ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Новини в «ГЗ» від 16 березня 2016 р.




Де згода в громаді, там мир і тишина…

Минулої неділі у Народному домі ім.І.Франка Тарас Кучма надав розлогу інформацію про сто днів своєї діяльності на посаді міського голови Дрогобича. До речі, вона завчасно була оприлюднена на сторінках нашого часопису. А додатковий наклад став прес-релізом для багатьох учасників цього заходу.

З цією подією збіглася в часі і інша: два роки із дня створення батальйону імені генерала, Героя України Сергія Кульчицького. Тому міський голова (Тарас Кучма деякий час безпосередньо перебував у складі батальйону) вважав своїм обов’язком на новій для себе цивільній посаді подякувати своїм побратимам за бойову звитягу, високий патріотизм і господарську дбайливість тримати сухим порох у порохівницях.

А тепер за порядком. Священик, капелан міськради Ігор Цмоканич (призначений розпорядженням єпископа владики Ярослава Приріза – авт.), після спільної молитви, запросив ситуативну паству до толерантності і шанобливості один до одного. Відтак начальник відділу ведення реєстру виборців Богдан Николаїшин, зробивши коротку ремарку до нинішнього заходу, зазначив, що підготовлена типова анкета, де кожний охочий може занотувати будь-яке питання і кинути до скриньки, на яке згодом отримає письмову відповідь. Дехто вважав за доцільність встановити у залі мікрофони. Та чи потрібні вони були на цей раз? Адже йшлося не про звіт, а про інформацію, а це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Та, як зазначив Тарас Кучма, він згодом звітуватиме за рік діяльності на посаді міського голови.

У надзвичайній тиші громада Дрогобича слухала інформацію Тараса Кучми про те, чого вдалося досягнути за цей короткий відрізок часу. Сказане дублювалося на моніторі. Оратор досить таки вправно і аргументовано розставляв акценти у господарсько-адміністративному творі на задану тему: «Сто днів діяльності міського голови». Оплесками зал привітав новину про те, що цьогоріч у Дрогобичі вперше вручатимуть започатковану премію ім. Івана Франка.

Звісно, знайдуться і критики, без цього не буває. Адже є різні категорії людей, котрі вічно чимось незадоволені, або стають опозиціонерами, через збіг обставин, що їх обділили увагою чи посадою. Та більшість – це поміркований прошарок громади, які шукають у будь-яких справах позитив, і це тішить.

Друга частина дійства була більш емоційною, проте з етичної точки зору в одному випадку трохи безкультурною (адже йшлося про пошанування тих людей, завдяки яким фронт не докотився до наших теренів), коли дехто з присутніх поспіхом залишали зал…

Між іншим, про це влучно сказав боєць батальйону оперативного призначення резервістів ім. Героя України генерала Сергія Кульчицького Максим Перев’язко: «Такі вчинки нівеліють життя тих, хто нині живий і ганьблять пам’ять про тих, хто загинув. Із цією байдужістю треба боротися…»

Утім, міський голова тепло привітав незламних духом патріотів: Романа Штонду, Романа Соломка, Олександра Запорожця, Артура Хунтсаара, Андрія Рибака, Юліану Костур, Юлію Кіряк, Ігоря Гринишина, Йосипа Старахмана, Ігоря Сарахмана, Сергія Ткаченка, Павла Пилипчука, Ольгу Пучко, Олександра Полюховича, Руслана Сіксою, Сергія Смика, Олексія Хамського, Сергія Усаченка, Сергія Околиту, Руслана Воробйова, Романа Іванишина, Дмитра Бойчука, Ігоря Олеськіва, Андрія Селезньова, Андрія Дробиняка, Іллю Отиченка, Максима Орлова, Ярослава Задорожного, Романа Гута, Петра Петрайка, Назарія Конона, Дмитра Куція, Василя Присяжного, Василя Масного, Романа Кручковського, Володимира Коваліска, Максима Перев’язка, Андрія Поясника, Богдана Гальчака, Василя Ананевича, Андрія Луціва, Анатолія Воліка і його сина Андрія, Миколу Гулька.

Успішно із роллю конферансьє справлялася завідувачка сектору національного відродження Народного дому ім. І.Франка Уляна Воят, яка на сцену після теплої ремарки запрошувала творчі мистецькі колективи: «Легенда», «Оксамит», «Елегія», «Верховинка». Задушевно співали Ірина Приймак, Наталія Голубінка та інші. В’язанку українських мелодій майстерно на баяні виконав Василь Клепач.

Епілогом до цього заходу пасувало б навести слова Захара Беркута, які процитував Тарас Кучма: «Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю».

Володимир ТУРМИС

Фото Володимира КЛЮЧАКА

 

Підступний вандалізм

У ніч з 13 на 14 березня невідомі вандали вчинили наругу над скульптурною фігурою Папи Івана Павла ІІ, що встановлена перед входом до костелу. Негідники відтяли зап’ястя лівої руки.

Не віриться, що вчинено цю наругу з корисливою метою. Сподівання негідників були цинічніші, лукавіші. Сумно нам усім разом з католицькою громадою. Провокаційної мети зловмисники не досягнуть. Все таємне згодом стане явним. Господь молився за своїх ворогів, говорячи: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (ЛК. 23,34). Віриться, що справедливість восторжествує.

А для краян хочу нагадати події 23-27 червня 2001 року. Того пам’ятного, історичного приїзду до України Папа Іван Павло ІІ відслужив у Києві та Львові 4 служби (2 у латинському і 2 у візантійському обряді) у присутності 1,6 мільйона прочан. Тільки на Львівщині у різних заходах взяли участь понад два мільйони осіб.

Під час візиту Понтифік виголосив 11 проповідей і промов, що характеризувалися винятковою толерантністю, виваженістю та доброзичливістю. До речі, до прочан Іван Павло ІІ звертався українською мовою.

У своїй прощальній промові на українській землі Папа, зворушений побаченням з Україною, подякував за щиру зустріч.

Україна назавжди залишилася в Його пам’яті як «перехрестя народів та культур, земля, з якої більше ніж тисячу років тому Євангеліє почало поширюватися та зокорінюватись в історичній та культурній дійсності народів Східної Європи».

Зворушливе благословення з вуст Івана Павла ІІ полинуло до всієї України: «Ще раз звертаюся до тебе, Українська Земле, з побажаннями добробуту та миру. Ти залишаєш у моєму серці незабутні спогади! До побачення, народе-друже, пригортаю тебе обіймами доброзичливості і любові! Дякую за щирий прийом та гостинність. Молюся до Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, український народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього. В ім’я Отця і Сина і Святого Духа».

Для України Святійший отець назавжди залишиться взірцем християнських чеснот, паломником миру, Віри, Надії та Любові.

P.S. Як повідомив у день випуску газети голова Дрогобицької РДА Максим Лісогор, уже знайдено можливості для фінансування відновлювальних робіт скульптури Папи Івана Павла ІІ.

Василь ДОБРЯНСЬКИЙ

Фото автора

 

У Тараса Куликовця – ювілей!

14 березня на оперативній нараді у ратуші міський голова Тарас Кучма привітав голову Дрогобицької станиці Братства ОУН-УПА Тараса Куликовця з 85-річчям.

Разом зі словами подяки за подвижництво, служіння національній ідеї та рідному народові урядник міста передав ювіляру квіти.

Бурхливими оплесками Тараса Куликовця вшанували присутні. Відтак лірико-пісенний дарунок голові Дрогобицької станиці Братства ОУН-УПА адресували вихованка зразкової літературно-творчої студії «Любисток» Діана Грицай та солістка зразкового ансамблю «Чарівна сопілка» Палацу дитячої та юнацької творчості м.Дрогобича Марічка Олексюк, які є неодноразовими переможницями всеукраїнських та міжнародних творчо-патріотичних конкурсів.

Голова Бузької станиці Братства ОУН-УПА Мар’ян Длугош до вітального букету дрогобицькому достойнику додав Ґратуляції від братств ОУН-УПА Львівщини, Київщини, Черкащини, Конгресу українських націоналістів та Спілки офіцерів України.

Про Тараса Куликовця як вірного сина свого народу відгукується почесна громадянка Дрогобича, опікунка сестер Степана Бандери Анна Рудник.

«Його дитинство і юність «вкрав» Сибір, куди із Жовківщини була вивезена уся сім’я Тараса Куликовця. Ревний християнин, який значно доклався до виведення УГКЦ з підпілля, патріот, серце якого повсякчас краялося за Україну»,- характеризує свого соратника Анна Рудник.

Прес-служба Дрогобицької міської ради

 

Диверсанти у тилу

Минулого тижня у міській поліклініці хтось понівечив чотири туалетні місця. Але найстрашніше могло статися у центральній міській лікарні №1: диверсанти-злочинці вивели із ладу кисневий трубопровід. А без нього важкохворі, яким необхідна процедура надання необхідної і термінової допомоги, могли б померти.

Керівник медуправи Андрій Шевкенич цю жахливу інформацію повідомив на понеділковій оперативній нараді у ратуші, а міський голова Тарас Кучма спершу був приголомшений цією звісткою, відтак свою заяву адресував правоохоронцям щодо пошуків злочинців. Адже – це посягання на життя людини, котрій того дня знадобилася б киснева «подушка»…

 

Божа кара – найсправедливіша

Минулого тижня Євген М. поїхав на старий цвинтар, що на вул. 22 Січня, аби поставити свічку і помолитися за свого колегу, котрий понад 20 років тому відійшов у Вічність. За компанію з ним поїхав і я. І те, що побачив, блискавкою гніву й образ прошмигнуло у голові.

На пам’ятнику Іванові Городиському антихристи відлупили частину літер і бронзовий барельєф. А ближче до в’їзду на цвинтар – понівечені написи на пам’ятниках Скотного, Бульби, Воронченка, Мельника. А це – колись знані і відомі у Дрогобичі люди.

Мисливці за кольоровими металами, напевно, їх здавали на пункти збуту металобрухту, і, очевидно, там зі спокійною совістю його приймали. Бо ніхто із них не повідомив правоохоронні органи про цей злочин під покровом ночі. Злодії вирішили, що таким чином сховаються від людського ока, та забули, що Божа кара – найбільш справедлива.

В.Т. 

 

Небесна рятівниця українського хлопця

Сім морґів поля годували тринадцять ротів сім’ї Василя Куликовця із села Волі Висоцької біля Жовкви. І годували сито. То й він з дружиною трудились, не покладаючи рук, і діти змалку прилучалися до праці. Всьому давали лад дружні Куликовці: полю, городу, саду, коровам, коням, вівцям, свиням, пернатій живності. Та ще й надбали дерева на два нові будинки: у старих стало затісно. Мудрістю, господарністю, плеканою з діда-прадіда національною свідомістю Куликовець заслужив і в селі, і в повіті великий авторитет. Воляни вибрали його своїм мужем довір’я і головою сільської кооперативи, жовківці – головою тутешньої філії «Маслосоюзу».

Коли влітку-восени 1941 р. через село і місто поверталися з німецького полону додому на Східну Україну худі, мов скелети, військовополонені і ними заопікувалися отці Василіяни з тутешнього монастиря, Куликовець очолив громадський комітет допомоги братам-наддніпрянцям. Один прожив у них два місяці, тесав дерево на хату, аж доки не оклигав і, споряджений на дорогу харчами та грішми, пустився в свою вінницьку Україну.

З відходом фронту дальше на захід «другі» комуно-російські «визволителі» «визволили» Куликовців від усієї живності. Підігнавши величезні череваті «студебеккери», майор Шкабаров з озброєною бандою енкаведистів затягнули на машину худобу і вивезли в Жовкву. Потім непрошені зайди спакували готові до будівництва підвалини, стовпи, платви, кізли, дошки, а заодно й бульбу, збіжжя, буряки, моркву і теж відвезли в район. Якби частину врожаю Куликовці передбачливо не заховали в сусідів і не закопали в кіпці, їх чекав би голод у чотирьох стінах. Так Москва «по-братськи» знову обіймала галичан кістлявою рукою смерті.

Залишилося остаточно розкуркулити цю заможну господарську сім’ю. Тато з дітьми якраз зібралися у поле на жнива, мама розчинила в діжці тісто на хліб і пироги женцям. Здавалось, лихий не наднесе людоловів. Думки – за горами, а ті вже тут як тут:

- Собірайся, кулацкоє отродьє, на бєлиє мєдвєді!

Заголосили менші діти, заломила руки почорніла з горя мама. Лише тато стиснув до хрускоту в кістках п’ястуки і пішов складати поспіхом пожитки. Адже їх вивозили в Сибір, і на те не було ради. Так і загребли червоні песиголовці всіх Куликовців. Два пекельні місяці Львівської пересильної тюрми в неймовірній тисняві й задусі, три тижні хресної дороги в товарному потязі – і зустрічай, усіяна горем і полита кров’ю, засипана триметровими снігами, приспана кедровим шумом земля Хакасія майже на кінці світу. Приїхали до тебе не з власної волі «бандєровци», нікому нічого не винні.

Волянців разом з вісімнадцятьма іншими галицькими сім’ями висадили на станції Шира, решту повезли дальше. Прийшли «купці» з місцевого начальства і розподілили куди кого. Куликовцям випало йти в суворі дикі гори на золотий рудник «Комунар» мити «золотішко» для диктатури пролетаріату, бодай би вона була згоріла або провалилася на найглибше дно пекла разом зі своїми Лєнінами-Сталінами. Так мріяли всі, але мовчали. Куликовця із синами й доньками поставили на найважчі ділянки примітивного золотодобувного промислу.

Узимку Хакасію з її корінним монголоїдним населенням і сімдесятьма насильно завезеними групами європейських народів, більшість з яких тут становили українці, вкривала товстелезна снігова перина. Золоті промисли завмирали до весни. Рабів відсилали заготовляти деревину. Брати Тарас і Богдан Куликовці опинилися за 90 кілометрів від селища Антоніновки, в якому зосталися батьки і сестри. Невдовзі закінчилися харчові припаси, і перед ними зримо замаячила зубаста потвора з гострою косою.

Порадившись із братом, Тарас, як молодший і сильніший, вирушив до селища «одинадцятим номером» – пішки. В кишені знайшов останні п’ять рублів і сяк-так заспокоїв у їдальні буркітливий шлунок. Зранку прошкував легше. Але з кожним подальшим кілометром ноги слухалися все гірше. Не так від ходьби, як від голоду.

Нарешті надвечір вийшов на хатину і попросився переночувати. Зігрівшись, відчув голод ще сильніше. Господарі відвернулися від хлопця і сіли вечеряти. Тараса ніби не було в хаті. Він сидів, стулив очі й подумав: може, вранці щось дадуть. Помолився і поринув у важкий сон.

Ще затемна всі заворушились і повставали до роботи. Господарі знову перекусили, а про Тараса знову «забули». Йому стало ще гіркіше. Промовив молитву, тихо подякував і вийшов. Надворі крутила куревільниця і то стихала, то починала білий танок з новою силою. Хлопець заплакав.

- Чим ви його образили? – запитала жаліслива сусідка господарів.

- Йому далеко йти. Переживає…

За кількадесят метрів Тарас уклякнув і в молитві звернувся до Матері Божої: «Візьми мене під свою опіку. Я ще хочу побачити батьків».

Тарас насилу перевалив через гору. В долину вже ступалося легше й скоріше. Згадав, ніби десь має стояти старий барак, і загорівся мрією знайти там бодай мізерний сухарик. Барак справді побачив, але сухаря, скільки не шукав, не знайшов. Півтори доби – і ні ріски в роті. А голодний шлунок розбуркотівся, мов негодоване дитя.

На черговому перетині дороги річкою подорожній хлепнув з ополонки дві пригорщі води. Шлунок заспокоївся. Тілом пробігла приємна млість. Однак за поворотом ноги раптом підкосились, і Тарас упав. Піднявшись, відчув у голові памороки і через сто метрів знову впав. А там – ще і ще. Його огорнув жах. Зворохоблений вітром і куревільницею, ліс навкруги загрозливо шумів, тріщав, ламався, немов перед близьким кінцем світу.

«Все, тут мені кінець», – подумав мандрівник і почав молитись. Відтак загорнув голову в фуфайку і ліг посеред дороги: хтось та знайде його, хай і замерзлого. Проте думки й гарячі сльози заважали спокійно замерзати. Тарас звернув погляд до неба:

- Матінко Божа, візьми мене під свою опіку… Не дай пропасти… Я так хочу побачити батьків…

І тут він почув над собою надзвичайно лагідний жіночий голос:

- Встань і йди!

- Я не можу…

- Можеш, можеш. Встань і йди!

Ніби чиїсь невидимі руки підняли його і поставили на ноги. В душі заграла невідь звідки радість. Ноги знову стали слухняними і твердими. Мандрівник не пішов – побіг. Голову заполонили думки: «Невже я розмовляв з Матінкою Божою? Невже то вона мені звеліла встати і йти? Чи не диво це? Якщо виживу і розкажу вдома, хто мене врятував, чи повірять?».

А попереду лежала дорога і кликала його вперед. Ось уже й скелі, під якими недавно замерзли вісім українських дівчат, красних, мов калина. Теж від голоду. Холодний піт зросив спину Тарасові. Навіки спочили, бідні, в снігах на чужині, і ніхто не згадає. Хто вони? Звідки? Кому тепер знати? Тільки й того, що були українками.

Тарас не хотів замерзнути і собі там. Коліна схилились на сніг, очі й руки знову звелися вгору:

- Матінко Божа, пішли людину мене врятувати…

Куревільниця трохи вляглася. Він помітив хатину, з якої вийшов хлопець-підліток. Усі його звали Толиком.

- То-о-лик!

Не почув. Ще задалеко. Тоді Тарас доступився ближче і вдруге гукнув:

- То-о-лик!

О, мамо рідна, тепер почув! Прибіг.

- Що з вами, дядьку Тарасе? Не плачте! Ось я з вами! Не плачте!

- Ти мене врятував… Хочу їсти…

-Я вам дам хліба! У нас є. А мама пішла ще купити. Скоро прийде. Ходімо!

Толик переварив води, насипав цукру, давши йому напитись, аби наповнив порожній шлунок. Тоді вкраяв чималий кусень хліба:

- Їжте, дядьку Тарасе!

Той їв і запивав солодкою водою. Ще ніколи не їв так смачно, як тепер. Ніколи. Поволі відчув свіжість у тілі, повернення сил. Немов знову на світ народився.

- Синку, – до Толика, – я вже можу йти!

- Нате вам ножика і сірники. Розкладете вогонь, якщо змерзнете. А ось ще хліб. Беріть. У нас є…

Ну й щира душа! Тарас поцілував хлопчика, подякував і пустився з хати. Решту дороги не йшов і не біг – летів. Коли дістався до Антоніновки, удома вже світилося.

-Синочку, ти голодний? – кинулися до нього тато з мамою. – Де ти пропадав? На, повечеряй. Ти, напевно, голодний?

Лише потому Тарас повідав рідним, а ті – сусідам і знайомим таємницю свого порятунку. Його почали звати «Той, якого порятувала Божа Матір». Істинно так!

Під її омофором наш герой ходив усі наступні літа. І коли настав кінець його неволі в сибірських снігах. І коли повернувся в Україну. І коли підняв перший синьо-жовтий стяг на 26-метровій щоглі біля гаражів, де працював водієм. І коли пізнав радість батьківства, діждався онуків…

Хто вірить і терпен, той і спасен. Дрогобичанин Тарас Куликовець ще раз засвідчив народну мудрість своїм щасливим спасінням.

Роман ПАСТУХ

Від редакції

Цей хлопець, якого колись врятувала у Сибіру від загибелі Матір Божа, є нині станичним Дрогобицької станиці Братства воїнів ОУН-УПА імені генерала Романа Шухевича, активним учасником політичного і громадського життя міста, шанованою всіма людиною. 12 березня 2016 р. у нього поважний ювілей – 85-річчя від дня народження. Щиро вітаємо пана Тараса і традиційно бажаємо йому міцного здоров’я, всіляких гараздіві всього того, що він сам собі бажає.

 



Создан 05 апр 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником