ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Новини від 26 серпня 2016 р. Спецвипуск до 160-ліття І.Франка




Лиш боротись — значить жить!

Нам випало майже одночасно відзначати 25-ту річницю Незалежності України та 160-річчя від Дня народження нашого славного земляка Івана Франка.

Творчість Івана Франка завжди була пророчою. Нині актуальні його слова про поступ, де він пише, «…що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, …що поступ веде до добра».

Історично так склалося, що на долю українського народу випало чимало випробувань. Нині ми перебуваємо в часі глобалізації, трансформації та становлення українського народу. Безумовно, у цих процесах існує чимало загроз та пересторог. Однак, переконаний, що з Божою ласкою, мудрістю та єдністю у помислах ми здобудемо омріяне – вільну Україну, де пануватимуть мир, злагода і достаток.

Цього року у Дрогобичі відбудеться унікальна подія з нагоди 160-річчя Франкових уродин – церемонія вручення Міжнародної премії імені Івана Франка. Ця подія є знаковою не лише для нашого міста, а й усієї Дрогобиччини. До нас завітають чимало гостей з різних куточків України та інших країн світу, яким ми презентуватимемо наше місто з прадавньою 925-літньою історією.

Цитуючи слова Івана Франка про поступ, вітаю кожного з вас, дорогі дрогобичани та гості Дрогобича, з цими величними днями. Бажаю «бути щасливими у житті, се можливо тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нацiї. Бажаю вам скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу, отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому». 

Я вірю у вас, дорогі дрогобичани! Будьмо гідними синами і доньками Неньки України. Творімо і зростаймо! Нехай Бог у цьому нам допоможе!

Слава Україні!

Тарас КУЧМА, міський голова Дрогобича

 

 

Франкове пророцтво про Росію

Тема Росії, російської державної ідеології (слов’янофільства), російської культури і політики стояла перед І.Франком майже протягом усього свідомого життя. Ще у старших класах гімназії він познайомився з окремими художніми творами російської літератури та ідеями слов’янофілів (А.Хом’яков, І.Аксаков та ін.) через москвофільські галицькі видання. Тоді ця тема була малозрозумілою Франкові, позаяк він ще мало розумівся, за власним зізнанням, на тонкощах політичних ідеологічних складнощів і хитрощів. Наступним етапом знайомства з російською проблематикою і російськими впливами в Галичині став період соціалістичних захоплень Франка, відколи він познайомився з ідеями М.Драгоманова (кінець 1876 р.), який був головним провідником російських ліберальних та соціалістичних впливів у краю.

Спочатку І.Франко приймає схему М.Драгоманова щодо розуміння й сприйняття Росії: російська монархічна влада й репресивна імперська система – це погано, але російська ліберальна інтелігенція і культура – це добре. Орієнтація на сутнісну Росію (потенційно демократичну і прогресивну, але зараз тимчасово тира-нічну й ретроградну) є порятунком для України й українського національного руху, який у такий спосіб може прилучитися до загальносвітового прогресивно-демократичного руху і програм соціалістичного переустрою – це кредо М.Драгоманова він переймає як заповіт і дороговказ з усією щирістю новонаверненого нової релігії соціалізму. Відповідно, у ранній творчості І.Франка (приблизно до 1882 р.) ми не знайдемо адекватних оцінок російського імперіалізму в Україні, але дуже часто повторюватиметься наведена формула М.Драгоманова: режим – поганий, бідний народ та ліберальна інтелігенція – добрі. Десь в кінці 1881 – на початку 1882 року в І.Франка намічається нова ідейна еволюція, поступово відбувається перший кардинальний світоглядний злам у напрямі переосмислення своїх соціалістичних захоплень. З’ясування причин і умов цього потребує спеціального екскурсу, тому ми лише обмежимося констатацією факту: саме у 1882 р. І.Франко пише свій знаменитий вірш, якому судилося стати одним з національних гімнів українства і який починався чіткими словами-тезами: «Не пора, не пора, не пора / Москалеві й ляхові служить…». Це була виразна візія національної ідеї як протиборчої щодо історичних ворогів як еруптивної вітальної сили, що визначально формує національне буття.

Відповідно до світоглядної еволюції в І.Франка змінюється і ставлення до Росії й російської культури. Якщо раніше російський пафосний і крикливий лібералізм та соціалізм викликали захоплення, були спонукою до наслідування, то тепер прийшло усвідомлення їхньої вузької спрямованості і безґрунтовного екстремізму; якщо ро-сійська література недавно ще так приваблювала своїм соціологізмом і скерованістю до болів «маленької людини», то тепер вона вже видавалася занадто сухою, односпрямованою й позбавленою все-таки важливого для нього героїзму та індивідуалізму, особливо на різнобарвному тлі європейських літератур.

Особливо інтенсивною й регулярною стала Франкова публіцистика на російську тематику в період співпраці з польськомовною львівською газетою «Kurjer Lwowski» (1887-1897). Це пояснювалося тим, що цей ліберально-соціалістичний часопис прагнув охоплювати якомога ширшу проблематику суспільно-політичного змісту і був типово європейським виданням за динамікою висвітлення подій й оперативністю аналітики. Послідовно відстоюючи демократичні вартощі, описуючи події в Європі під кутом зору прогресизму та протистояння реакції, реакція часопису об’єктивно змушена була концептуально аналізувати таке колосальне явище, як Російська імперія, зовнішньополітичні інтенції цього «жандарма Європи», її внутрішні процеси, змагання її головних ідейних таборів. Закономірно, що І.Франко, бувши єдиним українцем із членів редколегії часопису, зробив російську тематику одним із центральних напрямів своєї журналістської праці.

Головною засадою в І.Франка було чітке розрізнення Росії імперсько-шовіністичної, реакційної, ретроградної і Росії демократичної, інтелектуальної, поступової. Тому, вловлюючи всі цікаві, культурно значущі, ідейно живі явища, він не втомлювався викривати Росію як безмежне середовище деспотизму і бюрократизму, фарисейства і облуди, тупого гегемонізму і дрімучої нетерпимості до свободи людини і народів. У кожній публікації І.Франка присутні виваженість і проникливий аналітизм, фундаментальність у підході до теми і щире зацікавлення нею, майстерність публіцистичної оцінки і глибина роздумів справжнього лідера трибуни національного руху.

На середину 1880-х рр. І.Франко вже мав сформований і категоричний погляд на такі значущі міжнародні питання, як ідеологія панславізму і його політичні інспірації. Відомо, що від 1840-х рр. панславізм (слов’янофільські теорії) широко розходився по слов’янських країнах, які були на той час переважно підне-вільними (окрім Чорногорії, Сербії, Росії), і служив культурницькою та політичною концепцією солідарності й визволення всіх слов’янських народів. Російські ідеологи панславізму і сама російська держава відразу добачили в цих теоріях зручну для себе систему засобів та ідеологем, за допомогою яких можна було змагатися за розширення Російської імперії і поширювати її впливи в слов’янських країнах. Таким чином, у суті своїй визвольна національна концепція стала поступово планом імперіалістичного ґатунку, тобто була підмінена сама її центральна ідея.

Лише протягом 1888 р. І.Франко друкує в «Kurjerze Lwowskim» три статті, в яких доглибинно, саркастично й аргументовано висміює і розвінчує фальшиву тактику саме російського панславізму, який прагнув цинічно використати визвольні рухи слов’ян для російської імперської експансії, – «Поступ панславізму», «Панславіст про чехів» й «Успіхи панславізму».

До числа найкращих публіцистичних виступів на тему Росії належить Франкова польськомовна стаття «Університети в Росії» («Kurjer Lwowski», 1887). У ній, спираючись на ґрунтовну студію німецького дослідника Е.Любека в журналі «Die neue Zeit» (Штутгарт), він подав детальний огляд історії заснування університетів у Росії і проаналізував їхню роль у розгортанні демократичних процесів у цій країні, у витворенні живого ідейного й інтелектуального життя, розвитку науки та культури. Паралельно І.Франко описав усі ті форми тиску й обмежень, до яких вдавалася імперська влада щодо університетів як середовищ вільного духу. Загальний висновок публікації підводив до думки, що Росія в усіх вимірах цивілізованого, демократичного, освіт-нього поступу ще дуже поступається нормам Європи, попри всі активні й героїчні зусилля її інтелігенції.

Вельми цікавим є відгук І.Франка на публікації соціалістичного російського еміграційного журналу «Свободная Россия» («Kurjer Lwowski», 1889). Зокрема він уже тоді вловив послідовний шовінізм і гегемонізм в російському русі: «Ні поляків, ні русинів вона (програма «Свободной России» – О.Б.) не розглядає як сили, окремі від Росії, навпаки, уявляє собі, що вони і дрібніші народи згідно житимуть у рамках сьогоднішньої Росії, користуючись усіма правами, потрібними для національного і економічного розвитку, і в той же час у поєднанні з великим організмом вільної Росії матимуть належну опору проти будь-якого тиску ззовні».

Безумовно, вершинною публікацією на російську тематику в І.Франка можна вважати статтю «Подуви весни в Росії» («Літературно-науковий вісник», 1904, кн.12). Ця стаття вражає глибиною розуміння цивілізаційних, ментальних, історичних та культурних основ Росії. Це спроба з’ясувати причини фатальної імперії-тюрми, яка тяжіє над різними народами і громадською гідністю мільйонів, яка вже ось двісті років тягнеться до Європи і її високих гуманістичних та демократичних ідеалів, але ніяк не може подолати в собі дрімучого азійського деспотизму і рабства. І.Франко робить таке проникливе спостереження: «Читайте найчільніших представників російської думки миколаївського часу – Пушкіна і Лєрмонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ – ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах і що війна проти них – се властиво наїзд і душення, затоплювання в кривавих потоках свобідних етнічних одиниць, а не ніяка цивілізація». У цій тезі можна розгледіти не тільки скептичну оцінку російської культурної еліти як органічно імперського явища, а й культурологічне узагальнення про «освоєння» через літературу чужих етнічно і далеких цивілізаційно земель.

Другою фундаментальною тезою І.Франка щодо морально-суспільної специфіки Росії було ствердження неорганічності теорій соціалізму і лібералізму в імперії. Ці західноєвропейські суспільні практики й ідеології в Росії сприймалися як напів релігійні вчення, як якісь заморські дива, страшенно перекручувалися і профанувалися. І.Франко писав: «Відси (від незнання інтелігенцією реального життя Росії – О.Б.) пливли неминуче дві хиби їх лібералізму: або він переходив у незлічиме теоретизування, в доктринерство, яке щодалі все більше відбігало від дійсних обставин російського життя і, з невмолимою, здавалось би, консеквенцією критикуючи теорії найчільніших діячів Західної Європи, в ту саму пору преспокійно мирилося з нечувано дикими та жорстокими фактами окружаючої їх дійсності; або у інших брала гору потреба практичної діяльності, і в такім разі вони преспокійно покидали свої теорії, запрягалися в ярмо тої російської дійсності і з товаришів Герцена робилися Катковими». Ця російська парадоксальність підтвердилася і в наш час, коли Росія на хвилі прискореного лібералізму 1990-х раптово перетворилася на автократичну, мілітаристську імперію на чолі з фанатично обожнюваними керівниками спецслужб.

І.Франко передчував катастрофічні тенденції в Росії, що рухалася до сліпої, ненависницької революції. Ось як він характеризував ментальність і мораль провладних кіл: «Остатні десятиліття російської імперії – се образ подібного божевілля, але не одиночного, а масового. Всевладний російський чиновник дуріє…

І.Франко точно вловив головну проблему російського буття – його цивілізаційну, ментальну, духовну невиразність і розщепленість між Азією і Європою. Створені на ґрунті азійського деспотизму і внутрішнього рабства, російська держава і суспільство пройнялися поривами за будь-яку ціну «наздогнати Європу» (своєрідний психологічний комплекс, еав’язаний несамовитою волею Петра І). Це самонасилування і невміння органічно розбудувати громадське й господарське життя величезної, неосвоєної до кінця країни спричинили фатальну неорганічність і моральну розірваність Росії. І.Франко вловив головну прикмету всіх провідників російського імперіалізму: зливати різні течії й особливості російської культури в одну суміш і штучно роздмухувати навколо цього «ідеологію» «винятковості» всього російського. У галицьких москвофілів це виглядало так: «…отсе все – і романтичний республіканізм Рилєєва, і безпомічний гуманізм Пушкіна і Лермонтова, і трохи містичне народництво Герцена, і соціалістичний радикалізм Чернишевського, і реакційний аскетизм Достоєвськог та Толстого – … зливає в один ківш і видає за «ідею руського народа».

У багатьох статтях 1890-1900-х рр. І.Франко описує ситуацію в Російській імперії як нещадний натиск на все українське, як тупий державницький деспотизм, що знищує й ущемлює елементарні форми громадянського життя. Важливим висновком для нього стає усвідомлення того, що українській ідеї й українському національному рухові протистоїть не лише бюрократична машина централізованої імперії, а й по-великодержавницьки вихована, шовінізмом пройнята велика частина російської народної маси й інтелігенції.

Олег БАГАН

 

 

Як Іван Маяковський та Ігор Розлуцький вшанували Івана Франка

Нещодавно побачила світ збірка статей Івана Франка «Szkice o literaturze» («Нариси з літератури»). Її упорядники – науковець, перекладач, член Національної спілки журналістів України, громадський діяч Іван Матковський та науковець з Дрогобича, викладач кафедри світової літератури та славістики Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка Ігор Розлуцький.

Іван Франко – великий український поет, письменник, публіцист, політик, будівничий Української держави. Він писав не лише українською мовою, а й польською та німецькою. Володів він також ідиш. Це мова, якою розмовляли євреї в Галичині.

Польськомовна спадщина Франка відома тільки дослідникам, і не до кінця вивчена. У Радянському Союзі було видане 50-томне зібрання творів Великого Каменяра. Але до нього не увійшли польськомовні статті Франка, оскільки були не вигідні тодішнім цензорам. Вони вважалися нібито не актуальними.

Іван Франко опублікував польською мовою понад 1 000 статей. Це статті в часописах «Prawda», «Przeglad Spoleczny», «Glos», «Przeglad Tygodniowy», «Ateneum», петербурзький «Kraj», «Kurjer Lwowski», «Kurjer Warszawski»,  «Wisla», «Lud», «Kwartalnik Historyczny».

Загалом його польськомовна спадщина є дуже різноманітною. Це і політичні статті, і наукові розвідки, і кореспонденція з Галичини, в якій розповідалося про культурне та політичне життя в українських середовищах. У першому томі, який ми видали, зібрано статті, де Іван Франко аналізує, характеризує певні літературні явища, а також пише про визначні постаті української та польської літератури. Більшість його наукових статей перекладено українською мовою ним же. Але не всі. Наприклад, є стаття «Характеристика руської літератури 16-19 століття». Вона була перекладена тільки за часів незалежної України одразу кількома перекладачами. Один із них – І.Матковський. Вони публікувалися в різних містах України і лише в спеціалізованій літературі, яка доступна літературознавцям. Стаття «Про що і як слід писати для люду», опублікована у 1883 році в часописі «Ziarno», українською побачила світ лише цього року в щорічному збірнику, який видає літературно-меморіальний музей Івана Франка (в будинку письменника).

Не всі статті Франка польською мовою включені до офіційної бібліографії.

Цю книгу Іван Матковський створив спільно із Ігорем Розлуцьким – разом рецензували, редагували, шукали матеріали. Тепер вони готують наступне видання публіцистики Франка громадсько-політичного спрямування «У колі українців, поляків та євреїв». Третій том мав би присвячуватися етнографії і культурі.

Самі оригінали статей не є загальнодоступними. Вони опубліковані в газетах того часу, які сьогодні зберігаються в архівах. Потрібно було зробити повноцінне дослідження, знайти, в яких газетах це публікувалось. Автори взяли польськомовні газети того періоду, перегортати їх, щоб знайти статті авторства Франка.

Видання профінансував Інститут Книги (Польща). Ще кілька місяців тому цю структуру очолював Ґжеґож Ґауден, людина яка сприяла реалізації культурних та наукових проектів в Україні. Цю ідею також підтримав Адам Хлопек, голова «Спілки вчителів-полоністів України». Разом вони започаткували проект, який в майбутньому передбачає повне видання польськомовної спадщини Івана Франка.

Спадщина Франка видана лише на 50 відсотків. У тому числі й польськомовні праці. Вони налічують близько 10 томів. У нього є дуже гарні оповідання українською про життя львів’ян, учнів, дрогобичан. У нас, в Україні, ця спадщина відома дослідникам, а у Польщі – ні.

І нині вона є надзвичайно актуальною, бо ми в кінці ХІХ століття були в таких самих умовах, що й сьогодні. Це корупція, відсутність можливості середньостатистичній людині впливати на події, що відбуваються, брак моралі у тодішніх очільників краю.

 

 

15 цікавих фактів про Івана Франка

Ми звикли бачити в Іванові Франкові насамперед українського письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча. Водночас він був цікавою та неординарною людиною. Пропонуємо вашій увазі 15 цікавих фактів з життя і творчості Великого Каменяра.

1. Мати Івана Франка, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Померла, коли Іванові було 15 років.

2. Коли Франкові було 9 років, помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, тож фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки із вітчимом упродовж усього життя.

3. У їжі Іван Якович був невибагливим: на сніданок – кава з булкою, на обід – квашені овочі та легкий суп з додаванням квасу, кропиви, грибів. Він ніколи не курив. Іноді любив пити медовуху, вино. Смачно готував каву, збирав і любив їсти гриби, рибу, яку сам і ловив. Донька писала: «Присмажені гриби з молодою картоплею були смачною й улюбленою стравою тата».

4. Коли вчився у Дрогобицькій нормальній школі, Франко жив на квартирі в тітки Є.Кошицької на околиці міста. Нерідко доводилося спати у трунах, які виготовляли у її столярній майстерні.

5. Навчаючись у гімназії в Дрогобичі, Франко міг майже дослівно повторити інформацію, яку подавали вчителі на заняттях. Зібрав бібліотеку, де було майже 500 книг різними мовами.

6. Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства.

Захоплювався ідеями соціалізму. Читав твори Маркса, Енгельса, листувався з М.Драгомановим. Наприкінці життя він зрозумів хибність ідей Маркса, назвавши соціалістичну державу тюрмою.

7. І.Франку належить ініціатива ширшого вживання у Галичині назви «українці» замість «русини» – так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905р.) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

8. І.Франко встиг відвідати за життя і «стіни, оковані в кайдани». Після того, як провів дослідження і видав есе про Міцкевича, на його письменницьке життя в Польщі було накладено вето. Владі були не «за смаком» його волелюбні звичаї. Франка заарештовували тричі. Уперше  провів у камері з кримінальними злочинцями 11 місяців. А після другого арешту, в 1880 році, ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень в готелі він – без єдиної помарки (!) – написав повість «На дні» і на останні гроші відіслав її до Львова. Відтак три дні жив на три центи, знайдені на березі річки Прут. Цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, знесилений лежав без пам’яті. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.

9. Першим сильним почуттям юного Франка було кохання до доньки священика Ольги Рошкевич. Але після його арешту батьки дівчини категорично заборонили їм спілкуватися.

Одружився Іван Франко у 1886 році з Ольгою Хоружинською. Вона була освіченою людиною, добре володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Присвятила життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну. У Києві живуть нащадки Івана Яковича – онук Роланд Тарасович Франко і внучка Дарина Тарасівна Франко.

10. Подружнє життя Франків не було надто щасливим. Матеріальні нестатки, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги найближчих співробітників чоловіка та частини суспільства, – все це зломило жінку. Наслідком стали сухоти, нервове перенапруження, а згодом і психічний розлад. Самотня, покинута дітьми померла у 1941 році. Похована на Личаківському цвинтарі неподалік від чоловіка.

11. Іван Франко вільно володів 14-ма мовами, перекладав українською з 48 мов, у тому числі й зі східних. Цікавився індійською культурою, літературою.

Серед перекладів Івана Франка – біблійна «Книга Буття». Дотепер це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською.

12. В Івана Франка було багато псевдонімів – Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко (загалом майже 100 псевдонімів).

13. У 1908 році стан здоров’я Франка значно погіршився, але він продовжував працювати. Останні 7 років життя мав паралізовану праву руку, через що довелося писати лівою або диктувати твори помічникам. Помер І.Франко 28 травня 1916 року у Львові. Спершу його поховали в чужому склепі. Через 10 років останки перенесли в окрему могилу на Личаківському кладовищі, відому пам’ятником, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

14. На честь Франка місто Станіслав перейменоване в Івано-Франківськ. Ім’я письменника носять вулиці в обласних центрах та містах України, вулиця в канадському Монреалі. Його іменем названі культурні та освітні заклади, йому встановлено багато пам’ятників. Портрет Івана Франка прикрашає українську валюту номіналом 20 гривень.

В інституті германістики Віденського університету, де Франко захистив докторську дисертацію, у 1993 р. встановлена меморіальна дошка. На вул. Постгассе,8 є погруддя письменникові, відкрите у 1999 р. Пам’ятна дошка є також на будинку, де жив Франко у Відні на вул. Віпплінґерштрассе,26.

15. Франко є єдиним українським поетом, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Факти збирав Ярослав ГРИЦИК

 

 

НАВЧАЮЧИСЬ У ФРАНКА

Іван Франко – ім’я таке знайоме та близьке нам всім. Наприкінці серпня мине 160 років, відколи вперше побачив світ феноменально обдарований поет і письменник, гострополемічний публіцист, соціально-психологічний та історичний драматург, мислитель, майстерний перекладач, геніальний учений, економіст, харизматичний громадський та політичний діяч, один із стовпів українського націоналізму, син сільського коваля.

Нагуєвичі… Тут у простій сільській хатині народився і виріс український Мойсей. Доля його не жаліла, удари сипалися один за одним: круглий сирота у 16 років, три беззаконні арешти, через які не зміг одружитися з коханою дівчиною та закінчити навчання у Львівському університеті, три програні вибори через продажність галичан за гроші, землю, посади, горілку і ковбасу, душевна хвороба дружини, відвернення близьких друзів, і, наостанок, хибний діагноз та неправильне лікування, що призвело до передчасної смерті.

Незважаючи на це, Іван Франко дивує нас своєю феноменальною продуктивністю та різнобічністю інтересів: він володів 14 мовами, перекладав першоджерела вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської, античної літератури, твори класиків, написав 6 тисяч власних творів, серед них – численні наукові праці з історії, релігії, філософії, соціології, економіки, етнографії, мовознавства, сходознавства та психології. Список вражає, однак втілити всі свої задуми «титану праці», «героїчному інтелекту» (так його називали ще за життя) не вдалося: «Не в тім моя мука, що терплю фізично, але в тому більша мука, що стільки часу проминуло, а я не можу докінчити моїх згаданих праць. Скільки в моїй голові набралося тем та власних гадок, а мої гадки не хотять зі мною йти до гробу».

Цілком заслужено віденський професор Йосип Застирець висунув кандидатуру Івана Франка на здобуття найпрестижнішої світової нагороди – Нобелівської премії з літератури. Однак «найвизначніший письменник сучасної Європи» (із тексту подання) передчасно помер, а ця премія вручається тільки живим претендентам. До речі, на його честь названий один з астероїдів головного поясу – «2428 Каменяр», відкритий 11 вересня 1972 р. українським астрономом Миколою Чернихом.

Ще одну грань талановитості Франка зауважує наш сучасник, Святослав Вакарчук: «Тільки геній міг говорити нарівні і з філософами, і з дітьми». Це він про казки Івана Франка, які стали скарбом усієї тогочасної та й сучасної дітвори. Лисичка, Журавель, Зайчик, Їжачок, Лев, Лис Микита відкривають дітям феєричний світ добра і зла, любові й ненависті, де змагаються між собою кмітливість і хитрість, лагідність та грубість. Відвідавши «Галявину казок» історико-культурного заповідника у рідному селі письменника, діти мають унікальну можливість зануритися у цей фантастичний світ, доторкнутися та сфотографуватися з оновленими дерев’яними скульптурами героїв франкових казок.

Та найбільшу повагу викликає жертовність Івана Франка, його глибокий патріотизм. Він міг жити у достатку та повазі, якби зрікся свого походження, асимілювався з австрійською інтелігенцією і раз й назавжди забув про тяжку біду свого бездержавного, гнобленого народу. Але український Мойсей був натурою цілісною, і громадське щастя ставив вище за особисте. Він поклав власне життя для розвитку української культури та наукової думки, а через них – державності, і добився на цьому полі успіху. Він власні кошти вкладав у видавництво українських книг, на відкриття численних бібліотек та читалень. На його творах виросла ціла плеяда молодих українців, що в скорому часі очолили визвольні змагання і хай ненадовго, але вибороли для України таку омріяну самостійність. Сьогодні, в нас умови далеко не ті, що були за часів Франка. Але ми можемо зробити нашу Україну успішною передовою державою, люблячи її так, як безмежно любив Вічний революціонер:

Як я люблю тебе, мій рідний краю,

Як я люблю красу твою, твой люд,

Як гаряче молюся і бажаю

Для твого щастя свій віддати труд!

Як радо я свого життя зречуся,

І щастя, і вдоволення, й життя,

Прийму все горе, в муках і скінчуся,

Щоб тільки ти не знав руїни й зла!

Музей в Нагуєвичах готується до ювілею і чекає гостей. Сьогодні ви маєте можливість поринути в атмосферу ХІХ ст., побувати в батьківській садибі Івана Франка, оглянути музейні експонати, погуляти в саду, помилуватися вуликами, які розмалювали учні Підбузької академії, або просто відпочити на природі на території Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі».

Надія ГРОМ, старший науковий  працівник Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі»

 

 

Іван Франко надавав перевагу народній медицині

У 1910-х роках друзі Івана Франка зі щемом у душі спостерігали за развитком його хвороби, яка неухильно прогресувала. Письменник не звернувся до лікарів вчасно, знехтувавши прояви недуги, які, як йому здавалось, не дуже небезпечні. Як людина надзвичайно сильного організму він довіряв його природній силі.

«Нас не вчили змалку звертатися до лікаря доти, доки ми тримаємося на ногах. Поняття хвороби чомусь асоціюється у нас з ліжком – хто не лежить, той не хворий. Не забувайте, що я селянський син і не маю довір’я до лікарів. Теоретично я шаную їх знання медицини, але практично боюся, що вони схоплять мене у свої кліщі – одне накажуть, друге заборонять, і мені тяжко буде спокійно працювати».

(Із спогадів М.Рудницького в книзі «Спомини про І.Франка», Каменяр, Львів, 1997 р.)

На пропозицію друзів відкинути свою роботу на півроку і поїхати на лікування, Іван Франко відповів: «Хто зна, може б це було і не погано – та чи я зумію так одним рішенням змінити свій спосіб життя? Я боюсь, що коли зранку до ночі довкола мене будуть лікарі, сестри милосердя, всякі лікарські апарати та препарати, я змушений буду думати про свою хворобу цілий день та цілу ніч, і тоді вже напевне буду почувати себе хворим».

(Там же).

Ще в 20-річному віці І.Франко мав проблеми з хворобою очей, через що був звільнений від військової служби.

«Нині, с. є четвер, ходив-єм ставитися до війська… Стою я, стою, чекаю-чекаю – не кличуть мене. Аж на самім послідку, яко причіпку чи що… Поглянули на мої бідні очі та й погнали. Певно боялися, щоби-м під час муштри не виштиркнув пану капралові око, яко сліпий!»

(Із листа до М.Я.Рошкевича, батька Ольги Рошкевич від 04.05.1876 р., опубліковано в 50-томному виданні творів, стор.49, том 48, Київ, 1986 р.).

«З моїм оком трохи клопіт. Дохтор каже, що треба буде зробити невеличку операцію, яка все-таки ж на 2 тижні ще протягне моє лічення».

(Із листа до М.Грушевського від 05.05.1903 р., том 50, стор.230, Київ, 1986 р.).

Однак операцію І.Франку так і не зробили. Натомість, він регулярно їздив у село Урич до джерела в урочищі «Церківне», де лікував свої очі від хвороби. Часто відвідував чудодійне джерело із своїм сином Андрієм, що знайшло відображення в поезії відомого бориславського літератора:

«Він поривався в гори до криниці,

Він вірив в силу рідної води.

Вночі у ній купаються зірниці,

Туди мене, Андрію, поведи».

(Євген Титикайло, вірш «Іван Франко із сином Андрієм», Вісник товариства «Бойківщина» з «Вершин і низин», стор.173, Турка, 2006 р.).

Треба відзначити, що після тривалих відвідин Урицьких скель І.Франко ніколи не скаржився на хворобу очей. Очевидно, йдеться про чудодійне зцілення із джерела. А прикладів чудодійного зцілення від хвороб очей чимало. Це і чудодійне джерело в селі Бориничі на Жидачівщині, в селі Біличі на Старосамбірщині та ін.

Є приклади чудотворного оздоровлення очей і в нашій місцевості. На горі Ласки в Урожі є чудодійне джерело. Як свідчать перекази, 80 років тому в Урожі жила сім’я, в якій народився незрячий хлопчик. Батько взявся водити свою дитину до згаданого джерела. Там малий декілька разів вмив очі і сталося неймовірне: «Тату, я бачу небо, бачу ліс!».

Щасливий батько на місці джерела встановив дубовий хрест, а слава про чудо розійшлася околицями.

У роки більшовицько-окупаційного режиму чудодійне джерело в Урожі було знищене і засипане землею. З настанням незалежності України щорічно на свято Спаса, незважаючи на погоду, сотні прочан піднімаються на гору Ласки, щоби осягнути благодать та зцілення душі і тіла.

Зеновій МЕДВІДЬ, член ради  Дрогобицького товариства «Просвіта»

 

 

Скарбниця творчості Франка – під опікою патріотів

Читацькому загалу, а також громаді нашого  краю відомо, що першим лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка журі визнало Блаженнішого Любомира Гузара, архієпископа-емерита УГКЦ, кардинала Католицької церкви. Вона у суботу, в обідню пору, і буде вручена йому під час урочистої академії у Народному домі ім.І.Франка.

Біля витоків створення спершу Міжнародного фонду Івана Франка і Міжнародної премії стояли його внук Роланд і громадський діяч, наш земляк Ігор Курус. І якщо для першого ця задумка характерна родинним зв’язком, то для другого – це данина шани людині, яка створила величезний пласт художніх, публіцистичних, філософських творів.

- Міжнародна премія ім. І.Франка покликала стимулювати розвиток соціально-гуманітарних наук та україністики, в яких працював Іван Франко. Вона є щорічною і міжнародною, тому ми сподіваємося, що наступного року будуть подані роботи вчених з різних країн світу, - зазначив Ігор Курус.

Відрадно, що визріла не те що ідея належно віддати шану і похідне від цього Великому Каменяру, а й бажання у конкретних осіб втілити усе в реальність. І це – велика справа задля популяризації величезної його творчої спадщини.

Володимир ТУРМИС

 

 

«Каменяр» на могилі Великого Каменяра

Напевно, немає шанувальників таланту Івана Франка, які не побували на його могилі на Личаківському цвинтарі у Львові і не побачили на поетовому надгробку бронзового Каменяра. Напрочуд вдалий «зразок» для цього образу походив з Острога на Рівненщині. Це був Микола Сагайдаківський (липень 1909-лютий 1954), людина понад двометрового зросту і атлетичної статури.

Завдяки випадковій зустрічі у Львові з С.Литвиненком, який побачив у нього талант скульптора і допоміг влаштуватися на навчання, хлопець закінчив Краківську Академію мистецтв (Польща). До речі, разом з ним навчався відомий згодом львівський скульптор Яків Чайка. На вакаціях Микола, якого природа наділила ще й могутнім басом, співав у церковному хорі басові партії, підробляв церковним реґентом, організував церковні хори у селах Криворівні та Жаб’єму (нині м.Верховина на Івано-Франківщині). Наприкінці високих студій свого протеже у Кракові С.Литвиненко і виліпив з нього свій шедевр для надгробка на могилі І.Франка.

І ще. У тій же Криворівні М.Сагайдаківський покохав дуже вродливу дівчину-гуцулку, яка зайшла від нього в тяж. Але до появи дитини на світ дівчина вийшла за сільського парубка. Згодом М.Сагайдаківський одружився зі своєю дівчиною-моделлю родом з-під м.Володимира-Волинського, переїхав до Варшави (Польща), облишив скульптуру і став… оперним співаком. Варшавська опера послала його на стажування у Віденську оперу (Австрія). Там познайомився зі Степаном Бандерою і вступив до ОУН. Співав на оперних сценах Європи, зокрема Італії, де його застала Друга світова війна. Перебуваючи в Італії на гастролях, він зумів повернутися до Варшави забрати дружину і відвезти її до батьків. Так їхні життєві дороги розійшлися назавжди.

В одному з боїв у складі УПА, мабуть, на теренах Польщі М.Сагайда-ківський отримав важке поранення. Друзі не без труднощів перевезли його через кордон вглиб Польщі. Там ним заопікувалася баронеса Шарлотта фон Вебер, з якою він позна-йомився на гастролях у Відні. Прихильниця його співочого таланту і краси, баронеса допровадила його на власній особівці до Німеччини. Жив у її віллі в Берліні поряд з палацом, що згодом став резиденцією німецьких канцлерів. Одужавши, наприкінці війни співав у Берлінській опері, зокрема в операх Вагнера, у салоні баронеси для її німецьких гостей. Улюбленою піснею співака була «Дивлюсь я на небо», в якій виливав свою тугу, ностальгію за рідним краєм. Переїзд до дружини і донечки, які опинились за «залізною завісою» в СССР, означав для нього смерть або Сибір, тому він залишився в Німеччині.

Сердечна баронеса, яка врятувала співака, стала його другою дружиною. Однак він продовжував тужити за дружиною-українкою і Україною. Донечці надіслав діамантові сережки і світлину з написом: «Донечко, люби свою Вітчизну Україну, люби людей». Можливо, якби був залишився живий, то зі зміною політичної ситуації у Європі зміг би повернутись додому або принаймні погостювати, побачити доньку. Але дала знати про себе воєнна рана. Внаслідок передозування наркозу під час операції М.Сагайдаківський помер просто на операційному столі. Похований у родинній каплиці в маєтку баронеси біля Берліна.

Залишилася донька скульптора і співака, яка замешкала у Львові. Вона змогла побувати в Берліні, знайшла будинок тієї баронеси, де провів останні роки свого життя її тато, а також почула спогади про його перебування там. Однак через закінчення візи жінка так і не змогла побувати на могилі М.Сагайдаківського. А в Канаді проживав брат талановитого митця. Звідти він писав його доньці: «Твій тато часто рятувався від ностальгії українськими народними піснями і часто співав їх у салоні баронеси для німецьких гостей, які були від цих пісень і виконання в захопленні. Лебединою піснею Миколи Сагайдаківського була його улюблена пісня «Дивлюсь я на небо». Її Микола співав у салоні Шарлотти для німецьких гостей на Різдво, на останнє Різдво свого життя».

Нині його прізвище повернулось в Україну. А яскраве життя і творчість скульптора і співака чекають глибшого дослідження та популяризації.

Роман ПАСТУХ

На фото: Микола Сагайдаківський та пам’ятник на могилі І.Франка. 

 

 

Святкуємо Незалежність

23 серпня з площі Ринок стартував велопробіг з нагоди Дня Державного Прапора України.

Його учасників привітали міський голова Тарас Кучма, завідувач сектору з питань фізичної культури та спорту Орест Соломчак та директор СДЮСШОР «Медик» Павло Попович. Поблагословив спортсменів у добру путь отець Ігор Цмоканич.

Двом спортсменам Тарас Кучма вручив посвідчення Майстра спорту України та медаль переможця чемпіонату України.

Після проїзду вулицями міста велосипедисти знову фінішували на площі, зробивши спільне фото під стінами ратуші і вишикувавшись з велосипедами у вигляді Тризуба.

***

23 серпня у сесійній залі ратуші відбулося урочисте освячення 25-метрового синьо-жовтого знамена, що символізує 25 років Незалежності України. Його виготовили за ініціативи відділу сім’ї, молодіжної політики, спорту і туризму та спонсорської допомоги депутата міської ради Романа Муля.

З Днем прапора численних учасників зібрання привітав міський голова Тарас Кучма. Відтак він вручив грамоти і грошові премії до Дня Незалежності України ветеранам національно-визвольних змагань та учасникам АТО.

Привітала присутніх і опікунка сестер Степана Бандери, Почесна громадянка Дрогобича Анна Рудник.

Прозвучали патріотичні пісні у виконанні муніципального камерного хору «Боян Дрогобицький». Після завершення урочистостей, під звучання Державного Гімну України, 25-метровий Прапор України урочисто винесли і розгорнули на головній площі міста.

***

Ще задовго до святкування Дня Незалежності у ратуші прийняли рішення провести у Дрогобичі військовий парад. Здавалося б, яка потреба в цьому, позаяк масштабніше дійство пройде у Києві. Утім, цей захід виправдав себе. 24 серпня на центральну полощу міста завітали багато дрогобичан і гостей. Вишикувалися підрозділи військових частин, що дислокуються у Дрогобичі, учасники АТО, представники Братства ОУН-УПА.

Під звучання пісні-реквієму «Плине кача…» молодь пронесла площею портрети наших краян, які загинули на Майдані та у війні на сході України. Військові – учасники дійства – стали на коліна, щоб віддати шану героям-побратимам. Не стримували сліз і присутні на площі…

До громади з вітальним словом звернулися отець Ігор Цмоканич, міський голова Тарас Кучма, народний депутат України Богдан Матківський, заступник командира в/ч А1108 підполковник Андрій Шубенічев.

А далі був військовий парад. Хоч і скромний, порівняно зі столичним, проте також гідний і величний. Завершилося урочисте проходження військовослужбовців плац-концертом військового оркестру. А учасників параду запросили до парку ім. С.Бандери, де ІІ Спеціальний центр швидкого реагування ДСНСУ частував усіх солдатською кашею. Окрім того, рятувальники розгорнули на площі виставку спецтехніки.

Тим часом на площі спортивну майстерність демонстрували представники клубів бойових мистецтв Дрогобича, виступав муніципальний духовий оркестр, а діти змагалися у конкурсі малюнка на асфальті на патріотичну тематику.

Урочисте віче на головній сцені розпочалося із хвилини мовчання, якою вшанували полеглих героїв Майдану та АТО. Відтак відбулася спільна молитва, проповіді виголосили владика Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ Ярослав Приріз та настоятель храму Успення Пресвятої Богородиці УАПЦ протопресвітер Михайло Бачинський.

З величним святом дрогобичан та гостей привітали міський голова Тарас Кучма і народний депутат України Богдан Матківський.

Естафету у промовців перейняли учасники концертної програми, підготовленої відділом культури і мистецтв. Урочистості вели Уляна Воят та Іван Сех.

***

23 серпня святкові урочистості пройшли на площі біля Колони Свободи, що перед будівлею районної влади.

Владика Григорій (УГКЦ) та владика Яків (УПЦ КП) разом зі священиками освятили два синьо-жовті знамена. Одне з них згодом підняли військовослужбовці в/ч А 1108 над перехрестям «Вигода», друге – учасники АТО на щоглі біля РДА.

Відбулася спільна молитва. Присутніх привітали голова РДА Володимир Шутко і голова райради Михайло Сікора. Урочистості та нагородження продовжилися у районному народному домі, який освятили після капремонту. Увечері біля цього приміщення відбулася вулична вистава з піротехнічними ефектами «Глорія» Львівського академічного духовного театру «Воскресіння».

Урочистості до Дня Незалежності пройшли і в селах району.

Ярослав ГРИЦИК, Володимир ТУРМИС

Фото Ярослава ГРИЦИКА та Зеновія КВАСНІЯ



Обновлен 13 июн 2017. Создан 16 мая 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником