ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Новини від 28 квітня2017 р.




На сторожі порядку – «Муніципальна варта» 

27 квітня на площі Ринок у Дрогобичі відбулося публічне представлення «Муніципальної варти».

Під звуки маршу у виконанні духового оркестру в/ч А1108 на головний майдан міста урочисто увійшли 12 представників новоствореного підрозділу, серед яких – двоє жінок.

На несення гідної служби муніципалів поблагословив та окропив свяченою водою отець Ігор Цмоканич.

Заступник керівника «Муніципальної варти» Іван Дацко зачитав текст Присяги, яку в унісон повторили його колеги: «Вірно служити громаді, народові України, неухильно дотримуватися Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, охороняти права, свободи й законні інтереси громади, сумлінно виконувати посадові обов’язки, бути чесним і дисциплінованим, вірним Присязі».

До дрогобицької громади та представників «Муніципальної варти» звернувся міський голова Тарас Кучма. Він зазначив, що попри деякі труднощі і спротив певних осіб задум створення підрозділу муніципальних правоохоронців таки вдалося втілити в життя. Міський голова побажав вартовим порядку із честю виконувати свої обов’язки і виправдати сподівання, які покладаються на них мешканцями Дрогобича.

Заступник начальника Дрогобицького відділу поліції Андрій Журавчак побажав успіхів новоствореному підрозділу і висловив сподівання на його плідну співпрацю з правоохоронними органами.

Громадська активістка Віра Байса пригадала, як приблизно 15 років тому депутати міської ради намагалися створити у Дрогобичі муніципальну поліцію, яка мала би серйозні повноваження, але тогочасна законодавча база не дозволяла цього зробити. Теперішній міській владі нарешті вдалося здійснити цей крок. Віра Іванівна закликала представників «Муніципальної варти» діяти строго у рамках законів, працювати чесно і порядно, адже зарплату вони отримуватимуть з бюджету, який наповнюється податками дрогобичан.

Відтак під оплески дрогобичан, присутніх на площі, муніципали вирушили виконувати службові обов’язки.

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора

 

 

Тарас КУЧМА: «На темі сміття дехто хоче заробити політичні дивіденди»

Коментар міського голови Дрогобича Тараса КУЧМИ щодо ситуації з полігоном твердих побутових відходів у с.Брониця та підписанням Меморандуму між ЛОДА, ЛОР та органами місцевого самоврядування про допомогу Львову у розв’язанні проблеми вивезення сміття:

- Насамперед хочу наголосити, що у Львові було підписано Меморандум щодо допомоги у розв’язанні дуже складної проблеми обласного центру з вивезення сміття. Тобто, це декларація намірів, а не угода. Цей Меморандум укладено з керівництвом тих міст, які мають полігони ТПВ.

Прикро, але на цій темі окремі громадські діячі починають спекулювати, намагаючись здобути політичні дивіденди. Але коли нещодавно броничани заблокували заїзд на сміттєзвалище, чомусь ці громадські діячі не допомагали у розв’язанні проблеми, не докладали зусиль, щоб дійти згоди з селянами про продовження користування нашим полігоном ТПВ.

Я добре розумію броницьку громаду, адже люди з точки зору екології переживають за майбутнє своїх дітей, онуків. До того ж, їх раніше неодноразово обманювали, даючи порожні обіцянки. Саме тому ми вели довгі перемовини з керівництвом облдержадміністрації, міської влади Львова, доводили, що не можемо собі дозволити приймати львівське сміття, оскільки наш полігон просто не в змозі прийняти таку велику кількість відходів. У підсумку Дрогобичу пообіцяли майже 30 млн грн. для рекультивації Броницького сміттєзвалища і поступової підготовки до його екологічно безпечного закриття (що є однією з вимог броничан), придбання спецтехніки, розв’язання соціальних проблем села. Обласна влада запевнила, що упродовж 24 місяців на теренах Львівщини будуть побудовані декілька сміттєпереробних заводів, які зможуть приймати ТПВ, а чинні полігони поступово готуватимуть до закриття.

Ні для кого не секрет, що Броницький полігон уже фактично вичерпав свій ресурс, тож просто так залишити його не можна, слід провести рекультивацію. Тому при підписанні Меморандуму дрогобицька сторона вказала зауваження, що ми зможемо примати сміття з інших територій лише коли: це дозволить Броницька сільська рада, розпочнеться повномасштабна рекультивація звалища згідно з чіткими графіками; буде створено наглядову раду за участю громадських активістів Дрогобича і Брониці, яка контролюватиме виконання умов договору, якщо такий буде підписано. Запевняю, що ці кроки не будуть здійснені без відома всіх зацікавлених сторін.

Окрім того, чекаємо на відповідні екологічні інспекції, які визначать, скільки часу ще можна експлуатувати Броницьке сміттєзвалище. Тож закликаю мешканців Дрогобиччини не піддаватися на усілякі можливі провокації, - зазначив міський голова Т.Кучма.

Ярослав ГРИЦИК

 

 

«Ти завжди відповідальний за тих, кого приручив» 

У четвер, 27 квітня, у ратуші відбулося підписання Меморандуму між Дрогобицькою міською радою та Міжнародною благодійною організацією «Four Paws» щодо співпраці у розв’язанні проблем з безпритульними тваринами у Дрогобичі. Партнером МБО «Four Paws» у нашій державі є ТзОВ «Чотири лапи Україна».

Як розповіла директор ТзОВ «Чотири лапи Україна» Наталія Лісчишина, лише упродовж 26 квітня у Дрогобичі стерилізували і вакцинували 27 безпитульних собак. Цю, а також роз’яснювальну роботу з мешканцями проводили два ловці, два лікарі-ветеринари та асистент з догляду за тваринами. Безпритульних тварин відловлюють, стерилізують, щеплять проти сказу, фотографують, прикріплюють їм до вуха блакитну бірочку з номером і вносять до бази даних. Згодом за цим номером можна отримати інформацію про собаку і дату вакцинації на Інтернет-сайті організації. Дрогобич фактично став першим містом в Україні, задіяним саме у цьому проекті.

Міський голова Тарас Кучма схвально відгукнуся про цей проект і підтримав його, додавши, що необхідно також підвищувати рівень обізнаності й культуру поводження громадян з домашніми тваринами. Адже у країнах Європи собака є не лише другом людини, а й дорогим задоволенням, до якого ставляться дуже відповідально – здійснюють щеплення, за потреби – стерилізацію або ж отримують ліцензію на розведення, прибирають за твариною, сплачують податок тощо. На жаль, у нас дуже часто люди беруть додому маленьку тваринку, побавляться нею, а коли вона підросте просто виганяють на вулицю і не несуть за це жодної відповідальності, навіть моральної…

Щоб таких випадків було менше, директор ТзОВ «Чотири лапи Україна» Наталія Лісчишина разом із активістами організації проведуть «Урок доброти» з учнями ЗОШ №1, головною темою якого буде висловлювання французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері «Ти завжди відповідальний за тих, кого приручив».

Зустріч у ратуші завершилася урочистим підписанням Меморандуму про співпрацю між Дрогобицькою міською радою та МБО організацією «Four Paws».

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора

На фото: момент підписання Меморандуму.

 

Вийшла друком футбольна історія 

25 квітня у Дрогобичі відбулася презентація книги львівського автора Дениса Мандзюка «Копаний м’яч» про історію українського футболу на Галичині у період 1909-1944 років. Захід відбувся у затишній кав’ярні «Локаль на Панській». У ролі модератора зустрічі виступив директор Туристично-інформаційного центру Ігор Чава.

Автор книги Денис Мандзюк розповів про роботу над книгою, зокрема, про те, як непросто було зібрати матеріали, особливо фотографії тих часів (далеко не всі власники старовинних фото виявили бажання надати їх для сканування), про копітку працю з документами, протоколами матчів, тодішніми газетами в архівах тощо. Попри все, матеріалу було зібрано досить багато, тож книга вийшла значною за обсягом і цікавою. До речі, автор планує друге, доповнене видання, тож просить зголоситися людей, які мають цікаві матеріали на цю тему.

Історія українського копаного м’яча почалася задовго до війни і того часу, коли Україну почали ідентифікувати як державу. У книжці – перша ґрунтовна спроба дослідити історію українського футболу в Галичині у першій половині ХХ століття (1909-1944 рр.). Тут не просто документально зафіксовано історію матчів, а й простежено долю популярних у міжвоєнні роки футболістів, вміщено авторські версії й оцінки тодішніх футбольних подій та інтриг. Звісно, згадується й історія дрогобицького футболу.

У «Додатках» – добірка фейлетонів, які є чи не найоригінальнішою ілюстрацією довоєнного футбольного життя в Україні (а також репрезентацією тодішнього мовного середовища). Надрукована книга у «Видавництві Старого Лева».

Під час презентації думками поділилися її активні учасники: Леонід Тимошенко, Хосе Турчик, Роман Русевич, Олександр Лемешко, Ярослав Тимчишин та інші. Промовці схвально відгукнулися про ініціативу львів’ян видати цю книгу і наголошували на необхідності зробити таку ж добру справу і в нашому місті. Адже, наприклад, Роман Русевич зібрав дуже багато матеріалів про історію дрогобицького футболу, є цікаві документи й фотографії також в інших дрогобичан, треба лише, щоб знайшлися ентузіасти, які зможуть усе це впорядкувати і, звісно, профінансувати видання книги.

Неочікуваним завершенням презентації став сюрприз від Ігоря Чави. Він зумів «роздобути» і продемонстрував присутнім сімейний альбом відомого дрогобицького футболіста 1930-х років Костянтина Кіцили, де зібрані унікальні фотографії тих часів. Тож учасники презентації ще довго із зацікавленням гортали дещо пожовклі сторінки історії…

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора

На фото: Денис Мандзюк розповідає про роботу над книгою. 

 

 

Теоретики і практик – за «круглим столом»

З ініціативи кафедри менеджменту й адміністрування інституту фізики, математики, економіки та інноваційних технологій ДДПУ ім. І.Франка відбувся «круглий стіл» на тему «Проблеми малого та середнього бізнесу».

Науково-теоретичний сектор представляли науковці: доктор фізико-математичних наук Василь Бойчук, доктор економічних наук Олександр Свінцов, кандидат технічних наук, професор Мирон Баб’як, кандидати економічних наук, доценти Юрій Вовк, Павло Скотний, Василь Зінкевич, а також Зеновій Квасній, Михайло Мащакевич та інші. Практиків-підприємців репрезентували Орест Матківський, Олег Бодник, Василь Партика, Зеновій Дяків, інші за аудиторними столами лекції як з теорії так і практики слухали студенти.

У результаті обміну думок, завідувач кафедри менеджменту та адміністрування професор Олександр Свінцов, резюмував: теорія і практика потрібна у дискусіях, бо виробляється певний і правильний алгоритм в обопільній діяльності. Так, що цей захід не перший і не останній.

В.Т. 

 

 

Газети, історія яких складає десятиліття («Галицька Зоря» у листопаді ц.р. відзначатиме своє 78-річчя) мають традиції надавати своїм колишнім працівникам шпальти газет для власної думки. Цей своєрідний «допінг» дозволяє нашим колегам не втрачати «форми», і щоб їхнє чорнило не засохло у ручках…

Тому своїми міркуваннями й поділився колишній завідувач відділу промисловості газети Роман Пастух.


Обурюємось? То говорімо!

Хто і що б не говорив і як би не ставився до нової влади в Дрогобичі, але то тут, то там з приємністю помічаєш: нарешті щось доброго таки робиться в місті для людей! Як на мене, то навіть більше, ніж при всіх попередніх владах, узятих разом! Лише треба вміти це побачити. Правда, якщо постаратись бути об’єктивним і неупередженим. Поза сумнівом також інше. Якщо наші владні мужі частіше ходитимуть містом пішки, аби перебувати в гущі буденного, вихідного та святкового життя громади, уважніше прислухатимуться до зауважень та пропозицій, іншими словами, керуватимуть ще прозоріше й гласніше, періодично зустрічатимуться з людьми на вимогливих міських вічах, цілком можна зробити без особливих зусиль і затрат ще багато чого доброго.

Проте нижче піде мова про деякі речі негативного характеру. Останнім часом чашу терпіння небайдужих дрогобичан переповнило те, що коїться на площі Ринок біля будинку, де знаходиться, як вони звично кажуть, пенсійний фонд. Робиться, певна річ, не само собою, а чиїмись загребущими руками. Спочатку половину входу до будинку хтось відгородив будою, і так вона стояла деякий час. А коли той хтось її привідкрив, то виявилось, що з боку площі до підвалу під цим будинком пробито тунельний вхід і зроблено кам’яні сходи. Щоб спускатися вниз, де ніби появиться чергова приватна торгова точка.

Може, воно б нічого особливого, якби задля входу до тих сходів не прихопили ще й частину площі, призначеної для пішоходів, і не відгородили її кам’яною стінкою-порогом від прилеглої частини площі. Але й це ще не все. Ті ж руки вимостили цю частину площі брукованою «кісткою», так би мовити, догори ногами. Тобто її гостра колота поверхня відтепер і надалі покликана нещадно різати підошви взуття усіх, хто минає пенсійний фонд, адже вони ходять не догори, а донизу ногами. І ходять щодня. До речі, аналогічну картину з хідником із «кісткою» догори ногами можна побачити й біля нового ресторану на вулиці Т. Шевченка одразу за будинком «податкової». І що ж? І там ходять. Хоча частина обурюється вголос, друга в душі, третя п’ястуком у кишені, четверта лайкою, але… Зрештою, нічого їм не сталося. Звикли і, певно, думають, ніби «так і треба», ніби «так і має бути», бо чому би не мало бути?

О, хідники в центральній частині Дрогобича – це ласе місце для всіляких зацікавлених осіб! Взяти ту ж таки вулицю Ковальську. Перед стіною будинку, де росте, бо злі руки ще не знищили її, срібляста ялиця, ґестапівці розстріляли колись десятки героїв-повстанців з УПА. Там мусить постати як не нині, то завтра гідний пам’ятний знак на їх пошану. Про це я нагадував торік у «Галицькій зорі». Однак грошей ні в казні, ні в бізнесу наразі гейби нема. А ось для облаштування широких сходів униз за рахунок і без того нешироких хідників до кількох приватизованих підвалів вони знайшлися. Ще й які! Тільки після цього розминутися там двом пішоходам стало проблемою, а двом дитячим візочкам – і поготів. Ба більше. Сходи до кількох підвальних приміщень у цьому місці не обгороджено, тому в будь-який момент будь-який пішохід може зашпортатися об низький поріг, полетіти вниз і, не дай Бог, зламати собі шию. Хто тоді відповідатиме за трагедію?

Втім, Ковальська – непоодинока така вулиця. Подивіться ще раз на хідник біля входу на оптовий склад на початку вул. Т. Шевченка. І там спритники прихопили для сходів більше половини хідника. Коли туди привозять машиною товар, людям доводиться обходити проїжджою частиною вулиці, що загрожує їхній безпеці. Трошки ширшим залишається хідник вище вулицею, біля сходів до розташованих там кав’ярні та сусідніх крамниць. Однак  теж в ущерб пішоходам. Перелік інших адрес з аналогічними «обрізаними» хідниками залишаю продовжити вам.

Знов-таки, сотні людей обурено спостерігають за подіями в парку на розі вулиць Пилипа Орлика і Володимира Великого, а точніше, навпроти крамниці «Океан». Там ще восени вирубано частину дерев, викорчувано пні і зараз невідомо хто веде будівництво невідомо чого. Гов, хлопці! І ті, хто дає дозвіл (якщо дає), і ті, хто будує! На що ви перетворюєте міський парк, за яким майбутнє наших дітей і внуків? На общипану курку? Невже після вас – хоч потоп? Невже справді «гуляй, душа, без кунтуша»? Та ж ви не вічні! Хтось же буде жити в місті й після вас. Що їм залишиться? Ваші примітивні МАФи, назву яких жартівники пов’язують з мафією?

Питанням з, даруйте, довгими вухами є назви усяких приватних закладів. Яких тільки не начитаєшся! Тут і найзнаменитіший гангстер світу Аль Капоне біля самісінького пам’ятника Великому Кобзареві, і ще, і ще, і ще… Аж голова йде обертом. Часто-густо нашим же місцевим родакам-власникам чомусь, даруйте і вдруге, смердить рідна українська мова, бо вперто вишпортують назви для своїх закладів з чужих мов і норовлять писати їх чужими літерами. А які пісні там крутять? Теж часто-густо – чужі і, що особливо прикро й обурливо нині, коли Україна відбиває російську воєнну агресію на Донбасі, низькопробну московщину. А звукова реклама на вулицю, пальму першості в якій переконливо тримають якісь власники офісів у колишньому міському кінотеатрі «Прометей» та в новому торговому приміщенні на Малому Ринку обабіч вулиці Ковальської. У відповідь на справедливі зауваження дрогобичан там і сям оскалюють зуби: «Вам не подобається? То закрийте собі вуха ватою і забирайтеся геть! Це моя приватна власність, і що я хочу, те й роблю!».

Отакої. Певно, гадають, ніби Європа і світ більше їх поважатимуть. Диваки! Та закордон має цього добра хоч греблю гати у себе вдома! У нас же їх приваблює лише автентичне,  українське. Образно кажучи, місцеві мудрагелі від бізнесу ніколи не зможуть, аби й луснули, зробитися святішими від Папи Римського. Це аксіома, яка не потребує коментарів. Та чи здатні вони це зрозуміти? Виглядає, що ні. Хоч кіл їм на голові теши.

Наостанку. Автомашини у нашому місті вже стали головнішими від людей. І це ніяке не перебільшення. Вони далі вільно, безкарно і нахабно гасають і по хідниках, і по газонах, і по різних інших місцях, призначених суто для людей. «І нема тому почину, і краю немає». Для них не існує ні законів, ні поліції, ні депутатів, ні взагалі нікого. Недавно мені розповіли про цікавий випадок, як при бажанні можна знайти «прийома і проти лома», хоч у прислів’ї його нема. Одного ранку вкрай знахабнілий власник авта, котре денно й нощно не давало ні сну, ні спокою сусідам, знайшов біля його колеса дві цегли, між якими лежала записка приблизно такого змісту: «Якщо не припиниш, то знайдеш верхню цеглу на капоті машини». І що ж? Знущання над сусідами негайно припинились!..

У цій статті немає ні прізвищ, ні точних адрес, ні широких узагальнень, ні конкретних звинувачень кого-небудь у нестерпному бедламі на вулицях і площах Дрогобича. Проте віриться, що вона знову бодай трохи розворушить післямайданне розчарування, апатію і байдужість, викличуть бажання і громади, і влади, і депутатського корпусу, і правоохоронців, і архітектурної та інших компетентних служб уважніше прислухатись до порушених питань, котрі переросли у складні проблеми і продовжують поглиблюватись. А інакше як ми думаємо жити далі у своєму місті? Бачити і не бачити? Чути і не чути? Знати і не знати? Обурюватись і мовчати? Одним словом, «робити все, аби нічого не робити»?

Згадаймо нарешті, як до питання індивідуального або громадського супокою ставився наш великий земляк Іван Франко. Ось його крилаті слова: «Хоч би ушам глухим, до німої гори – говори!». Отож ними я закликаю і вас: говорімо! Бо слово теж є ділом. А там, гляди, піде справжнє живе діло.

Роман ПАСТУХ

 

 

У Дрогобичі відроджується футбол 

Дрогобицькі уболівальники засумували за футболом. Це й не дивно, адже востаннє футбольна команда «Галичина» виступала у Прем’єр-лізі Львівської області ще у 2010 році. Тож на початку року численна група місцевих уболівальників звернулася до міської влади з проханням про відновлення виступів футбольної команди у нашому місті.

Після розгляду звернення і спілкування з активістами відбулося декілька нарад з цього приводу за участю міського голови, авторитетних «футбольних» людей та представників депутатського корпусу.

У підсумку було прийняте рішення про відновлення муніципальної футбольної команди «Галичина» (Дрогобич), яка виступатиме у сезоні 2017 року у ІІ лізі обласних змагань. Дрогобицька міська рада передбачила у бюджеті частину коштів на утримання команди.

Оскільки стадіон «Галичина» зараз не в змозі примати футбольні матчі, домашні ігри наша команда проводитиме на стадіоні ДДПУ ім. І.Франка на вул. Стрийській (біля ЗОШ №8). Тренування основного та юнацького складів команди відбуваються на стадіоні ДЮСШ під керівництвом Ігоря Височанського (юнаки) та Олександра Розлача (дорослі).

Виступатимуть дрогобичани у жовто-зеленій формі (резервна – червоно-чорна).

Очікується, що стартову домашню гру відновлена «Галичина» проведе у першій половині травня.

Ярослав ГРИЦИК

Фото МФК "Галичина"

На фото: перше тренування нової «Галичини».

 

 

Дружнє коло музи з полум’я і чару

Серед домашніх фотографій уже світлої пам’яті дрогобичанки Дарії Беч, якою вона особливо дорожила, мені випало побачити й запам’ятати ту, на якій, крім неї, фотооб’єктив зафіксував також відому поетесу Олену Телігу і ще декого з кола її друзів із націоналістичного крила українського політикуму міжвоєнного періоду.

Так і зберігатися б цій світлині в моїх спогадах, якби не робота над статею про народних героїв з УВО та ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина із Трускавця, на смерть яких нині вже поетеса-класик відгукнулась віршем «Вогні в грудневу ніч», що в збірці «О краю мій…» (Київ, Видавництво імені Олени Теліги, 2006) має назву «Засудженим» з присвятою героям. Я побачив таку ж світлину в збірках віршів і Олени Теліги («О краю мій…»), і Сергія Кушніренка «Загублений талант» (Дрогобич, Коло, 2013). Виникла думка розповісти про долю деяких відомих осіб, зображених на ній. Канвою даної статті послужили записані мною у середині 1990 років спогади «пані Бечової», як її шанобливо звали в Дрогобичі, а також збірки творів поетів, про яких мова. Отже…

Багато років на вулиці І.Франка в Дрогобичі, в кам’яниці довоєнної побудови мешкала середнього зросту, шляхетна й скромна ледь не до сором’язливості колишня наукова співробітниця краєзнавчого музею Дарія Беч (15.09.1916, с.Уличне Дрогобицького району-26.11.2003, м.Дрогобич). Це прізвище заніс до міста Франкової юності виходець із с. Головецька Старосамбірського району на Львівщині Дмитро Беч, який одружився з донькою Юлією дрогобицького передміщанина Гриня Коссака (родича і подвійного тезки майбутнього полководця ЗУНР полковника Гриця Коссака), що промишляв на скуповуванні, лікуванні та відгодівлі хворих коней, котрих потім продавав на торговиці.

Сім’я Дмитра і Юлії з Коссаків Беч мали дітей Любомира, Дарію і Теофілю. Мама деякий час вчителювала у с.Грушеві на Дрогобиччині, відомому своїм відпустовим місцем, а тато – в Східниці. За словами Дарії Беч, її тато був одним з організаторів прийому і виступу в Грушеві 1913 року Івана Франка. Саме на цьому вечорі Дмитро Беч і познайомився з майбутньою дружиною Юлією Коссак, якій теж поталанило бачити й слухати великого поета. Того ж 1913 р. молодому подружжю дали роботу в Уличненській чотирикласній початковій школі Дрогобицького повіту, де Дмитро Беч одночасно директорував. В Уличному діти закінчили школу і продовжили навчання у Перемишлі: доньки – в приватній жіночій гімназії, син – у державній українській гімназії класичного типу. Відтак Дарія Беч один рік студіювала в Краківській школі художнього промислу. Цей предмет викладала відома художниця Олена Кульчицька, а її сестра Ольга – ручні роботи. Любомир вивчився на лікаря і загинув у Росії від рук НКВД під час німецько-російської війни.

Після закінчення Краківської школи художнього промислу в 1934 р. Дарія Беч вступила до Варшавського державного інституту ручних робіт і рисунків, закінчила однорічні педагогічні студії. Протягом 1937-1940 років дівчина викладала ручну працю та малювання в Перемишльській приватній жіночій гімназії, де раніше вчилась. Згодом учителювала у Перемишлі та Дрогобичі. Після Другої світової війни Дарія Беч закінчила філологічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка. Інша частина її трудового шляху вклалася у 1945-1983 роки, коли Дарія Беч завідувала фондами Дрогобицького краєзнавчого музею, звідки вийшла на пенсію. Похована на цвинтарі на вул. І.Франка в Дрогобичі.

Але повернуся назад. Саме під час студій у Варшаві дівчина й познайомилась у домівці Української студентської громади (УСГ) з відомою українською поетесою Оленою Телігою, яка часто приходила туди переважно в супроводі чоловіка кобзаря Михайла Теліги. Відбувалися реферати, влаштовувалися різні вечори та концерти, відзначалися національні, релігійні свята, пам’ятні дати і події, ювілеї тощо. Вродлива, високого зросту, струнка, мила й енергійна співрозмовниця, поетеса зробилася душею студентського товариства. Хоча своїх віршів вона в колі друзів чомусь не читала, однак навколо неї гуртувалися молоді поети Іван Коровицький, Сергій Кушніренко (7.11.1913, м.Житомир – 5.12.1984, с.Хотинь Рівненського р-ну Рівненської обл.), а також чільний діяч ОУН, журналіст, літературний критик, згодом редактор газети «Українське слово» в Парижі Олег Штуль, більше відомий під псевдонімом Олег Жданович.

Поетеса Олена Теліга разом з чоловіком залюбки запрошували дрогобицьку дівчину разом з її близькою подругою, в майбутньому фотомайстринею, педагогом Ксенею Світлик (9.04.1911, с.Сороки Городенківського району на Івано-Франківщині-21.03.2003, м. Коломия), що мешкала разом з нею, то до себе додому, то в товариство викладача слов’янської мови Варшавського університету і небайдужого до вродливої Ксенії Івана Коровицького, який проживав у Варшаві і водночас працював у бібліотеці колишнього міністра освіти в уряді УНР, відомого мовознавця, теж викладача цього університету Івана Огієнка, згодом православного митрополита Іларіона. Принагідно Олена Теліга просила дівчат, передусім Ксенію, яка прекрасно куховарила, допомогти їй напекти до чергового свята чи прийому шановних гостей побільше смачного печива.

Та й Іван Огієнко теж не раз навідувався до домівки УСГ. За його посередництвом Дарія Беч познайомилась із його племінником Василем Огієнком і вийшла за нього заміж. Крім Олени Теліги та Івана Огієнка, до студентської домівки у Варшаві любив учащати зі Львова і високий на зріст, худий, з довгим носом, довгими обвислими підковою чорними вусами, неодмінно в чорному костюмі, при неодмінній чорній краватці не менш відомий політик, публіцист, літературний критик і редактор націоналістичного напряму Дмитро Донцов. Усі знали, що Олена Теліга захоплювалась ним. Симпатизував їй і Дмитро Донцов. На ґрунті духовної взаємності поетеса навіть присвятила йому вірш «Подорожний».

Як відомо, в ті роки Дмитро Донцов редагував у Львові журнали «Заграва», «Літературно-науковий вісник», «Вісник», а Іван Огієнко у Варшаві – журнали «Рідна мова» і «Наша культура». Молода спостережлива публіка не змогла не відгукнутись на взаємні симпатії Олени Теліги та Дмитра Донцова. Хтось із дотепних студентів перелицював відому коломийку: А хто любить гриби, гриби, // А я – печериці, // А хто любить дівчатонька, // А я – молодиці на  власний смак і з урахуванням почуттів двох відомих осіб. Вийшла нова коломийка: А хто любить «Вісник», «Вісник», // А я – «Рідне слово», // А хто любить дівчатонька, // А я – Телігову!

Як Дмитро Донцов, так і Олена Теліга знали «свою» коломийку і сприймали її, як належиться, – з гумором. Тим часом надійшов 1939 р., коли вибухнула Друга світова війна. Життєві й політичні дороги членів Української студентської громади у Варшаві розійшлися навіки. Більшість із них влились у ряди борців за волю України і загинули. Олена Теліга, немов передбачаючи свою смерть від гарячої кулі, прийняла її від рук ґестапівців у сумновідомому Бабиному Яру в Києві у лютому 1942 р. Там їй у 2017 р. з нагоди 75-річчя з часу загибелі відкрили бронзовий пам’ятник.

Автор цих рядків присвятив поетесі вірш «Олена Теліга», вміщений у збірці «Великі і відомі. Сто історичних образків» (Дрогобич, Коло, 2010). Ось він:

Ой красунечко Олено,

У поезії – вогонь,

У житті – сурмо натхненна

За тривогами вдогонь!

 

Ти ступала над обривом,

Глибини не боячись,

Сотворінням чарівливим

І дивилася увись.

 

Стріла смерть у буревії,

Як намріяла собі,

Не в холодній безнадії,

А в гарячій боротьбі.

 

Десь у Бабиному Яру

Твій спочив у Бозі світ –

Муза з полум’я і чару

І життя, неначе міт.

А що ж інший герой перефразованої коломийки Дмитро Донцов? Після закінчення Другої світової війни він вимушено еміґрував до Канади. Там продовжив плідну творчу діяльність, але в інших умовах. Там же він присвятив Олені Телізі окреме літературно-критичне дослідження «Поетка вогняних меж» як данину її жіночої пам’яті та своєї чоловічої платонічної симпатії.

Все йде, все минає… Але згадані вище відомі особи навіки вкарбовані на скрижалях нашої історії. Найяскравіше на них сяють імена Олени Теліги, Дмитра Донцова та Івана Огієнка, чия творча спадщина стала нашою класикою.

Роман ПАСТУХ, член НСПУ

 



Обновлен 29 мая 2017. Создан 23 мая 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником