ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Новини від 17 березня 2017 р.




Пророче слово Кобзаря

9 березня у Дрогобичі відбулася низка заходів з нагоди відзначення 203-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Про деякі з них ми розповідали у попередньому номері. Увінчав Шевченків день літературно-митецький вечір під назвою «…Встане Україна… Світ правди засвітить», що відбувся у муздрамтеатрі ім. Ю.Дрогобича.

Учасників зібрання поблагословив та виголосив проповідь єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ владика Григорій Комар. Він наголосив, що слово Тараса Шевченка є пророчим для України, її народу та прийдешніх поколінь.

Із рефератом на тему «З вогнем Шевченкового слова» виступила доцент кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Марія Стецик (текст цієї цікавої та ґрунтовної доповіді читайте на 2 сторінці «ГЗ»).

Відтак упродовж двох з половиною годин на сцені звучали музичні твори та поезія Тараса Шевченка у виконанні відомих митців та творчих колективів. Це: соліст Петро Турянський, хорова капела «Гаудеамус» (керівник С.Дацюк), хор та капела бандуристів музичного коледжу ім. В.Барвінського (Б.Бондзяк, О.Пришляк), муніципальний камерний хор «Легенда» (Н.Самокішин), ансамбль скрипалів «Чарівні мелодії» (О.Терлецька) та солістка Ірина Кліш, дует Світлана і Галина Дицьо (ДДПУ ім. І.Франка), оркестр муздрамтеатру ім. Ю.Дрогобича (М.Михаць) і солісти Наталія Криськів та Ростислав Герилів, муніципальний камерний хор «Боян Дрогобицький» (П.Гушоватий), дует бандуристів музичного коледжу «Берегиня» у складі Н.Цигилик-Чумак та Н.Гамар, оркестр музичного коледжу (С.Фендак, Б.Бондзяк).

Літературно-музичну композицію «На перехресті музи й долі» виконали Олександра Возняк, Алла Мельничук та Іван Сех. Поезію Т.Шевченка читали: студентка музичного коледжу Христина Крашевська, учень ЗОШ №1 Роман Шепіда, актор театру Олександр Латишев.

Варто додати, що цьогоріч за ініціативи міського голови Тараса Кучми уперше впродовж дня на площі Ринок із гучномовців звучала поезія та проза Тараса Шевченка.

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора

 

 

З вогнем Шевченкового слова

Коли народ перебуває у чорному мороку страху й безнадії, коли його тисячолітнє єство смертельно загрожене, коли «змія люто жалить у серце нації» (Ліна Костенко) і вже вкотре «вагаються трагічні терези» (Є. Маланюк), – завжди Господь посилає того «апостола правди і науки», що може люд посполитий вивести з фатального міжчасся, історичного бездоріжжя та колоніальних манівців.

Так думали понад півтора століття тому, коли над пошматованою Україною раптом зійшла «свята зоря» Шевченкового слова у вигляді ще зовсім маленької книжечки (усього 8 творів), де так голосно й гордо, обнадійливо й переконливо – не на одне століття  вперед – зазвучало: «Наша дума, наша пісня, Не вмре, не загине…».

І мільйони окрадених, знедолених, зневірених повірили до щему щиро вчорашньому кріпакові, що співав «про степ, про могили, коли яку насипали, кого положили», про те, як «добували і славу, і волю»; нагадував, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти»; запитував, «де поділась доля-воля», чому «над дітьми козацькими поганці панують». Мільйони повірили, «що церков-домовина розвалиться – і з-під неї встане Україна, і розвіє тьму неволі…», а «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати…». Але скільки це вимагатиме душевних мук і болю, терпінь серця, скільки треба прозрінь думки й висоти духу. А скільки «сльоз і крові…»? Кос-Аралів і Соловків, «сторозтерзаних Києвів», скорботних жнив, розстріляних відроджень, просвітлених Майданів і гіркопохмільних помайдань, зрештою, новітніх доріг болю – Інститутської, Савур-могили, Іловайська, Дебальцева?.. Скільком доведеться «запить з московської чаші московську отруту…»

Коли читаєш і вкотре перечитуєш «Кобзар» – ту велику Книгу національного буття в його найтонших, найделікатніших, інтимних, сокровенних і глобальних, екзистенційних вимірах («усміх, ласка, мати, садок вишневий кого хати», «лютий крик прозрілого раба» (Є. Маланюк), «все йде, все минає», «…нащо нас мати привела, чи для добра, чи то для зла»), розумієш – без найменшої тіні національної зарозумілості й риторичного пафосу, що це голос Пророка, що «од Бога і голос той, і ті слова…».

Тарас Шевченко – поборник добра й справедливості, голос істини й совісті, непримиренний «обличитель жестоких людей неситих», головно – зла соціального та національного, вад власного народу. Для Шевченка були ніби дві України: Україна як неминуща основа, «зцілющою водою вмита» (та, до якої поет «літав з хмари на розмову», за яку готовий був «душу погубити» і яку благав «любити во врем’я люте»), і Україна як історичний момент (Україна байдужих «онуків, що панам жито сіють», «правнуків поганих»; Неронових лакеїв; перевертнів, «донощиків в мережаній лівреї»; недолюдків, що «помагали москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати»). Україна «лицарів-орлів» і Україна «рабів, підніжків». Цю другу, історично спотворену й історично минущу, Україну він відкидав заради першої – України матірної, України неминущої. Синів – заради матері. У хвилини найбільшого відчаю – «і не плачу, й не співаю, а вию совою» – та найчорнішої ночі бездержавності не переставав виглядати «Вашингтона з новим і праведним законом». Поет любив Україну апостольською любов’ю. Та його велика любов була прозірлива, вимоглива й витворила в духовному житті українства могутній, болючий та водночас нещадний дух «національного сорому», що завжди є потребою і передумовою великого національного Чину, неодмінного національного Ренесансу.

У цьому, аксіоматично, місія біблійного пророка. Але Кобзар, за визначенням І.Дзюби, був безмежно багатший і людяніший за пророків, бо палання духу й нещадна вимогливість до свого народу й роду людського, «затятість на високому, духовному» й непроминальному доповнювалася й просвітлювалася глибинним розумінням людини, звучанням усіх струн людської душі, повнотою людського й водночас позачасового, позавимірного («обніміться ж, брати мої», «оживуть степи, озера», «воскресну нині! ради їх, людей закованих моїх», «діла добрих оновляться, діла злих загинуть»). І над усім – найтонша альтруїстична етика: згинути за правду, стати апостолом Христового слова. Лише вона може породити благально-проникливі рядки молитви:

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини…

Поетове слово – Божеє кадило – стало на сторожі нації тоді, коли інших форм не те що збереження – ідентифікації вже не залишилося. Слово стало національною думою-плоттю і замешкало між притлумленим людом. Із Шевченковим Словом Україна постала як сутність. Кобзареве Слово світотворче й людинотворче  – «і будуть люде на землі». Його замало  читати лише фізичним оком, слухати фізичним вухом, бо світ, що за словом, залишиться недобаченим, недовідчутим, недопережитим. Ним – Словом – треба зайнятись і запалати – і воно зрезонує на глибинах підсвідомого, на рівні генетичної пам’яті. Навіть без спеціальних досліджень зрозуміло, що індекс цитування Шевченка в розмовній мові українців найвищий, мільйони «привласнили» Слово Тараса. Це той випадок, коли плагіат з поетової криниці – явище   бажане, ментально позитивне й прогресивне.

Академік М. Жулинський пише про те, що Шевченко як міфообраз (у цілком позитивному – не створеному всілякими модерністичними викрутасами – сенсі), як національний символ посідає чільне місце в суспільній свідомості не лише українців, а й багатьох народів світу і є насправді культовим явищем, яке виформовує національну ідентичність. Тут  він навіть дещо вивищується у своїй функції націєтворця, виховника національних почуттів над такими знаковими постатями в гуманітарно-культурній історії людства, як Дж. Байрон і П. Шеллі, О. Пушкін і М. Лермонтов, А. Міцкевич та Ю. Словацький. До слова, саме польські історики  писали: якби Польща мала таку харизматичну постать, як Шевченко, то вона б набагато раніше здобула незалежність.

Ашгабад, Бухарест, Рим, Варшава, Вашингтон, Торонто, Вінніпег, Петербург, Нью-Йорк, Монреаль, Буенос-Айрес, Сідней – далеко не повний перелік міст світу, де Шевченко постав у бронзі та граніті. Приходять до скромних і розкішних, ритуально-реалістичних і модернових пам’ятників не лише українці, яких доля розсіяла по всьому світу, а й ті, хто через Великого Українця шукає власну ідентичність, сповідує ідеали Свободи, Гідності, Честі й, очевидно, промовляє ті найвластивіші (Лінині!) слова:

Кобзарю!

Знов

до тебе я приходжу,

бо ти для мене совість і закон.

Світ у новому тисячолітті емоційно й чутливо сприймає Шевченка, його творчість живе не тільки в етнонаціональному духовному просторі українського народу, а й органічно доповнює й зміцнює крихку гуманітарну ауру постмодерного й посттехнологічного людства, опонуючи нігілізму, цинізму і «глибокій та дуже глибокій» стурбованості сучасних псевдогуманістів. Дух Шевченка нині в сотні разів живіший, аніж досі, бо готовий вкотре одностайне встати за Євангеліє правди, і витає скрізь, де трапляється несправедливість, «де неправда і неволя», «де черговий слуга за наказом чергового господаря готується зневажити невинного» (А. Курков).

Шевченкова актуальність незаперечна і  потверджена драматичною практикою українського буття. Крилаті слова Поета побили чи не всі рекорди в соціальних мережах, вони густо засіювали українські Майдани і площі. Кобзареве слово, що плоть від плоті народу, не лише закумулювало віковий (можливо, тисячолітній) досвід, а й містить ту особливу енергетику, що здатна пронизувати всі часові виміри буття – і не лише українського. Воно щоразу резонує і з тими соціальними викликами, і з тими морально-етичними та естетичними потребами, і з тою новою злобою дня, яку переживає кожне нове покоління. Хіба не приміряємо на себе, особливо зараз, абсолютно різні, часом і діаметрально протилежні рядки? «Доборолась Україна до самого краю…», «За що тебе сплюндровано? За що, мамо, гинеш?», «Одцурається брат брата і дитини мати», «Нащо живеш, чого бажаєш?», «І люди темнії, незрячі дива Господнії побачать», «Се Бог судить, визволяє довготерпеливих», «І повіяв огонь новий з Холодного Яру», «За святую правду-волю розбойник не стане». Свідомо цитуємо не хрестоматійні та очікувані рядки, а ті, які демонструють увесь спектр болючого особистого (аж до підсвідомого), й нагального – революційного, протестного.

Сьогодні для України (зрештою, для українства загалом) настав той ключовий момент, коли кожен, хто ототожнює себе із цією загроженою лютим Нероном землею, мусить сказати про себе, явити свою волю і національну гідність, свою незбориму суть і світлу у своїй жертовності велич (уже не «триста, як скло», а майже три тисячі товариства лягло, не одне українське село і місто на Сході горить і «кров’ю підпливає»), довести, що вміє любити Вітчизну і «во врем’я люте…».

То врем’я, що почало свій відлік з Майдану Гідності, явило, напевно, сущим і прийдешнім цивілізаціям, яким потужним стрижнем духовної консолідації може стати національний Геній і Пророк. Події 2013 року, що зароджувалися як демократичний і загальнонародний рух спротиву, були позбавлені чітких поводирів і не потребували персоніфікації (нарешті почули сакраментальне Лінине: «Не треба вже поводирів, нація не сліпа!»). І тоді лідером, цілком природно, став Кобзар. На головній сцені Майдану між святими образами – Він, Шевченко. Мій і твій Шевченко, рідний і зрозумілий від першого до останнього слова «Кобзаря», до найменшої «титли й коми». Такий, як у «Маминій світлиці» Ігоря Білозора, по-звірячому закатованого московськими садистами. Закатованого передовсім за «добрі Шевченкові очі і рушники на стіні» – за неймовірно проникливу пісню-молитву, що в задушливі вісімдесяті, після зміїного зашморгу на шиї «Червоної рути», пророче запевнила: «В рідні стіни світлиці скоро знов повернемось ми».

«Не вмирає душа наша», – гордо й натхненно у вічі катам кидає красень з Кавказу, вселяє віру у виснажений Майдан – і вже з Вічності відлунює й відлунюватиме: «Борітеся – поборете!». Шкода лише, що сакраментальна крилата фраза так довго сприймалася на рівні фігури мовлення, а боротьба перестала мислитися як імператив національного буття.

Із неймовірною скорботою вдивляємося у відкрите обличчя юного Сергія, вслухаємося в його голос і, природно, запитуємо себе: а що ж спонукало формально не-українця підставити молоде серце під снайперські кулі? Відповідь знаходимо в самого Шевченка. «Встане правда! Встане воля!» – запевняє «засіяні горем, кровію залиті» кавказькі народи український поет, що чи не вперше в європейському письменстві пристрасно розвінчав злочинну загарбницьку суть «отої дебілізованої Росії» (Станіслав Бондаренко).

Шевченко став справжнім героєм Майдану, Кобзареві поезії – найчастіше цитовані, окремі рядки – потужні месиджі спротиву, актуалізовані гасла, що повертаються на фронт порятунку нації. Поет реально озирається на нас, сучасників, несучи на плечі шину до палаючих барикад на Грушевського, бо і через століття не однаково йому.

Беззахисна мрія… і снайпер… і кров… і жахіття…

За пострілом постріл – зриваються душі увись.

…Це ще Україна. Це вже двадцять перше століття.

Шевченкові очі… ти сильний,  Кобзарю. Дивись!  

Що б тут сказав Шевченко? «Плач, Украйно, бездітна вдовице…»

Двохсотлітній ювілей Шевченка увінчав переможний, але в глибокій жалобі за Небесною Сотнею Майдан. 

На зміну затаврованим Шевченком «первому і вторій» прийшли нові північні «псарі з псарятами», що вже не фігурально – реально нашу з вами «кров, як воду точать». Для них український Поет був і залишається чи не найбільшої загрозою… Не маючи змоги заглушити «святе огненне слово», ці фарисеї в золотих лівреях у роки сатанинського шабашу інтернаціоналістів, коли «Сибір неісходима» вигачувалася мільйонами окрадених українців, найчастіше згадували «сім’ю вольну, нову», а зараз нащадки фарисеїв, в епоху потворного рашизму, цинічно оприявнюють поетову візію безверхої хати моторошно-апокаліптичними згарищами Донбасу, а «лани широкополі» засівають не абстрактним лихом – тілами наших з вами братів, синів, батьків, побратимів… Але вже вкотре «на ґвалт України орли прилетіли» й одностайне стають на «ворога лукавого», бо «нема на світі України, немає другого Дніпра». Розбивають щире серце за свою країну і зовсім юні лицарі, залишаючи прийдешнім поколінням дорогоцінні артефакти – обпалені сторінки «Кобзаря». Серед них – і наші земляки. Серед них – нескорена квітка «Лютик», дівчина-ВОЇН, що вибрала долю собі сама. За декілька тижнів до Майдану Ірина написала пророчі слова: «Сьогодні можна і навіть модно любити Україну. Проте як? Що таке любов до Батьківщини? І що таке любов взагалі? Щось ніжне, тепле серцю, вічне. Любов – це неодмінно жертва». Епіграфом до своїх роздумів дівчина взяла Шевченкові рядки: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу…», лейтмотивом – поетів імператив «Свою Україну любіть…». У задушливо-липкій передмайданній атмосфері Ірина не лише тонко вловила «живий пульс та нерв» Шевченкового слова, те справжнє, що допомагає бачити Поета з висоти Вічності й Глибин Духу, а, як виявилося, пророче накреслила особистий громадянський Чин та усвідомлену жертовність. Далі була війна. «А на війні – як на війні». Поет-воїн, автор новочасного «Заповіту» українських бійців Борис Гуменюк у книзі «Блокпост» схвильовано запитує: «Христос у свої останні дні помив своїм учням ноги. Цікаво, що Він би зробив у цій ситуації? Щоб помити ноги цій дівчині, треба, щоб сто років плакали всі українські поети. Її ноги стало метафорою війни, метафорою української культури».

У горнилі кривавого протистояння народжується Україна Тарасового «Заповіту», звитяжна Україна нових лицарів-героїв, болісно й повільно відтісняючи на маргінеси перевертнів, блюдолизів, фарисеїв, усіляку шашіль, що точить могутнього дуба. З вогню Шевченкового слова народжуються нові ідеали гідного буття у своїй хаті, нові духовні сенси, зримо вимальовуються контури відроджених національних храмів, де в «найдорожчій рамі – небо і Кобзар».

Марія СТЕЦИК, доцент кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

На фото: - Марія Стецик;

- таким у своїй творчості зображали Т.Шевченка учасники Революції гідності.

 

 

У пам’ять про героя...

9 березня у Стебницькій ЗОШ №11 урочисто відкрили кімнату-музей пам’яті випускника школи Тараса Зозулі (09.03.1993 – 31.08.2014), який загинув у війні на сході України. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Захід провели у день народження героя.

Тарас Зозуля навчався у ЗОШ №11 упродовж 2003-08 років. Учителі, котрі згадували про Тараса під час урочистостей, характеризували його як щирого, розумного, відповідального учня, активіста шкільного життя і капітана футбольної команди. Про відповідальне ставлення до військового обов’язку Тараса Зозулі говорив і командир його підрозділу з 80-ї аеромобільної бригади Олександр Ткаченко.

Про героїзм і патріотизм українських героїв, які боронять незалежність нашої держави, говорили міський голова Дрогобича Тарас Кучма, міський голова Стебника Петро Старосольський, керівник громадської організації учасників АТО Микола Кобільник.

Символічну стрічку до музею перерізали директор школи Зеновія Левицька та батько Тараса Зозулі Василь. Освятили приміщення чотири місцеві священики: Михайло, Андрій, Ігор та Михайло. Прозвучали патріотичні пісні та вірші у виконанні учнів.

У кімнаті, де тепер проходитимуть уроки духовності, зібрані фотографії, особисті речі Тараса Зозулі, привезені із зони АТО фрагменти мін, снарядів, зброї, оформлені стенди патріотичного характеру. Та найціннішим експонатом є військовий квиток, залитий кров’ю героя, який був із ним в останньому бою на блокпості біля Луганського аеропорту. Цей документ до музею передала мама Світлана…

На завершення заходу директор ЗОШ №11 Зеновія Левицька щиро подякувала усім, хто долучився до створення кімнати-музею.

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора

 

 

ТИМОФІЙ БОРДУЛЯК

(До 40-дення пам’яті)

Інженер і громадський діяч Тимофій Бордуляк спочив у Бозі 4 лютого ц. р., якраз у день своїх іменин. Пережив дружину Галину (дівоче прізвище – Миськів) рівно на сім місяців (померла торік 4 липня).

Дід пана Тимофія – визначний український письменник Тимотей Бордуляк (1863–1936) та батько Віктор (1901–1953) були греко-католицькими священиками. Безумовно, родові традиції, високоморальне християнсько-релігійне виховання благотворно позначилися на його характері, на усьому його житті.

Зі світом Тимофій Бордуляк привітався 17 березня 1935 року в селі Бубнище на Болехівщині. Дитинства в тім селі не пам’ятав, бо після смерті діда батько зі сім’єю переїхав на дідову парафію в село Великий Ходачків, що біля Тернополя. Там, у Ходачкові, 1941 року Тимофій пішов до першого класу. Час був  неспокійний – воєнний. У другому класі хлопцеві випало навчатися в селі Горошова, що майже на межі з Буковиною, а в третьому – у місті Стрий, звідки походила його мати Юлія. До Стрия, отже, потрапив у 1943 році. Протягом повоєнних літ «роздвоювався» між Стриєм та селом Яйківці (тепер Антонівка) на Жидачівщині, де в 1947–52 роках, гонимий радянською владою, служив священиком батько, утримуючи вдома – як начебто близьких родичок – двох зв’язкових УПА. У 1951 році закінчив Стрийську СШ №5 і вступив на нафтовий факультет Львівського політехнічного інституту.

На Дрогобиччину – батьківщину Івана Франка – Тимофій Бордуляк потрапив за призначенням після закінчення інституту. Було це 1956 року – в рік Франкового століття. Працював інженером-економістом на Східницькому нафтопромислі, а в 1957/58 навчальному році – ще й викладачем вечірнього відділення філіалу Дрогобицького нафтового технікуму в Бориславі. Десять років (1958 – 68) віддав праці в управлінні «Надвірнанафтогаз» (м.Надвірна, тоді Станиславівської, тепер Івано-Франківської області).

У Дрогобичі Тимофій Бордуляк з 1968 року. Тут його трудова діяльність нерозривно зв’язана з Дрогобицькою філією Українського нафто-газового інституту (попередня назва – проектний інститут «УкрДІПРОНДІнафта»). Від 1969 року до виходу на пенсію в 2000 році він – головний інженер цього закладу.

Коли у режимні часи щорічні Шевченківські вечори були під неофіційною забороною й через те поставала проблема із залом для такого вечора, саме Тимофій Бордуляк – звичайно, за сприянням директора названої філії Євгена Федоронька, який при тому ризикував посадою, – неодноразово забезпечував дрогобичанам зал проектного інституту. Якраз цей заклад на зорі сучасного українського відродження був центром підготови першого в Дрогобичі мітингу демократичних сил, що відбувся 30 липня 1989 року, – звідси, з кабінету Т.Бордуляка, учасники мітингу виносили синьо-жовті прапори, портрети українських гетьманів, антикомуністичні гасла та плакати.

Тимофій Бордуляк – один із подвижників українського національного відродження в Дрогобичі, на Франковому Підгір’ї і ширше. Як тільки в Україні благословилося Товариству української мови, що восени 1990 року перейменоване у відроджене Товариство «Просвіта» імені Т.Шевченка, він у числі перших записався в цю організацію. У 1990 – 92 роках очолював Дрогобицьку філію «Просвіти», а відтак до кінця своїх днів був заступником голови. Склав «Пам’ятку первинним осередкам Всеукраїнського Товариства «Просвіта» (1999), написав коротку історію «Дрогобицька «Просвіта» (2003).

У березні 1993 році за участю голови Товариства зв’язків з українцями за межами України (Товариство «Україна – Світ») Івана Драча та голови обласної його організації Богдана Якимовича в Дрогобичі засновано філію цього Товариства. Відтоді незмінним головою цієї філії аж до жовтня 2016 року був Т.Бордуляк. Восени 1993 року брав участь від Дрогобиччини у ХІІ з’їзді дрогобицького земляцтва в західній діаспорі, що відбувся у США. Підготував і видав книжку «Наша турбота – світова українська спільнота» (2003).

Майже одночасно з філією Товариства «Україна – Світ» постала в Дрогобичі й філія Конґресу Української Інтеліґенції. Увесь час, до останніх своїх днів, Т.Бордуляк був заступником її голови.

У 1995 – 2005 роках очолював Координаційну раду Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини, потім – знову ж, до кінця свого життя – належав до президії цієї ради.

Коротше – культурно-просвітнє, громадське життя Дрогобиччини часів національного відродження й незалежності України без Тимофія Бордуляка просто не мислиться. Врешті – як і життя політичне. Він був свого часу активістом РУХу, головою реґіональної організації Демократичної партії України, одним із реґіональних керівників «Нашої України», відповідальним учасником виборчих кампаній.

Залишив Тимофій Бордуляк по собі поважну авторську працю «Нація і національна ідея» (2000), збірник «Шевченко в краю Франка: пам’ятники Кобзареві на Дрогобиччині» (2003), якого був ініціатором і співавтором, а головне – велику упорядницьку книгу незнаного зі спадщини свого діда (Тимотей Бордуляк. Невідомі твори. – Львів, 2010. – 428 с.), чим неабияк прислужився збагаченню української літературної класики.

Смерть такого подвижника української справи – болюча утрата не тільки для Дрогобиччини.

Кланяємося світлій пам’яті незабутнього Тимофія Бордуляка і ще раз висловлюємо глибоке співчуття його дочці Марті, синові Андрію, братові Нестору, усій родині Бордуляків.

Тарас КУЧМА, Василь КАЧМАР, Олег ЯВОДЧАК, Лілія АНДРУХ, Віра БРОДА, Михайло ВАВРИН, Омелян ВИШНЕВСЬКИЙ, Михайло ГНАТЮК, Володимир ГРАБОВСЬКИЙ, Лідія ДУТКО, Михайло КРАВЕЦЬ, Роман КУРЧИК, Михайло ЛУЖЕЦЬКИЙ, Віра МИДЖИН, Роман ПАСТУХ, Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ, Євген РОМАНИШИН, Микола САДОХА, Лідія ФЕДОРОНЬКО, Михайло ШАЛАТА, Степан ЯКИМ, Богдан ЯКИМОВИЧ, Наталя ЯЦКІВ

***

Телеграма з Києва, 5 лютого 2017 року 

Товариство зв’язків з українцями за межами України (Товариство «Україна – Світ») з болем сприйняло звістку про смерть багаторічного голови Дрогобицького відділення Товариства Бордуляка Тимофія Вікторовича.

Смерть Тимофія Вікторовича є великою втратою для Товариства «Україна – Світ». Гірко усвідомлювати, що ми вже не зможемо зустріти його на засіданнях, наукових конференціях, не почуємо його виступів, не побачимо його щирої, відкритої усмішки.

Тимофій Вікторович назавжди залишиться в нашій пам’яті як визначний громадський діяч, добра, чуйна і щира людина, яка любила життя, а воно відповідало їй взаємністю.

Розділяємо горе, яке спіткало родину. Висловлюємо щире співчуття сім’ї, друзям і колегам.

Спочивайте з Миром, дорогий Тимофію Вікторовичу! Земля Вам пухом! Світла Вам пам’ять cучасників і майбутніх поколінь!

Голова Товариства – Іван ДРАЧ,

голова секретаріату – Алла КЕНДЗЕРА



Обновлен 29 мая 2017. Создан 18 мая 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником