ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Новини від 21 вересня 2016 р. Спецвипуск «ГЗ» до 925-річчя Дрогобича




На крутих віражах історії

На початку свого короткого виступу зазначу таке: будь-яка історична древня подія, а тим більше, якщо, вона пов’язана із датою заснування будь-якого поселення, як правило, має декілька легенд і версій. Але в одному випадку архіви згоріли, в іншому – їх викрали недруги, і сліду не залишилось від цих подій. Такі тогочасні реалії.

Нині кожна історична віха фіксується як у паперовому, так і електронному носіях, тому переконаний, що наступні покоління з цим не матимуть проблем.

Тепер щодо ситуації, пов’язаної із Дрогобичем. Існує дві версії: одна засвідчує, що Дрогобичу близько 1000 років, інша – на три століття менше. Де істина – ніхто не відає. Історики продовжують ламати списи, а нам, як говорив класик, своє робить… Втім, кожен із нас зняв би капелюха, принаймні, перед тим істориком, котрий би дослідив свій родовід до «сьомого коліна». Легше доводити свою думку на «чужому» матеріалі, ніж на власному.

А нині, на нашій вулиці, точніше у нашому місці – свято, воно затверджене на державному рівні. Дата народження Дрогобича – 1091 рік. Отже, Дрогобичу – 925!

Не вдаватимусь в історичну ретроспективу, бо на цю тему шпальти газет заповнені фактами і коментарями. Скажу тезисно – Дрогобич у літопис України вніс свою помітну і змістовну лепту. Це – місто зі своїми культурними і просвітницькими традиціями, першими європейськими паростками солеваріння і нафтовидобуванням. На скрижалях історії вписані дві величні постаті – просвітителя, вченого Юрія Котермака (1450-1494 рр.) і вченого та літератора світової величини Івана Франка (1856-1916 рр.). Їхній внесок у розвиток культурного надбання для нації – неоціненний.

На крутих віражах історії дрогобичани зберігали твердість і стійкість духу, який завжди був помножений на мужність і героїзм. Нинішнє покоління продовжує утверджувати і наповнювати національним змістом усі магістральні і важливі напрями життєдіяльності людини і громади загалом.

З нагоди цих роковин  виголошую щирі здравиці всім, хто нині проживає у місті, хто у тимчасовій міграції, але серцем і душею зі своєю Батьківщиною: пишаймося своїм містом, дбаймо про його історію і словом, і ділом, щоб наступні покоління на довгі роки мали змогу продовжувати все, що здобули їхні попередники! Всім міцного здоров’я, настрою і спокою.

З повагою міський голова Тарас КУЧМА

 

 

Він першим «прорубав» вікно в Європу

Юрій Дрогобич, при народженні Юрій Михайлович Донат-Котермак, до ХХ століття відомий як Джорджіо да Леополлі (1450, Дрогобич, нині Львівська область, Україна – 4 лютого 1494, Краків) – відомий вчений епохи Відродження, освітній діяч, поет, філософ, астроном, астролог. Доктор медицини та філософії. Ректор медицини і вільних мистецтв Болонського університету, професор і віце-канцлер Істрополітанської академії у Братиславі, професор Краківського Яґеллонського університету. Перший український автор друкованої книжки.

До ХХ століття його справжнє ім’я та національність були невідомі історії.

Життя

Народився у Дрогобичі (тоді – Руське воєводство, Королівство Польща) в сім’ї солевара Михайла-Доната. Першу освіту отримав у священика церкви святого Юра о.Евтимія. Тоді ж отримав перші знання про розрахунок пасхалій і основні знання з латини.

Наприкінці 1468 або на початку 1469 р. вступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра (1473). Вивчав медицину та вільні мистецтва в університеті Болоньї, де став доктором філософії (бл. 1478 р.) і медицини (бл. 1482 р.).

У Болоньї у 1478-1479 рр.  і 1480-1482 рр. читав лекції з астрономії. Про високу оцінку його кваліфікації свідчить те, що Юрієві визначено подвійну платню – двісті лір замість звичайних ста.

З 1481 до 1482 року був ректором університету – найстарішого в Європі, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі» – Юрія зі Львова. Ректор – адміністративний керманич університету – обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі чи навчався в університеті.

Підтримував тісні зв’зки з визначними італійськими вченими-гуманістами, серед них Марціо Галеотто, Реґіомонтан.

З 1487 р. – професор Яґеллонського університету. Помер у Кракові, де й похований.

Праця

7 лютого 1483 у Римі видав книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім астрологічних прогнозів, були відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії. Вчений подає визначені ним координати міст: Вільнюса (Вільно), Дрогобича, Львова, низки міст Італії й Німеччини, чим виявляє ґрунтовну обізнаність у географії всієї Європи. «Прогностик» певною мірою знайомив європейського читача з країнами Східної Європи. У розділі «про становище Польщі» він підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє «Руське Королівство» – колишні володіння галицько-волинського короля Данила. Така характеристика тодішньої політичної карти Східної Європи свідчить, що за кордоном Юрій Дрогобич прагнув представляти саме Русь, під якою розумів насамперед Галичину.

Юрій Дрогобич зазначав, що населенню християнських країн загрожують «великі небезпеки… у зв’язку з пригнобленням князями і панами». Висловив упевненість у здатності людського розуму пізнати закономірності світу.

З 1487 року працював професором медицини Яґеллонського університету, мав чин королівського лікаря.

Викладацька діяльність Юрія Дрогобича була спрямована на поширення гуманістичних ідей епохи Відродження. Він уважав, що ідеал доброчесності – Бог, до якого людина може наблизитися завдяки самовдосконаленню.

У бібліотеках Парижа збереглися копії двох астрологічних трактатів Юрія Дрогобича, а в Баварській державній бібліотеці в Мюнхені – його прогноз на 1478 рік, переписаний німецьким гуманістом Г.Шеделем. Ці праці свідчили про ґрунтовну обізнаність вченого з античною і середньовічною літературою.

Відомі учні

Серед його студентів був майбутній видатний астроном Миколай Коперник, автор трактату «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового геліоцентричного погляду на будову Сонячної системи.

 Вшанування пам’яті

У Дрогобичі, на Батьківщині, споруджено пам’ятник українському вченому, який відкрив Президент України Леонід Кучма.

На честь 500-ліття з дня виходу у світ «Прогностика…» Юрія Дрогобича в Україні на громадських засадах було випущено (близько 100 примірників) пам’ятну медаль (відзнаку) з барельєфом Юрія Дрогобича. Вона передана як пам’ятка про визначну подію в історії українського народу відомим діячам культури і науки в Україні та за кордоном.

У незалежній Україні випущена поштова марка із зображенням Юрія Котермака-Дрогобича.

У 2009 випущено монету, присвячену Міжнародному Року Астрономії, на реверсі якої зображення Юрія Котермака-Дрогобича.

У Дрогобичі діяла кав’ярня «Котермак» (2014-2015).

Іменем Юрія Дрогобича названі вулиці у Дрогобичі, Львові, Калуші, Краматорську.

У 2011 р. на фасаді Болонського університету відкрито меморіальну дошку Юрію Дрогобичу.

На честь Юрія Дрогобича названий 17-й курінь УПЮ імені Юрія Котермака (Дрогобича).

У 1994 р. вийшла друком історична повість Ярослава Ісаєвича «Юрій Дрогобич».

Один із епізодів документально-історичного серіалу «У пошуках істини» присвячений Юрію Дрогобичу.

Дрогобицькій школі №16 присвоєно ім’я Юрія Дрогобича (рішення президії Дрогобицької міської Ради народних депутатів першого демократичного скликання від 25 червня 1990 року).

Вл.інф.

 

 

Батько «Дрогобицької» ковбаси

Кожне місто, край славні людьми, які там проживають. Серед них є відомі і не дуже, але кожен вносить свій посильний вклад у його розвиток. Наш край знаний як Франкова земля, Франкове підгір’я, а місто Дрогобич – просто як Франкове. Дрогобич також відомий постаттю, яка назву міста включила до свого прізвища – Юрій Котермак-Дрогобич.

Правда, є й інші постаті, які прославили наше місто майже на пів-Європи, зокрема творець «Дрогобицької» ковбаси Олекса Захаряк (1914-1988 р.).

Усім добре відома ця ковбаса, яка навіть на Колимі була дрогобицькою. Але як вона з’явилася – мало хто знає.

Свого часу ковбаса «Дрогобицька» була візитною карткою міста. Недарма ж говорили: «Вона відчиняє двері всіх кабінетів!». Доставлялася ковбаса як делікатес до кремлівського столу, до буфетів Палацу з’їздів у Москві. Напередодні чергового з’їзду КПРС її виробництво збільшували майже втричі, щоб мало не кожен делегат мав змогу її спробувати. Дрогобицьку смакували усі високопосадовці Москви, Києва, усі генсеки та навіть космонавти, поставлялася вона й до «Кришталевого палацу» Трускавця. Хто б не відвідував наш край, за велику честь вважав привезти додому палицю справжньої «Дрогобицької».

Коли в 1967 році Львів відвідав Юрій Гагарін – перша людина, що побувала в космосі, який тоді був почесним гостем фестивалю радянсько-чехословацької молоді, то серед його сувенірів і подарунків було 9 палиць ковбаси – як дар від Дрогобича.

Автор дрогобицької ковбаси народився 16 листопада 1914 року в селі Монастир-Лішнянський. Батько його Іван був сільським різником, який перед Різдвяними святами та на весілля колов свиней і виготовляв «вироби», тому й віддав сина на навчання в Дрогобич. Від 1931 до 1934 року той навчався в дрогобицького м’ясника Антонія Яреми. Свідоцтво про набуття фаху одержав 8 липня 1935 року. Після війни біля власного будинку, якого перед тим купив, дозволив відкрити державну масарню (кобасний цех) та вуджарку, де й сам працював. Його м’ясні вироби, виготовлені за старими сільськими рецептами, серед дрогобичан користувалися великим попитом.

За радянської влади впродовж тривалого часу Олекса працював майстром ковбасного цеху Дрогобицького ліспромгоспу. У його асортименті м’ясних виробів було кілька видів ковбас, які розробив ще до війни. У 1956 році була затверджена марка «Дрогобицька», яка пішла у серійне виробництво. Якраз цій ковбасі судилося прославити наше місто на весь СРСР. Водночас він був творцем ще й ковбас «Карпатська», «Лісова», «Лісна», «Курортна суха», «Ліспромгоспська», «Трускавецька печена» та «Хлібець кулінарний печений».

Промовистим залишається такий факт. У 1972 році для сільгоспвиставки у Дрогобичі він виробив 40 ексклюзивних м’ясних виробів й усім дав назви. Серед них навіть була ковбаса з додаванням червоного буряка.

Пан Захаряк був прекрасним імпровізатором м’ясних виробів і смакових якостей. Це такий собі м’ясний композитор і музикант-віртуоз. Найцікавіше те, що цей винахідник і пропагандист м’ясних виробів упорядкував майже 300 рецептів, які увійшли до його майбутнього підручника «М’ясні вироби та страви прикарпатського краю». Як стверджує його донька, він віддав рукопис комусь для передруку і появи своєї майбутньої книжки. Та не судилося… 30 червня 1988 року його не стало. Доля рукопису – невідома. У його домівці в Дрогобичі збереглися тільки розрізнені чорновики рецептів. Проте ковбаса «Дрогобицька» й далі продовжує жити й слугувати примітною візитівкою нашого міста.

Петро СОВ’ЯК

 

 

Яскравий слід

12 вересня Григорію Савичу БУЛЬБІ могло би виповнитися 90 років

День уродин і, на жаль, день смерті Григорія Савича Бульби збігається у часі з Днем народження древнього Дрогобича. Мабуть, це символічно, адже із цілої низки відомих постатей, життєдіяльність яких спричинилася до розвитку міста, ім’я Г.Бульби займає особливе, одне із найяскравіших місць.

Під час Другої світової його підлітком забрали з пасовища і відправили на німецьку каторгу, в якій довелося відбути нескінченних три роки. В повоєнний час очолював воєнізовану охорону місцевих нафтопереробних заводів. Відтак 1965 року наполегливого, ініціативного, і водночас розважливого юнака делегують в органи державної влади. 22 роки поспіль Григорій Савич очолював виконком Дрогобицької міської ради і твердо тримав руку на пульсі життєдіяльності міста. Кажуть, знав кожного двірника в обличчя і шанобливо звертався до кожного з них по імені та по батькові.

За часовим виміром 22 роки – це, по суті, період становлення цілого покоління. Але за результативністю, яку продемонструвала за час головування ця непересічна особистість, цей період також став епохою стрімкого розвитку і перманентного прогресу Дрогобича, котрий на мапі тодішньої совєцької імперії зайняв чільне місце потужного промислового, медичного, освітнього, наукового і мистецького центру. Григорія Савича добре знали не тільки високопосадовці області, але й Києва і Москви, куди він регулярно їздив «пробивати» справи для рідного міста.

12 вересня головному виконробові Дрогобича – як із глибокою симпатією і повагою називали Т.С.Бульбу – могло виповнитися 90 років. Прикро, але його життєвий ресурс, який він нещадно експлуатував заради блага громади, вичерпав себе на 75-му році життя. У вересні 2000-го року, саме напередодні святкування Дня міста, якому присвятив усе свідоме життя, Григорій Савич відійшов у засвіти, залишивши яскравий слід у історії Дрогобича, який мав би бути взірцем чесного і сумлінного служіння громаді для сущих і ненароджених владоможців.

Андрій БІЛЕЦЬКИЙ

 

 

Місто, яке з тобою. Одвіку й довіку

Уздовж підніжжя мальовничих Карпат у сиву давнину виникла ціла низка міст. Серед них є і Дрогобич, що лежить над невеличкою річкою Тисменицею, котра впадає у більшу річку Бистрицю, вона – у велику ріку Дністер, а та – у Чорне море. Найближчими сусідами Дрогобича є Борислав, Трускавець і Стебник, що майже злилися і утворили своєрідний чотирикутник. Борислав широко знаний відкритими вперше у Європі багатими покладами нафти і земного воску – озокериту, Трускавець – знаменитою лікувальною водою «Нафтуся», а Стебник – родовищем калійної солі.

І жителів, і гостей часто цікавить, звідки в міста така  назва. На жаль, питання про її походження залишається відкритим. Легенда виводить її від невідомого історії містечка Бича, спаленого ординцями, але згодом відродженого на нинішньому місці під назвою Другий Бич, Дрогобич. Не існує однозначного потрактування складного топоніма (Дрог+обич) і в науці, яка фіксує до десяти версій. Одна з найцікавіших зводиться до можливого виникнення назви від ґотського слова «драген», тобто дракон, змій, та іранського «обе(и)ч» на означення священної книги язичницьких віруючих-зороастрійців Авести, по-іншому – Обичі (існують однойменні населені пункти і мікротопоніми Обич(і)). Та це, підкреслюю, лише одна з версій. З огляду на сказане безпідставно надавати перевагу будь-якій версії, тим більше легенді.

Археологічні знахідки в історичній частині Дрогобича, найдавніші з яких учені датують VІІІ ст. до н. е., вказують на ймовірне існування тут поселення, яке впродовж довготривалого часу поступово переросло у місто. В такому разі логічно припускати, що насправді Дрогобич є далеко старіший від першої відомої письмової згадки про нього. Його вік може сягати не багатьох сотень, а кількох тисяч років. Не брати це до уваги, а тим більше ігнорувати чи й заперечувати означає ніщо інше, як науковий нігілізм і відсутність справжнього патріотизму. Започаткований у 1991 р. 900-річний відлік віку міста прийнятий умовно, але став традиційним.

Не виникає дискусій у питанні щодо причини виникнення міста. Дослідники дотримуються думки про його пов’язаність із невичерпними донині покладами солоної ропи на теренах Дрогобича. Виварену з неї на Дрогобицькій солеварні тоді дорогу кухонну сіль продавали не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках, переважно на Захід. Тому сіль незмінно присутня у вигляді бочок або топок на міському гербі та хоругві міста. Їх там традиційно дев’ять. Розташовані вони на геральдичному щиті, обрамленому барочним картушем, згори донизу і налічують відповідно чотири, три і дві топки.

Обабіч солеварні височіють, немов її духовні вартові, дві дерев’яні українські церкви – Святого Юра і Воздвиження Чесного Хреста. Їх датують ХV-ХVІІ ст. і зарахували до пам’яток сакральної архітектури національного значення, а перша з них внесена до всесвітньої  спадщини ЮНЕСКО. Історично Дрогобич утворили вісім давніх передмість: Задвірне, Завіжне, Зварицьке, Війтівська Гора, Плебанія, Лан, Лішнянське і Міські Загороди, що колись існували окремо. Більшість цих мікротопонімів збережені у сучасних назвах дрогобицьких вулиць. Знесення у 1825 р. оборонних валів та засипання ровів довкола центральної частини Дрогобича прискорило розбудову міста, і передмістя злилися з ним.

Про початковий період історії міста, що губиться в мороці століть, майже нічого невідомо. Перша письмова згадка про Дрогобич у міському акті Львова датується 6 листопада 1387 р. За княжої доби воно перебувало в складі Русі зі столицею в Києві, відтак Галицько-Волинської держави. Коли вона перестала існувати, місто разом з її землями у 1339 р. захопила королівська Польща. Вона передала напливаючим до Дрогобича полякам-католикам на костел чи не найдавнішу українську дерев’яну церкву Пречистої Діви Марії. У 1392-1511 рр. колоністи спорудили мурований ґотичний парафіяльний костел Святого Бартоломея. Сусідує з ним середньовічна мурована оборонна вежа, яку в ХVІ ст. надбудували і перетворили на костельну дзвіницю. Юдейське населення міста, що появилось у Дрогобичі на початку ХV ст. і згодом виросло у значну етнічну громаду, молилось у невеличких божницях. У 1842-1868 рр. вона побудувала на передмісті Лан велику муровану хоральну синагогу.

Корінні жителі краю – українці, які терпіли і національний, і соціальний, і духовний гніт, і регулярні грабіжницькі навали ординців, все більше витіснялись на околиці. Ось чому згадані дерев’яні церкви Святого Юра, Воздвиження Чесного Хреста і Параскеви-П’ятниці розташовані поза історичними межами міста. За припущеннями, поблизу солеварні та згаданих церков народився перший український вчений, доктор медицини та філософії, перший український і східнослов’янський автор друкованої латиномовної книги «Прогностична оцінка…» з віршованим вступом Юрій Дрогобич (бл. 1450-4.02.1494). Справжнє прізвище – Юрій  Котермак. На підставі цієї книги і віршованого вступу до неї відлік української поезії та науки починається саме від Юрія Дрогобича. Позаяк портрета цього діяча не існує, на бронзовому пам’ятнику поряд з костелом, як і на різних малюнках, його зображено з уяви скульптора та художників.

Завдяки наданому Дрогобичу в 1422 р. і затвердженому в 1460 р. маґдебурзькому праву на самоуправління, на чолі якого стояв маґістрат, місто поступово розвивалося. Однак на заваді ще довго стояли часті епідемії чуми та холери, напади кочівників і сарани, повені, неврожаї, пожежі тощо. Дрогобич багато разів разів затоплювався і горів. Городяни також терпіли від поборів чужоземних військ, окупаційної влади і численних лихварів. Короткочасне звільнення міста військами Богдана Хмельницького у листопаді 1648 р. невдовзі обернулось для дрогобичан новими бідами. Коли в 1772 р. ослаблу Польщу взялися ділити між собою сусідні держави, а Галичина потрапила під владу Австрії, край лежав у запустінні, занепаді та руїнах.

Позаяк австрійська монархія Габсбурґів була освіченою, вона вдалася до реформ у Галичині, що охопили всі галузі життя і посприяли зростанню економіки, освіти, науки, торгівлі, розвитку духовного і культурного життя, збільшенню чисельності населення і т. д. У 1775 р. у Дрогобичі замість трьох маленьких у поблизьких селах засновано більший монастир ЧСВВ. При ньому відкрили першу початкову («нормальну») школу, де в 1864-1867 рр. навчався І.Франко, а в 1858 р. – першу міську гімназію, в якій протягом 1867-1875 рр. він здобув середню освіту. Однією з найбільш зримих і навіть болючих реформ була для городян ліквідація давніх кладовищ біля храмів і заснування у 1790 р. на пагорбі на вул. Трускавецькій міського кладовища. Юдеї мали окреме кладовище на своєму передмісті Лан.

Наступний період історії міста характеризується появою в 1860 рр. заводів з переробки бориславської нафти. Там, хоча і в умовах нещадної експлуатації, відкривалися нові робочі місця, а в Дрогобичі розвивалися супутні ремесла. За прибутки від продажу нафтопродуктів розбагатілі власники бориславських нафтопромислів переважно інонаціонального походження будували собі вілли і палаци в Дрогобичі, а деякі навіть у Відні та Парижі. Формувались нові вулиці. Розвивалися промислове виробництво, торгівля, фінансово-банківська система тощо. У 1872 р. прокладено залізницю, що з’єднала Дрогобич з Бориславом і Стриєм, а через рік – зі Львовом. Вона дуже прискорила рух робочої сили та капіталу в реґіоні і в краї.

До Першої світової війни місто набуло європейського вигляду. Але надалі найважче на рідній землі жилося українцям. Наслідком воєнного лихоліття 1914-1918 рр. став розпад Австро-Угорської імперії і поява нових незалежних держав. Протягом листопада 1918 – травня 1919 р. Дрогобич перебував у складі незалежної Західно-Української Народної Республіки. У наступні два десятиліття місто знову опинилось під польською окупацією. Далі була перша комуно-російська (1939-1941), німецько-фашистська (1941-1944) і друга комуно-російська окупації (1944-1991). Вони завдали дрогобичанам таких незчисленних бід, горя, руйнування, репресій, людських й матеріальних втрат, котрі важко уявити. Лише людські втрати перевищили половину всієї чисельності жителів Дрогобича.

Після Другої світової війни спостерігався значний наплив зі сходу комуно-російських колонізаторів, що дуже змінив національний склад населення Дрогобича. Але, всупереч суворим політичним вітрам і подіям, місто як центр Дрогобицької області (1939-1941, 1944-1959) продовжувало розвиватись економічно і культурно. Нафтопереробка зосереджувалась на двох найбільших заводах, традиційно званих «першим» і «другим» (нині «НПК-Галичина»). Появились нові виробничі, автотранспортні, будівельні, торгові, комунальні, кооперативні підприємства й організації. Велася забудова старих і нових вулиць багатоповерховими будинками, в результаті чого сформувались великі житлові масиви на східній і західній околицях міста. Головним осередком освітньої галузі став педагогічний університет ім. І.Франка, культури – музично-драматичний театр ім. Юрія Дрогобича, Заслужений ансамбль «Верховина», музей «Дрогобиччина», Народний дім ім. І.Франка. Підготовка кадрів покладена на музичне училище ім. В.Барвінського, коледжі механіко-технологічний і нафти й газу, кілька вищих професійних училищ. Для учнів працюють півтора десятка шкіл.

З Дрогобичем пов’язано народження, життя, навчання, проживання і діяльність, крім згаданих вище, багатьох видатних і відомих діячів минулого. Серед них – художник Стефан Медицький (ХVІІ ст.), священик і художник Василь Глібкевич (ХVІІІ ст.), церковний поет Дмитрій Левковський (ХVІІІ - поч. ХІХ ст.), природознавець і філолог Іван Верхратський, письменники Василь Стефаник і Лесь Мартович, єпископ Сотер Ортинський, монах ЧСВВ, редактор Платонід Філяс, політик і військовик Григорій Коссак, військовик і педагог Іван Чмола, політики Семен Вітик та Іван Макух, письменник і політик Володимир Бирчак, політик і Президент УНР в екзилі Степан Витвицький, письменники і педагоги Стефан Ковалів, Петро Карманський і Осип Турянський, Президент УГВР Кирило Осьмак, політик і військовик Дмитро Грицай, художник Фелікс Ляхович, лікар і письменник Володимир Чапельський, письменник і художник Любомир Рихтицький, десятки інших діячів. У різний час місто відвідала велика група інших діячів, про що можна прочитати в краєзнавчій літературі.

Нову сторінку історії міста започаткували перші демократичні вибори 1990 р. і підняття на вежі ратуші 2 квітня 1990 р. національного, а невдовзі державного синьо-жовтого прапора, що ознаменував перехід влади від КПСС до народу. Національно-демократичне відродження охопило всі терени і 24 серпня 1991 р. увінчалось проголошенням державної незалежності України. Для дрогобичан, як і всіх українців, кажучи словами І.Франка, нарешті прийшла «пора для України жить».

Яким є місто нині? Попри економічний спад і скруту, еміграцію значної кількості жителів у пошуку роботи за кордон, інші труднощі та негаразди, воно з надією дивиться у майбутнє. Найінтенсивніше розвивається торговельна галузь економіки, головно малий і середній бізнес. Поволі оживає промислове і будівельне виробництво. Споруджуються нові храми різних релігійних конфесій, число яких перевищило два десятки. Створено Самбірсько-Дрогобицьку єпархію УГКЦ, Дрогобицько-Самбірську єпархію УПЦ КП. Відкрито духовну семінарію УГКЦ. Відновлено чоловічий монастир ЧСВВ. За часів незалежності України споруджено, не рахуючи раніших, пам’ятники видатним діячам – Тарасові Шевченкові, Юрієві Дрогобичу, Степанові Бандері, В’ячеславові Чорноволу, Папі Іванові Павлові ІІ, пам’ятний знак з нагоди 2000-ліття Різдва Христового, Колону свободи на честь Помаранчевої революції, встановлено багато меморіальних і пам’ятних таблиць. Працюють кілька видавництв і друкарень.

Діють осередки багатьох політичних партій і громадських організацій національно-патріотичного спрямування, осередки Національних творчих спілок. Регулярно відзначаються державні, національні, релігійні свята, пам’ятні дати і ювілеї. Письменники, вчені, митці видають свої книги, виходить друкована преса, здійснюють мовлення місцеве телебачення і радіостудія.

Наступні покоління дрогобичан розвинуть здобутки і примножать славу міста Юрія Дрогобича і юного Івана Франка. І нехай так ведеться з року в рік одвіку й довіку.

Роман ПАСТУХ

 

 

Дрогобич – місто футбольне

Перші згадки про футбол у нашому місті припадають на початок минулого століття.

Уже в 20-і роки у Дрогобичі налічувалося біля десятка футбольних команд, серед яких польські («Юнак», «Польмін», «Тур», «Колєяж» і «Сокул»), єврейські («Бетар» і «Штерн») та «Підгір’я» – перша українська команда у нашому місті. Вона була заснована 1923 року, а згодом, у 1934 році, перейменована на «Ватру». Команда успішно виступала не тільки на власному полі, але й на стадіонах інших міст: Борислава, Самбора, Стрия, Миколаєва... Так, у 1944 році «Ватра» перемогла у Львові знамениту «Україну» – 2:1.

Однією з найсильніших команд регіону вважався «Юнак», який успішно виступав у львівській окружній лізі, демонструючи цікавий і видовищний футбол. Надзвичайно гостро проходили матчі «Юнака» з львівською «Україною», позаяк обидві команди вели запеклу боротьбу за право грати у першій лізі польського футболу.

У перші повоєнні роки провідною командою у Дрогобичі став «Спартак», який брав участь у республіканських змаганнях серед колективів фізкультури, був переможцем серед команд товариства «Спартак».

Новим періодом становлення дрогобицького футболу стали 50-і роки, коли з ініціативи головного інженера 2-го нафтопереробного заводу Фрідріха Шарфа на арену вийшов «Нафтовик». Спочатку за нафтовиків виступали місцеві копуни, але згодом команда почала поповнюватися гравцями із Закарпаття, Буковини і Львівщини. «Нафтовик» почав успішно виступати в зональних змаганнях першості України, випереджаючи команди Мукачева, Виноградова, Чернівців, Калуша… Тричі поспіль (1957-1959) дрогобичани стають першими у своїх зонах. За переповнених трибун реконструйованого міського стадіону в Дрогобичі двічі (1958, 1959 рр.) проводилися півфінальні турніри, в яких «Нафтовик» ставав переможцем.

Мрія про підвищення у класі здійснилася 1960 року, коли «Нафтовик» став командою класу «Б».

Упродовж одинадцяти сезонів (1960-1970) «Нафтовик» з перемінним успіхом виступав на професійному рівні. Найвищим досягненням команди (5-те місце) став сезон 1965 року, коли «Нафтовик» очолював відомий закарпатський футбольний фахівець Берталон Вейг.

Після розформування класу «Б», у Дрогобичі настає певне футбольне затишшя. Лише 1978 року, завдяки старанням колишнього гравця «Нафтовика» Йєне Міраї, з’являється молода команда «Торпедо», яка успішно виступає в першості області.

Наступного сезону на повний голос заявляє про себе «Хімік». Євген Камінський зібрав команду молодих обдарованих місцевих гравців, котрі два сезони поспіль виграють зональні змагання і беруть участь у фінальних республіканських турнірах. Однак для керівництва міста футбол виявився зайвою турботою, і роз’їхалися хлопці хто куди…

Новий футбольний пік у Дрогобичі припадає аж на 1986 рік, коли дрогобицький «Авангард» посідає друге місце в області, а в фіналі Кубка України лише в додатковий час поступається за результатами двох матчів (2:0, 0:3, дод.час) «Південсталі» із Єнакієво. До слова, арбітраж у повторній грі був досить дивним: два м’ячі із трьох донбасівці провели з пенальті (у т.ч. вирішальний).

Нарешті 1990 року здійснюється багаторічна мрія дрогобичан. На футбольному небосхилі з’являється ФК «Галичина». Щоправда, однойменна команда була укомплектована гравцями розформованого львівського СКА. Досвідчені львів’яни-дрогобичани особливого старання і зусиль не виявили, посіли 14-те місце у західній зоні союзної 2-ї ліги і …роз’їхалися.

Довгоочікуваний перший національний чемпіонат «Галичина» провела у першій лізі, однак, посівши лише 11-те місце, вибула у другу.

У другому ешелоні українського футболу перші 6-7 сезонів для «Галичини» були досить вдалими. Так, у сезоні 1994/95 підопічні Андрія Карімова посіли почесне п’яте місце (серед 22 команд), здобувши 25 перемог. Удруге реконструйований (1990 р.) міський стадіон збирав по 3-5 тисяч уболівальників. Не дивно, адже «Галичину» тепер представляли переважно місцеві вихованці.

Однак надалі, через організаційні та фінансові труднощі, шанована команда почала котитися вниз. У сезоні 2002/03 «Галичина», посівши останнє місце, розпрощалася з 2-ю лігою.

Щоправда, була ще «Галичина-Карпати» (але львівська), згодом – участь «ДДПУ-Каменяра» та сформованої заново «Галичини» у чемпіонатах області. Однак футбольний Дрогобич заслуговував більшого.

Промінчик надії блиснув перед чемпіонатом Європи-2012. Стадіон, як місце підготовки однієї із команд-учасниць ЄВРО, став на чергову грандіозну реконструкцію. Йшли розмови про повернення «Галичини» до чемпіонату України, навіть про 1-шу лігу. Чомусь, не завершивши ремонтні роботи, було зрізано футбольний газон. Новий так і не постелили. Стадіон перетворився на довгобуд із невизначеною перспективою…

Отакою хвилястою (з піками і западинами) виявилася історія дрогобицького футболу. Шкода, що з сумним закінченням.

Наразі, чи надовго?..

P.S. Метою цього короткого огляду було лише нагадати основні етапи розвитку футболу в місті майже за століття. Тому, вибачайте, що не названо прізвищ гравців і тренерів, які цього заслужили, адже їх дуже багато.

Іван СТУПАК

НА ФОТО: «Галичина» забиває гол. Архівне фото Ярослава Гайгеля дає змогу переконатися, як люблять у Дрогобичі футбол

 

 

Штрихи до спортивного портрета міста

Понад сто років тому у періодиці почали писати про руханку (у сучасній інтерпретації спорт) і про досягнення дрогобичан. Чимало розповідей в «архівній» пресі є про футбол, меценатство, волейбол, ковзанку. Але тоді не було чемпіонатів, різних змагань. Люди займалися спортом у своє задоволення. Із потоку спортивних досягнень вибрані останні повідомлення, які увійдуть до «Спортивної книги міста». Отож, штрихи до спортивного портрета міста «писали»:

 

* «Почесний громадянин Дрогобича» Ярослав Попович – заслужений майстер спорту України з велоспорту, чемпіон світу серед молоді, призер багатоденної велогонки «Джиро де Італія», чемпіон Європи, у складі збірної України – учасник Олімпійських ігор в Афінах та Пекіні, чемпіон багатоденної велогонки «Тур де Франс» (на фото).

 

* Оксана Грицик-Встрєтенцева  – майстер спорту України міжнародного класу. Член національної збірної команди України; переможець першості України серед школярів; дворазова призерка Першості України; багаторазова призерка чемпіонатів і кубків України (1992-2002рр.); учасниця Кубку світу у м.Софія, Болгарія (1993р.); срібна призерка Чемпіонату Європи у м.Різа, Німеччина (1996р.); бронзова призерка Чемпіонату cвіту у м.Різа Німеччина (1996р.); срібна призерка Чемпіонату світу у м.Манчестер, Великобританія (1997р.); срібна призерка Чемпіонату Європи у м.Дессау, Німеччина (1998р.); бронзова призерка Чемпіонату cвіту у м.Сан-Сіті, Південно-Африканська республіка (1999р.); срібна призерка Чемпіонату Європи у м.Ейдховен, Голландія (2000р.).

Чемпіонка Європи у м.Санкт-Петербург, Росія, (перший тренер – Ж.Ю.Жгута, тренер – Р.І.Веклюк).

 

* Іван Фідик – член Дрогобицької міжрайонної первинної організації УТОС, член національної збірної команди України з шашок, чемпіон світу з шашок-2016 у Болгарії серед незрячих, майстер спорту України.

 

* Андрій Мелемука переможець кубка Центральної Європи моделі гідролітаків (Польща) у 2015 р. (член АСК «Віраж).

 

* Мар’ян Гуржій – вихованець СОЦ «Еней» м.Дрогобич, член збірної команди України з кікбоксингу та хортингу, майстер спорту України з кікбоксингу, чемпіон України з рукопашного бою, чемпіон України з хортингу, триразовий чемпіон України з кікбоксингу, переможець Кубку світу серед клубних команд з кікбоксингу та чемпіон світу з кікбоксингу 2016 року серед юнаків та юніорів.

 

* Роман Постойко вихованець СОЦ «Еней» м.Дрогобич, член збірної команди України з кікбоксингу, чемпіон України з кікбоксингу, чемпіон України з рукопашного бою, чемпіон України з хортингу, переможець Кубку Європи з кікбоксингу 2016 року серед молоді та бронзовий призер чемпіонату світу з кікбоксингу 2016 року серед юнаків та юніорів.

Тренер Мар’яна та Романа – майстер спорту міжнародного класу України з кікбоксингу Андрій Шевчук.

 

* Андрій Фегецин – студент факультету фізичного виховання ДДПУ ім. І.Франка, майстер спорту України, чемпіон Європи з ушу 2016 року.

 У зв’язку з тим, що Андрій посів 8 місце на Чемпіонаті cвіту з ушу в Індонезії у 2015 році, він здобув ліцензію на Кубок світу, який буде проводитися в Китаї 14-20 листопада 2016 року, де братимуть участь по 8 кращих спортсменів cвіту в різних розділах цього виду спорту.

 

* Вероніка Сенюх – майстер спорту з ушу, чемпіонка Європи, чемпіонка України 2015 р. Студентка факультету фізичного виховання ДДПУ.

Тренер – Оксана Сотрихіна.

 

* Роксолана Сотрихіна – учениця Дрогобицької гімназії, кандидат у майстри спорту, срібна призерка чемпіонату України та срібна призерка чемпіонату Європи з ушу 2016 року.

 

* Дмитро Котляр – студент Дрогобицького коледжу нафти і газу, кандидат у майстри спорту з ушу, срібний призер Чемпіонату України з ушу та бронзовий призер Чемпіонату Європи 2016 року.  

 

* Тренер та президент федерації ушу Львівської області  Оксана Сотрихіна – суддя міжнародної категорії з ушу. Пані Оксана у травні брала участь у міжнародному суддівському семінарі, який відбувався в м.Шиєн у Китаї, та, успішно здавши всі екзамени, отримала найвищу міжнародну категорію.

 

* Андрій Лагуш – студент факультету фізичного виховання ДДПУ ім. І.Франка. Срібний призер Чемпіонату Європи з гирьового спорту серед юніорів у командному заліку і бронзовий призер Чемпіонату Європи у довгому циклі серед дорослих у складі збірної команди України та чемпіон Європи з гирьового спорту серед юніорів у довгому циклі.

Тренер – старший викладач факультету фізичного виховання ДДПУ ім. І.Франка Роман Кушнір.

 

* У 2016 році встановлено і зафіксовано рекорд України акробатами нашого міста Олександрою ТабачиНською (гімназія) та Юлією Пилип’як (педуніверситет). Вони вперше в Україні виконали дуже складний акробатичний елемент: сальто в прямому положенні з поворотом на 720 градусів (подвійний пірует) з рук на руки.

А студент групи ФВ-32 ДДПУ Ігор Желем посів ІІ місце у Чемпіонаті України з легкої атлетики серед юніорів у бігу на 3000 м із перешкодами (1-3 липня 2016 р., м.Кропивницький).

Сектор з питань фізичної культури та спорту відділу молодіжної політики, сім’ї та спорту Дрогобицької міської ради



Обновлен 13 июн 2017. Создан 16 мая 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником