ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Новини від 7 березня 2017 р. Спецвипуск до дня народження Т.Шевченка




Шевченкова верба – у нашому краю

У творчості Тараса Шевченка є чимало змістовних і цікавих віршів про український побут, природу. Ось один із рядків: «Пишається калинонька, явір молодіє, а кругом їх верболози й лози зеленіють». Не відав поет, що саме верба на чужині у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак (Казахстан), де він відбував покарання, стане для нього частиночкою України.

Дорогою до фортеці, а це було у 1850 році, Тарас Шевченко підняв на дорозі вербову палицю. У гарнізонному саду з неї виросла верба, яка нагадувала йому Батьківщину. Понад 150 років вона вистояла у пустелі, але недавно остаточно засохла. Але гілки з неї проросли не тільки в Україні, зокрема, Каневі, Львові, Трускавці, але і за кордоном. Львівська тарасова верба росте уже 56 років у Стрийському парку, трускавецька – на декілька десятиліть молодша. Кучерява вербиця прижилася на території санаторію «Карпати». Поруч з нею кам’яна брила, на якій прикріплено гранітну плиту з короткою довідкою «… Тут росте «онучка» Шевченкової верби від «дочки» в Стрийському парку Львова».

До речі, вербова гілка із казахської пустелі опинилася і в Дрогобичі. Її історія така: викладач місцевого музучилища Олег Вікентійович Микласевич, перебуваючи у 1961 році на Мангишлаку у складі делегації митців із Львівщини, на прохання дружини Анни Карлівної, котра вчителювала у СШ №2, привіз вербову гілочку від знаменитої Шевченківської верби. У цей період на подвір’ї згаданої школи був створений так званий «зелений клас», де росли рідкісні деревця, кущі. Знайшла своє місце і Шевченкова верба, вона прижилася. Тоді директором школи, - за словами Хосе Турчика, - був надзвичайно мудрий український патріот Іван Степанович Костомаха. Зруйнований був «зелений клас» за часів директриси п.Колпецької. Пропала й верба…

Але… До 205-ї річниці з дня народження Кобзаря «праправнучка» Шевченківської верби від «дочки» у Стрийському парку Львова знайде своє почесне місце біля пам’ятника у Дрогобичі. Це гілка наразі адаптовується на подвір’ї одного поважного дрогобичанина.

Володимир ТУРМИС

Фото Володимира КЛЮЧАКА

На фото: Шевченкова верба у Трускавці

 

 

Українці мають свою духовну Біблію

Пригадаймо, як на зорі проголошення незалежності України виник рух за встановлення пам’ятників великому синові України – Т. Шевченку. В багатьох містах і селах України, особливо її західного регіону, були освячені кам’яні брили, на яких було написано: «Тут стоятиме пам’ятник Т. Г. Шевченку». І Кобзар таки прийшов до нас. Особливо величний монумент було зведено у центрі древнього Львова.

Виникало запитання, чому саме Шевченкові народ зводить пам’ятники? Розвалюється «союз нерушимий совєтскіх республік, тріщить по всіх швах «імперія зла», а український народ хоче бачити на п’єдесталі у містах і селах постать Кобзаря. Щоб відповісти на це питання, пригадамо, яке було ставлення до творчості поета, до його постаті з боку комуністичного тоталітарного режиму. Багато творів Шевченка взагалі не друкували або друкували з перекрученнями, та й публічно деякі з поетичних творів поета народ не мав змоги почути, бо це влада компартійна сприймала б як критику на свою адресу. Крім того, портрети Шевченка за тих часів забороняли вивішувати, наприклад, у закладах культури і навіть у шкільних кабінетах української мови та літератури. Портрети Шевченка, як ікони, були під забороною у часи панування комуністичної системи.

То ж чому портрети Шевченка, як і образи святих, були під забороною в часи комуно-більшовицького тоталітарного режиму? Вважаю, що так відбувалось тому, що Шевченко не просто поет, він – поет-пророк. У його поетичних творах багато передбачень, пророцтв, як і в Біблії, яку писали божі пророки.

І ці пророцтва поета здійснилися у наш час. Тому в народі говорять, що «Кобзар» Шевченка - це друга Біблія для українців. Тому народ сприймає Шевченка не просто як поета, а як новітнього пророка, як свого сучасника, в поетичних рядках якого знаходить відповіді на актуальні питання сьогодення.

Але річ у тому, що за радянських часів ми сприймали Шевченка таким, яким його подавала радянська школа. А подавали нам Шевченка як поета-революціонера, що виступав проти панів, поміщиків, закликав до повалення самодержавства, висміював у своїх творах царя, царицю, словом, був виразником покріпаченого селянства і мріяв про щасливе життя свого народу.

І ніби його мрії про майбутнє українського народу здійснились у радянський час. І ми з таким баченням поета Шевченка мирилися, бо боялись мати свою думку. Не багато знаходилось сміливців сказати правду, бо за слово істини саджали до тюрем як за часів сталінської диктатури, так і за часів брежнєвського застою. Їх чекала доля Шевченка, якого за написання творів українською мовою було заслано в солдати царської армії.

У боротьбі за незалежність наприкінці минулого століття; «народ вийшов на багатолюдні мітинги. Вийшов не зі зброєю в руках, а зі словом істини. Вийшов, щоб слухати промовців, бо велику силу має СЛОВО. «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.

Воно в Бога було на початку. Усе через нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». (Свята Євангелія від Івана, І). 

Про велику силу Слова говорить і Шевченко: 

…Возвеличу

Малих отих рабів німих»

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово.

(«Подражаніє 11 псалму»)

Ярослав ДАШКО

 

 

10 цікавих фактів про Тараса Шевченка

1. Основна освіта Тараса Шевченка тривала лише два роки. Її він здобув у церковно-приходській школі.

2. Тарас Шевченко завжди з любов’ю згадував той випадок, коли малим пішов шукати «залізні стовпи», що «підпирають» небо, і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Кирилівки.

3. Тарас Шевченко був викуплений з кріпацтва за 2500 рублів. Задля цього художник Брюллов написав портрет Жуковського і продав його. Отримавши свободу, Тарас Григорович вступив до Академії мистецтв.

4. Першим коханням молодого Шевченка була Оксана Коваленко, його ровесниця. Родичі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, як стануть старшими. Але надії були марними – Тарас мусив поїхати до Вільна разом зі своїм паном Енгельгардтом. Розлука була несподівана і довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

5. Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишити столичного життя й переїхати в Україну, щоб жити в селі.

Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

6. Тарас Шевченко був відомим модником, любив дорогий одяг і дуже легко витрачав на нього гроші.

7. Коли Тараса Шевченка відправили у заслання до Оренбурга, йому заборонили займатися творчістю. Однак цю заборону він ігнорував. Саме в Оренбурзі Тарас Григорович написав більшу частину своїх повістей.

8. Останні дні життя Шевченко провів у Петербурзі. Поховали його на Смоленському кладовищі. Проте за день до смерті, у свій день народження, 9 березня, поет попрохав свого вірного друга Григорія Честахівського, щоб у випадку його смерті похорон відбувся у Каневі. Останнє бажання видатного митця виконали лише через два роки.

9. Найбільш відомою книгою Шевченка звичайно ж є «Кобзар», якій присвячено цілий музей у Черкасах (єдиний на весь світ у своєму роді). Зібрані у «Кобзарі» вірші перекладені на понад сотню мов світу. Більше ніж 8 мільйонів копій – таким був тираж книги за часів СРСР, а за часів життя автора перевидавалася чотири рази.

10. Понад 30 років праправнук Шевченка Микола Лисенко працював над дослідженням «коріння Шевченкового роду». У його поданні генеалогічна схема Шевченкового роду містить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австралії, США, Франції і зокрема у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.

Українському поетові Тарасу Шевченко встановлено понад 1200 пам’ятників по всьому світу. Більшість із них – на Західній Україні.

 

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО В МОЄМУ ЖИТТІ

На запитання, коли Шевченко з’явився в моєму житті, відповідаю: уперше він прийшов до мене... з неба. Не фантазія – життєве. Мав я чотири чи п’ять років. Над селом летів літак (старі люди казали: «вороп’ян»), а з нього порціями сипалися папірці. Літак уже був далеко, а вони ще тріпотіли, як метелики, повільно опускаючись додолу. Дітвора, посмілішавши, ловила їх у повітрі, збирала із землі.

Приніс я кілька таких папірців до хати. Мати повільно (була «малописьменна») прочитала текст і в задумі повторювала: «Шевченко... Шевченко...». Очевидно, йшлося про підпис у листівці-агітці зі словами поета. Тітка Настя – часи були непевні, воєнні – звеліла спалити папірці. Не знаю, чий був літак, до чого закликала агітка, лиш прізвище затямилося. Може, тому, що батько був шевцем?.. Пізніше я цікавився у матері, що то були за листівки. «Не можу пригадати, – казала, – тоді часто скидали згори «літучки»».

Признаюся, заздрю тим, котрі можуть в автобіографії похвалитися: «Дома була велика бібліотека». Не починалося моє дитинство серед книг. Батько з матір’ю, селяни-комірники, заледве спромоглися перед війною на свою хатину, власне, війна змусила молоду сім’ю поселитися в ще недобудоване приміщення, – не до книг їм було. Не може, проте, бути, щоби прізвище «Шевченко» не звучало в хаті до цього епізоду з «літучками», – просто не запам’яталося. Найраніше – мов крізь туман проступає – моє запізнання з книгою – це колоритний малюнок чи то в читанці 30-х років, чи в журналі «Малі друзі»: у великих снігах, із присадкуватими хатами, село, веселі діти, що спускаються з гірки на санях. Здається, це був малюнок Едварда Козака, що підписувався псевдонімом «Еко». Пригадується, дома на стіні висів календар із портретами славетних українців. Певно, що там був і Шевченко, але мені чомусь особливо запам’ятався з того календаря гетьман Мазепа. Мабуть, тому, що у недалекому сусідстві (через п’ять хат) мешкав нерозгаданий, із мужнім козацьким профілем, характерник Микола Магунь, якого друзі чи недруги нарекли Мазепою. А ще позаочі називали його Кістяком – імовірно, за худющість. На його подвір’ї біля живоплоту щедро родила яблуня-медівка, яка манила дітвору всієї околиці. Забрівши у якийсь недільний чи інший святковий день на це подвір’я, побачив я відпочинок партизанського загону. Партизанами в наших краях (та в усій Галичині!) називали військо Української Повстанської Армії, а не ковпаківців, федоровців чи інших «радянців», для котрих тут існувало інакше – цілком негативне – означення. Одні на тім відпочинку голилися, другі, роздягнуті до пояса, обливалися криничною водою, треті чистили зброю, ще інші – щось читали у затінку. Мали тут, майже під лісом, партизани більш-менш безпечне місце. Від того-то Магуня-Мазепи я, малий, набирався інтересу до Шевченка. Він, той Мазепа, женучи пасти корову, неодмінно брав зі собою «Кобзар», побачений мною вперше саме в нього, і на пасовиську збирав охочих слухати Шевченкове слово. Звичайно, радянська влада не помилувала Магуня. Він побував на «сталінському курорті» в Заполяр’ї, а повернувшись, ні дня не працював у колгоспі. «Я не раб на своїй землі – не працюватиму на колонізатора», – казав. Усе літо ходив без сорочки, з поголеною головою під палючим сонцем і виглядав дійсно, як обтягнутий засмаглою, аж чорною шкірою кістяк.

З ім’ям Тараса Шевченка зв’язаний мій перший, сказати б, публічний виступ. Було це в 1947 році у Бертешівській початковій школі (Опілля), розміщеній у хаті вивезеної в Сибір родини. На Шевченківському ранку я, третьокласник, за дорученням учительки, декламував поезію «Мені тринадцятий минало…». Декламував, а хвилювання росло. Поглянув, як уважно слухають учні, як пильно зорять на мене їх батьки, натривожені тюрмами, облавами, «депортаціями» (вивезеннями), та й наприкінці вірша... забувся. І досі ніяковію, як спаде на думку той невдалий виступ. Більше не наважився виступати як декламатор. Ба ні – ще раз виступив, коли вже був студентом. Однокурсники організували 5 березня 1961 року виїзні Шевченківські концерти в гірських містечках Сколе і Славське й умовили продекламувати власний вірш «Читай, дитино, «Кобзаря»». Цього разу, нівроку, мав певний успіх, хоч важко передати, яке в душі було «тремоло».

На початку 70-х років «бдительний» комуніст (читати: «кадебіст») допитував мене, які маю зв’язки з Мюнхеном. «Вас там печатают націоналісти». Виявляється, вірш «Читай, дитино, «Кобзаря»» був уміщений у якомусь мюнхенському українському виданні. Відповів я тоді служаці режиму, що ніяких зв’язків не маю, – очевидно туди потрапила моя перша збірка «Зоряне переджнив’я» (Сімферополь, 1964), звідки цей вірш передрукували. Повірив він чи ні – не знаю. Головне – таким незвичайним способом отримав я цікаву для себе інформацію.

Згодом на основі поезії «Читай, дитино, «Кобзаря»» Степан Стельмащук написав оповідання «Історія з «Кобзарем»» і вмістив його разом із названою поезією в журналі «Світ дитини» (2002, №3). У трактуванні ґенезису мого твору автор оповідання значною мірою керувався художнім домислом.

Перше системне моє ознайомлення зі словом Т. Шевченка належить до кінця 1940-х років, коли придбав «Вибрані твори» поета із серії «Шкільна бібліотека» – з передмовою всюдисущого тоді О. Корнійчука.

У студентські роки написав реферат «Іван Франко – дослідник творчості Тараса Шевченка». Обрав цю тему для душі, та, хоч окремі фраґменти реферату й друкувалися, усвідомлюю, що з ним належно не справився. Розгубився перед великістю і вагомістю матеріалу – досвіду ж літературознавчого не було!

Наприкінці весни 1959 року зі студентським хором Львівського педінституту побував у столиці Литви. Звичайно, цікавився там, «у Вільні, городі преславнім», Шевченковими слідами. Тоді-то народилася поезія «Шевченко над Нерісом».

У Каневі, на могилі Кобзаря, уперше був 15 травня 1961 року – теж зі студентським хором, але уже Дрогобицького педінституту. (В 1960 році Львівський і Дрогобицький педінститути з’єднали і перевели до Дрогобича, де – після ліквідації Дрогобицької області – з’явилося багато вільних приміщень). Добиралися до Канева пароплавом із Києва, де, розуміється, теж відвідали Шевченківські місця. Відтоді не раз приїжджав у Канів. Познайомився і досі підтримую творчі зв’язки з працівниками Музею на Тарасовій Горі З. Тарахан-Березою, В. Гнучою, Р. Тананою. Возив на Тарасову Гору дочку Ірину, потім онуку Вікторію. Бував у Моринцях (Шевченковому), Керелівці, Будищах.

З хвилюванням знайомився з Шевченківськими місцями і в далекому Петербурзі.

До 150-річчя від дня народження Т. Шевченка написав цикл поезій «Листок Шевченкіани», який публікувався у трьох числах дрогобицької газети «Радянське слово» в кінці лютого 1964 року. Фраґмент циклу друкувався у збірці «Із плину літ» (Дрогобич, 1992), а звідти потрапив до літературно-мистецького збірника про Кобзаря «Посвята» (Львів, 2003).

Для березневого журналу «Київ» 1983 року, на прохання П. Засенка, я підготував добірку українських перекладів поезій про Т. Шевченка, де вміщено і мій переклад твору А. Софронова «Невмирущий». Наступного року цей переклад з’явився у збірнику «Кобзарева зоря», правда, з легкої руки упорядника, П. Осадчука, мене там «перехрещено» на Миколу.

Великою справою, дійсною школою національного буття було для мене будівництво пам’ятника Тарасові Шевченкові у Дрогобичі. Ця справа тривала від 3 червня 1988 року, коли було створено оргкомітет і обрано мене його головою, до 21 вересня 1991 року, коли (у свято Різдва Пресвятої Богородиці) Кобзар постав на дрогобицькій площі. Автори пам’ятника – славетний скульптор, народний художник України Іван Гончар та його племінник, скульптор Анатолій Гончар. Не раз, не два бував я у цій справі дома в Івана Макаровича, в майстерні Анатолія, на київській фабриці «Художник», де відливалася скульптура, і все – в розмовах про образ Шевченка. То був час бурхливого національного пробудження, коли вже конала червона імперія. У Дрогобичі, фактично на всьому Франковому Підгір’ї, майже всі національно-визвольні змагання розгорталися навколо будівництва пам’ятника. На місці будівництва організовувалися свята з українськими патріотичними піснями, зі щораз більшою кількістю синьо-жовтих прапорів, проводилися пристрасні мітинги, на яких обговорювалася політична ситуація, іменем Шевченка закликалося не лякатися конвульсійних імперських погроз, а торувати шлях Свободі. Виступав я на мітингах, вічах, писав і публікував статті «Коли і де пропишеться Кобзар у Дрогобичі?», «Чому Шевченка бачу молодим?», «Шевченко в дорозі», «Цього вимагає історична справедливість». На відкритті пам’ятника – це ж бо на батьківщині Івана Франка! – були гості, навіть цілі делегації, зі США, Канади, Арґентини, Австралії, Німеччини, Литви та інших країн. Це було славне велелюдне свято, один із тріумфів української культури. Докладніше про нього можна прочитати в упорядкованому й редагованому мною збірнику «Шевченко в краю Франка: Пам’ятники Кобзареві на Дрогобиччині», що вийшов у дрогобицькому видавництві «Коло» 2003 року (з кольоровими фотографіями).

Обраний демократичними силами головою Комітету з повернення історичних і присвоєння нових назв площам і вулицям Дрогобича, потурбувався я про перейменування площі Жовтневої революції, де постав пам’ятник Поетові, на площу Тараса Шевченка. Розробив план і добився його реалізації, що три артерії міста – вулиці Т. Шевченка (попередня назва – 1 Травня), І. Франка (попередню назву – М. Гоголя – присвоєно іншій вулиці) та Лесі Українки (колишня – Максима Горького) – сходяться саме на Шевченковій площі. Тепер тут, біля одного з найкращих у світі пам’ятників Шевченкові, відбуваються в місті найбільші національні свята.

Виступав я також на відкритті пам’ятників Т. Шевченкові у Трускавці, Стрию.

Брав участь у присвячених Т. Шевченкові наукових конференціях, друкував статті на шевченківську тему в збірниках, альманахах, у періодиці, – як от: «Становлення Т.Шевченка як національного поета» (Т. Шевченко і українська національна культура: Матеріали наукового симпозіуму. – Львів, 1990), «Перепоховання й первісний вигляд могили Кобзаря у Каневі» (Добре Серце. – Дрогобич, 1994. – №1), «Історія дрогобицького пам’ятника Тарасові Шевченку» (Шевченківський краєзнавчий альманах. – Київ, 2006).

Написав низку статей для Шевченківської Енциклопедії в шести томах.

Маю честь Належати до Наукового Товариства імені Шевченка (голова філологічної секції Дрогобицької філії), до Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка (був три каденції головою Дрогобицької міськрайонної організації).

Як довголітній керівник кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету (до 1998 року – педінституту) імені І. Франка, а відтак і «Просвіти», віддавна займався (і тепер мірою змоги займаюся) організацією в Дрогобичі березневих вечорів з нагоди роковин народження Т. Шевченка і дня пам’яті Поета 22 травня. Про це друге відзначення – дня пам’яті – ще не так давно не могло бути й мови, – надто вже боялася радянська влада всякої (окрім російської) національної пам’яті. Та, власне, і відзначення дня народження Кобзаря довго не було санкціоноване тією владою. Доводилося готувати Шевченківські вечори майже нелегально, як і домовлятися про місце їх проведення. Престижні міські зали – театру, Будинку культури (нині – Народний дім), – якщо не випадала Шевченкові «кругла дата», були не для нього. Інколи використовували можновладці іншу «круглу дату», яка була для них зручна, і заглушували нею шевченківське звучання заходу. На 1975 рік, приміром, припало 30-ліття перемоги над фашистською Німеччиною. Дозволили провести Шевченківський вечір у Будинку культури аж 21 березня того року, але з умовою, що він буде присвячений Тарасовому слову на війні, і що в нім візьме участь співак (бас) Остап Дарчук – перший виконавець народженої у воєнній добі «Пісні про Дніпро» на слова Є. Долматовського. І що ж: захід було перетворено... на вечір О. Дарчука. У часи несанкціонованості Шевченківських вечорів їх, під громадським тиском, дозволяли проводити хіба в якомусь відомстві, – переважно в педінституті, бо тут, як-не-як, а була «спеціальна» – філологічна – аудиторія, але ці відомчі вечори фактично ставали загальноміськими, бо люди ішли, скільки зал уміщав, а то ще й стояли в коридорі. Все ж навіть, коли вже влада «крізь зуби» сказала щодо Шевченківських свят офіційне «так», треба було не пізніше, як за два тижні, представити у партком програму вечора, а там уже вирішували, «что льзя, чево ніззя». Оскільки партійні бонзи, як правило, не вельми «розумілися на Шевченкові», головне було для них – щоб десь на початку програми стояла пісня про Леніна чи про партію, то завжди на вечорі пробивалося те, що вдаряло по режимові: Шевченко є Шевченко! Не раз після вечора з мене «знімали стружку»: чому там звучало слово «москаль» чи «жид», чому те та се?..

Назви дрогобицьких Шевченківських вечорів переважно мої. Вони диктувалися й диктуються насущною проблематикою України. У передвиборній боротьбі за президентське крісло в 1999 році, приміром, дуже вразило мене спекулятивне гасло: «З Марчуком – у XXI століття!». Хто такий Марчук! Нічим до того не прославився, і раптом нате: сватають весільного генерала! То ж перший у третьому тисячолітті Шевченківський вечір у Франковому місті Дрогобичі я запропонував назвати «З Шевченком – у нове тисячоліття!», виголосив таку доповідь на вечорі й видав таку брошуру (2001). Напередодні президентських виборів 2004 року назвав Шевченківський вечір «Єднаймося під проводом Тараса!», написав однойменний вірш, який 9 березня був надрукований у газеті «Нація і держава» і тоді ж прочитаний на вечорі О. Марущаком, і який невдовзі увійшов до моєї збірки «Вітри відродження» (Дрогобич, 2005). У 2006 році дав святові назву «Шевченко – на сторожі коло нас», у 2007-му виступив на вечорі з рефератом «Ти правди й вольності пророк», у 2012-му – з рефератом «»Кобзар» – безсмертний заповіт єднання, братолюбства».

У день 150-річчя смерті Т.Шевченка, 10 березня 2011 року, промовляв на вічі біля його пам’ятника у Львові, в день 200-ліття народження, 9 березня 2014 року, – на вічі біля пам’ятника в Дрогобичі.

200-літній ювілей Т. Шевченка відзначив також добірками поезій у тематичних збірниках «Кобзарева сотня: Львівська Шевченкіана» та «Дорогою незгасної святині» [Шевченкіана Бойківщини]. Вийшли ці збірники в 2014 році у Львові.

Упорядкував цікаву антологію «Апостол правди і науки: 200 присвят українських поетів ХІХ – ХХІ століть Тарасові Шевченкові». Кожен із авторів тут представлений лиш одним твором. Присвяти подаються в хронологічній послідовності, а не за алфавітністю прізвищ поетів. Кожній присвяті передує коротка біограма автора – передусім у ракурсі його стосунків із Шевченком. До антології не потрапили поети з явно атрофованим чуттям України – приміром, В. Бичко (лауреат премії імені Лесі Українки!), який свого часу пропонував замість національності писати «радянин», М. Нагнибіда та В. Коротич (Шевченківські лауреати!!),  перший із яких, «вірнопідданий», отримав премію Тараса за… недолугі вірші про біснуватого Лєніна, другий, справді талановитий, але зарозумілий поет, – за наклепницькі (типові для «радянської дійсності») публіцистичні брошури про «капіталістичний Захід», де він, до речі, свого часу набув певного капіталу й нині живе в особняку під Москвою. Сподіваюся, антологія «Апостол правди і науки» зацікавить сумлінного видавця, а відтак і широке читацьке коло…

Отака моя дотеперішня мандрівка з Тарасом Шевченком. Скільки ще мандрувати – один Бог відає. Лиш твердо знаю: ця священна для мене мандрівка – довічна.

Михайло ШАЛАТА

(Передрук з «Української літературної газети» від 18.V.2012 р. з доповненням).

 

 

ШЕВЧЕНКО: МІСІЯ – НЕ МЕСІЯНІЗМ

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди…

Тараса Шевченка часто розуміють настільки, наскільки розуміють свій час і Україну в ньому. А якщо це погляд, так би мовити, збоку, то чи можна збагнути істинну велич Шевченка і суть його жертовного чину?

Відомий польський дослідник історії слов’янських літератур Мар’ян Здзеховський (1861 – 1938) зауважував: «Месіянізм Міцкевича, Словацького і Красінського повний живої сили у близьку годину відродження; цю віру знайдемо і у творах Шевченка, але це віра у щось дуже і дуже далеке, віра, що тоне у хвилях думки і почуттів, повних роздираючого серце смутку. Месіянізм «Неофітів», що став апофеозом пасивного страждання, можна назвати месіанізмом песимістичним».

Не знаю, якого року (хоча в нашому випадку це також принципово), польський дослідник писав ці рядки. Звісно, коректні, звісно, справедливі щодо польського месіянізму як націєвиховної філософської доктрини і щодо знакових постатей. Ніхто ж не заперечуватиме визначальної ролі духовних лідерів пригнобленої нації, яку навіть у вигнанні відігравали Міцкевич і Словацький – провісники хай драматичних, але все-таки весен польського національного буття, «близької години відродження». Весна народів уже цвіла в Європі! Але ж чому таке розмите, таке дуже-дуже далеке побачив він у вірі в іншу, ще більш пригноблену, націю з найчорнішим і найпекельнішим у Європі кріпацтвом? «Роздираючий серце смуток», – а що ще міг відчувати той, хто був плоть від плоті цього народу – Шевченко? Він був учорашнім кріпаком, невольником «лютого Нерона», позбавленим навіть права мріяти про вічний спочинок на рідній землі. «Апофеоз пасивного страждання» – хіба не вирвана з контексту формула, що аж ніяк не відбиває суті того феномену, яким є для українців усіх часів, українців «живих і ненарождених», Шевченкове слово? Наш національний достойник Іван Франко писав: «Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга, се лиш тому, що склалось так життя…». До слова, в одній зі своїх статей Франко каменя на камені не залишив від переконливих хіба що для шовіністично налаштованої публіки аргументів про месіянізм Шевченка й Гоголя. Забігаючи дещо наперед, скажемо словами Ліни Костенко:

Всі люблять Польщу в гонорі і слові,

Всяк московит Московію трубить,

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

Свою Вітчизну над усе любить.

Важко сказати, як читав М.Здзеховський знамениту Шевченкову поему, але не міг не вловити того чуття Кобзаря, яке розвіює «густий суморок темного царства», не міг не зауважити, що Алкід – не покірний раб, а цілком свідомий високої жертви апостол віри й любові, яку конче треба принести на олтар духовного (отже, національного) порятунку. Очевидно, не ту оптику обрав польський дослідник, може, дався взнаки брак досвіду, а може, і його одурманив дим з московських кадильниць.

За висловом В.Скуратівського, саме Шевченко вперше в історії людства так гостро, так проникливо й переконливо – до фізичного щему – засудив несправедливість, обличив «жестоких людей неситих», саме через нього вперше зазвучала «субстанція пекла» в позавимірному ракурсі, у масштабах людства. Це не метафізичний месіянізм, це – Одкровення, «знать, од Бога, і голос той, і ті слова…». Не можна також говорити про месіянізм Шевченка, хоча б з огляду на те, що Кирило-Мефодіївське братство, чиї програмові настанови палко поділяв поет, високо підносило на своєму знамені ідеї рівності, єдності всіх слов’янських народів.

Місія (не месіянізм!) Шевченка в тому, що він акумулював у собі весь творчий потенціал багатомільйонного народу, його пророчі візії – як блискучі вербальні згустки болісних (і зболених!) пошуків багатьох поколінь. Шевченко явився українцям з великою, дуже віримо, Господом освяченою місією подальшого очищення нашої карми, наближення цього страждального люду до високої істини, передовсім істини власного повноцінного буття у своїй – не безверхій – хаті. Це важко зрозуміти тим, хто не був окраденим, кого не будили в пекельному вогні (не варто казати про новітніх Неронів).

Доносить поет своїм «святим огненним словом» ще одну вистраждану думку: без співчуття всім нещасним не збагнеш прихильності власної долі. Вічна Місія Шевченка ще й у тому, що в новім тисячолітті «вірменський» хлопчик читав «Кавказ» на київських барикадах. Місія поета в тому, що він був поряд з мільйонами в середмісті столиці у свої ювілейні дні, що його слово і сьогодні на сторожі нашого Сходу.

Він – завжди і всюди в нашому бутті. Хіба пасивний месіанізм на таке здатний?!

Ірина Волощак,

студентка філологічного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, переможець VІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка

 

 

Благословенна кожна мить життя

25 лютого відзначила плідний ювілей заслужений діяч мистецтв України, незмінний керівник ансамблю скрипалів «Чарівні мелодії» Дрогобицького Народного дому ім.І.Франка, вчитель-методист, викладач по класу скрипки Ольга Йосипівна ТЕРЛЕЦЬКА.

Лідерські риси характеру, копітка праця, вимогливість, загострене відчуття справедливості, самопожертва в ім’я прекрасного – це засади її життя і творчої діяльності.

Народилася Ольга Терлецька (дівоче прізвище Тарас) 25.02.1937р. у м.Вар’яж Люблінської області республіки Польща. Була рання весна, хлібороби засівали ниви, а щаслива молода сім’я Єви і Йосипа Тарасів тішилася народженням донечки, мріяли про її щасливу долю, просили в Господа здоров’я, складали плани на майбутнє, але доля готувала непередбачені випробування. У 1939 р. гітлерівські війська напали на Польщу, розпочалась страшна, виснажлива війна. Спогадами маленької Олі з раннього дитинства були страх, тривога і переховування від бомбардувань. Наступним ударом для молодої сім’ї стало переселення етнічних українців з Польщі в Україну у 1946 р. Змушені були покинути родинне гніздо, придбане майно, роботу, взяли двох дітей (на той час народилася ще донька Ірина), разом з усіма земляками сіли у вагони-товарняки і поїхали на Радянську Україну до м.Станіслав, де їх чекав голод та боротьба за виживання. Наперекір всім лихоліттям сім’я Тарасів жила за християнськими заповідями любові і милосердя. Вдома завжди була смачна їжа, затишок, багато квітів, які обожнювала Єва Федорівна, і звучала музика. Батьки жили і працювали, щоб їхні діти здобули освіту, стали гідними людьми. Музичне обдарування Ольги – від батька Йосипа Яковича, який був музикантом-самоуком, самотужки опанував гру на трубі, акордеоні і скрипці. Залишившись сиротою, у 14 років пішов працювати, а у вільний час грав на улюблених інструментах. Навіть власноруч змайстрував скрипку, покрив лаком і поклав сушити на сонці, але сусідський кінь безжалісно розтоптав її. Ридав гірко, наче втратив найдорожче, і дав собі клятву жити і працювати так, щоб було щастя, добробут і справжня скрипка. Вроджений талант, його велике працелюбство, пізнання нового зробили Йосипа Яковича родинним Леонардо да Вінчі. Він умів все: майстрував, кулінарив, збудував будинок, виростив сад, здобув фах механіка вищого розряду, був кращим годинникарем у місті, затятим рибалкою і весільним музикою. Бажане здійснилося. Чудова сім’я, обдаровані діти, добробут і скрипка – мрія дитинства. Саме вона, скрипка, об’єднувала родину, коли батько відкрив футляр, брав інструмент і грав на слух, не знаючи нотної грамоти. Питання музичної освіти дітей було організованим і незаперечним. Оля почала навчатися гри на скрипці у дитячій музичній школі м.Станіслав. Учителі розпізнали в ній любов до музики, старанність і наполегливість. Закінчивши загальноосвітню і музичну школи, вступила до Львівського музичного училища, після якого розпочала трудову діяльність вчителем музичної школи у Коломиї на Івано-Франківщині. Опанувала ази педагогічної майстерності під керуванням професора Львівської консерваторії Лесі Дерпак, яка була куратором школи і щедро ділилася своїми надбаннями з молодими фахівцями.

Переїхавши до Дрогобича у 1962 році, продовжила педагогічну діяльність у музичній школі. Щоденна копітка індивідуальна робота з учнями почала приносити перші плоди. Її учні неодноразово ставали переможцями музичних конкурсів і надалі обирали музику своїм фахом. Це викладачі по класу скрипки музичної школи №1 Марія Солецька і Леся Луців, викладач музичного училища ім.В.Барвінського Ореста Околович, скрипаль оркестру Краківської опери Віталій Михайленко та соліст цієї опери Володимир Паньків, викладач музики у м.Зальцбург (Німеччина) Ольга Колодій.

Паралельно з викладацькою діяльністю Ольга Йосипівна успішно закінчила музично-педагогічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту, грала в оркестрі драматичного театру і вперше на Дрогобиччині заснувала учнівський ансамбль скрипалів, який одразу полюбила публіка. У 1970 р. юні музиканти стали переможцями республіканського конкурсу-огляду творчої майстерності учнів та студентів навчальних закладів культури та мистецтв і отримали диплом Міністерства культури України.

Це був початок зоряного шляху колективу і великої роботи над новим репертуаром, над вдосконаленням виконавчої майстерності. З 1979 року ансамбль працює при міському Народному домі. Виросли школярі, здобули консерваторську освіту, стали музикантами-віртуозами, закоханими в музику і спільну справу. Чарівні скрипки виконавців долають складні партитури творів Г.Генделя, А.Вівальді, В.А.Моцарта, М.Скорика, Й.Брамса, А.Кос-Анатольського. Для Ольги Йосипівни учасники ансамблю стали рідними людьми. Вона переймається їхніми проблемами і тішиться успіхами. Серце наставниці переповнюється гордістю за викладачів музичного училища Марту Бересуляк, Сергія Фендика, Юрія Печунку, Оресту Околович, викладачів музичної школи Наталію Древняк і Зоряну Бакалець, артистку оркестру ансамблю «Верховина» Галину Мальчицьку, артистку оркестру драматичного театру ім.Ю.Дрогобича Уляну Заращак, а також Іванну Рижак та Зеновія Пасуту – всі вони творці чарівних мелодій, учасники її колективу, її діти, її турботи і радощі, її цілющі ліки у хвилину суму.

Справжньою окрасою колективу є його солістка, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім.І.Франка Ірина Кліш. Її неповторний голос, врода, вишуканий жіночий шарм зачаровують публіку. У глядачів перехоплює дух, коли в залі звучить солов’їний і колоритний спів пані Ірини. Ольга Йосипівна шанує її талант, безвідмовність, жертовну здатність слугувати високому мистецтву.

Багато років концертмейстером ансамблю був В.Баб’як. Ще один талант відійшов у вічність, але звучать твори в його обробці, живе добра пам’ять про цю обдаровану людину. Теперішній концертмейстер ансамблю лауреат Всеукраїнського та міжнародного конкурсу піаністів, викладач Дрогобицького музичного училища ім.В.Барвінського – Анжела Мішаніна. Всі вони – одна творча родина, що тішить слухачів шедеврами світової музики.

Ольга Йосипівна – людина багатогранна, енергійна і цілеспрямована. Саме завзятість і виняткова працездатність допомогли їй вміло поєднувати обов’язки дружини, матері і творчої особистості. Разом із чоловіком Вацлавом Тадеушевичем Терлецьким, який багато років був надійним другом, порадником, толерантним партнером, виховали двох дочок Ванду і Марту. Пані Оля завжди була стержнем і оберегом сім’ї, опорою і підтримкою для близьких. Діти Терлецьких займалися музикою, закінчили музичну школу по класу фортепіано і скрипки і, хоча обрали професії не пов’язані з музикою, є талантами і поділяють інтереси мами. Втративши у 2015 році чоловіка, Ольга Йосипівна знайшла прихисток для своєї згорьованої душі в роботі, в колективі ансамблю «Чарівні мелодії» і, звичайно, у музиці.

Багаторічну педагогічну і творчу діяльність О.Й.Терлецької оцінили її вихованці і вдячна публіка. Вона залужений працівник культури України, нагороджена багатьма грамотами Міністерства культури, грамотами міського відділу культури, а також медалями «За доблесну працю» і «Ветеран праці». У 2001 році у Києві видали книгу «Жінки України», де поряд з іншими заслуженими жінками є О.Терлецька. У 2004 році вийшов енциклопедичний довідник «Львівщина та львів’яни», де є прізвище О.Терлецької.

Ставлення Ольги Йосипівни до нагород – філософське, бо розуміє, що ніякі нагороди не є конкурентами зорепаду слухацьких оплесків. Л.Костенко писала:

Митцю не треба нагород.

Його судьба нагородила.

Ювілярка вдячна долі за цю нагороду, а Богу за те, що живе під його опікою, вдячна батькам, які розпізнали її дар музиканта, чоловікові, який був другом, дітям, колегам по роботі за кожну мить життя. Та найбільше вдячна її величності Музиці, яка наповнила душу емоціями, а серце любов’ю.

Родина, друзі, колеги по роботі, колектив ансамблю «Чарівні мелодії» щиро вітають її і бажають зустріти ще багато весен у здоров’ї, добробуті, нових мистецьких злетах.

Надія ФЕДИНА

 



Обновлен 29 мая 2017. Создан 18 мая 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником