперії при різних генсеках.

У 1931 році появилася сталінська директива про обов’язкове вивчення російської мови. Нечуваного удару українській мові завдав державний нормативний документ «Основи законодавства Союзу РСР і Союзних Республік: про народну освіту» в 1958 році. Зокрема, в статті 20 цього документа закріплювалось положення про «вільний вибір» мови навчання. Вибирати мову навчання мали батьки і учні. Зрозуміло, що російська мова залишилась недоторканою. Вожді більшовицької партії з високих трибун заявляли, що всі народи Радянського Союзу добровільно вивчають російську мову як засіб міжнаціонального спілкування. Цей документ приймався тоді, коли генсеком був виходець з України М.Хрущов. А за другого генсека, який теж з України, Брежнєва було прийнято Постанову ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови та літератури.

А ще раніше в 1970 році урядовими директивами ставиться вимога - захист дисертації повинен відбуватися російською мовою, так само як і її написання.

Відзначився як «мовознавець» перший кадебіст, а потім генсек Андропов. Під час його правління ЦК КПРС у 1983 році приймає постанову про посилене вивчення російської мови, про поділ класів на підгрупи під час вивчення російської мови і про підвищення зарплати вчителям російської мови, неначе вони виконують роботу, шкідливу для здоров’я.

Уже за генсека Горбачова, який зізнався про українські витоки його родини, в 1989 р. ЦК КПРС приймає постанову про «Законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної». А в 1990 році Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про мови народів СРСР», в якому російській мові надавалося статусу загальнодержавної на всій території колишньої імперії. І, що характерно, ніхто з керівників КПУ (хіба до певної межі Шелест) не став на захист української мови, української культури. Всі документи ЦК КПРС щодо мовної політики, тобто русифікації всіх народів колишнього СРСР, в Україні дублювались. У них планувалися конкретні заходи русифікації українського народу. Вони, члени політбюро, більшість членів ЦК демонстративно розмовляли тільки російською мовою, їх підлеглі на різних щаблях партійної ієрархії наслідували своїх вождів; навіть у Галичині на обласних рівнях великі зборища здебільшого проводились російською мовою. Отож, народ не відмовився від рідної мови, а відмовились ті, що вели до «світлої» мети – комунізму.

Нищили нашу мову й інші завойовники:

1869 р. – запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.

1876 р. – Емський указ Олександра II про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

1914 р., 1916 р. – кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви.

1919 р. – зруйнування поляками Західно-Української Республіки.

1924 р. – закон Польської Республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

1924 р. – закон Румунського Королівства про зобов’язання всіх «румун», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925 р. – остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові.

1934 р. – спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.

1947 р. – операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.

1960 – 1980 рр. – масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

Які б не були страшні сторінки нищення української мови, вона вижила завдяки українському народові, про який промовисто писав Олександр Олесь:

Як довго ждали ми...

Уклін чолом народу,

Що рідну мову нам зберіг,

Зберіг в таку страшну негоду,

Коли він сам стоять не міг.

Українська мова сьогодні займає чільне місце серед мов світу. Водночас, як писав Іван Огієнко: «Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного – це найперша сторінка нашого психічного я».

Українська мова, будучи державною за Конституцією України (стаття 10), відігравала і відграє велику роль у консолідації української нації.

«Українська мова, - як писав В.Липинський, - остання ознака українства».

Завжди пам’ятаймо слова Максима Рильського: «Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її. Борімося за красу мови, за правильність мови, за присутність мови, за багатство мови».

Дмитро ЛУЦИК,

заслужений працівник освіти України, професор



Создан 17 фев 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником