ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Новини в «ГЗ» від 15 лютого 2018 р.




На шляху до громадянського суспільства

Міський голова Дрогобича Тарас Кучма прозвітував про другий рік роботи.

Послухати очільника міста прийшли чимало дрогобичан, заповнивши всю залу Народного дому ім. І.Франка. Приблизно півтори години Тарас Кучма розповідав про свою діяльність на посаді міського голови та підпорядкованих йому підрозділів і служб у 2017 році. Для кращого сприйняття інформація доповнювалася зображеними на екрані таблицями, діаграмами, фотографіями. Окрім того, на офіційному інтернет-порталі міської ради велася пряма відеотрансляція звіту.

Додамо, що громадяни, які прийшли до Народного дому, отримали газету «Галицька Зоря» та брошури з опублікованим текстом звіту й ілюстраційними матеріалами.

Після завершення об’ємної доповіді міський голова запросив усіх, хто виявив бажання, до мікрофону у залі, щоб поставити запитання. І дрогобичани охоче скористалися цією можливістю. Їх цікавило, на яких вулицях цьогоріч ремонтуватимуть дороги, тротуари і вуличне освітлення; чи передбачається оптимізація освітньої галузі міста, як це зараз відбувається у медицині; якою міська влада бачить майбутню об’єднану територіальну громаду та ін. Прозвучали слушні пропозиції. Не обійшлося і без критичних виступів двох громадських активістів, які, втім, отримали компетентні відповіді на свої запитання. Такий діалог з громадськістю тривав понад годину.

Згодом слово попросили народний депутат України Богдан Матківський та голова Дрогобицької РДА Володимир Шутко. Вони позитивно відгукнулися про діяльність міського голови минулого року і побажали йому не меш плідної праці у 2018-му.

На завершення звіту Тарас Кучма зауважив, що за минулий рік справді вдалося зробити дуже багато, але головним досягненням вважає зміну психології стосунків між громадою і владою. «Відрадно, що зараз ініціатива йде знизу, від дрогобичан. Люди звертаються до нас, пропонують зробити якусь корисну справу і при тому беруть безпосередню участь у реалізації цієї ідеї. Тож влада охоче допомагає таким активним громадам. Це – перші кроки у становленні справжнього громадянського суспільства», - зазначив міський голова.

Ярослав ГРИЦИК

 

ДО ЮВІЛЕЮ МИТЦЯ

 

Півстоліття на сцені

У Львівському академічному музично-драматичному театрі ім. Ю.Дрогобича готують чергову прем’єру – драму під назвою «Блазні». Ця вистава буде бенефісом народного артиста України Адама ЦИБУЛЬСЬКОГО, який 20 лютого відзначатиме 70-літній ювілей.

У нашому театрі актор зіграв понад сотню провідних ролей. Усі дорогі серцю. Серед найближчих – Іван Франко («Таїна буття»» Т.Іващенко), Доменіко («Шлюб по-італійськи» Едуардо де Філіппо), Шпак («Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка), Корній («Марія» за У.Самчуком», Сірко («За двома зайцями» М.Старицького), Урядник («Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема), Джеймс Броуді («Замок Броуді» А.Кроніна)… А найменші глядачі добре пам’ятають казки, які поставив Адам Цибульській як режисер.

Сьогодні Адам Миколайович, який вже 50 років на сцені, – гість часопису «Галицька Зоря».

- Адаме Миколайовичу, як доля привела Вас до театру? Чи були пов’язані з культурою батьки?

- Народився я на Тернопільщині – у селі Бичківці Чортківського району у звичайній селянській сім’ї. Ні мама, ні батько не працювали у галузі культури. У той час телевізорів ще не було, тож дозвілля люди часто проводили у клубі. При ньому діяв дуже потужний драматичний гурток, де ставили твори українських класиків. З батьками і старшою сестрою відвідували вистави. А ще наша вчителька української мови і літератури організувала драматичний гурток у школі. Ми з друзями були його учасниками.

Коли я вчився у десятому класі, вони здобували освіту у Теребовлянському культурно-освітньому училищі. Я кілька разів поїхав до них, мене дуже зацікавило і… згодом я вже також там навчався. Почув про набір у студію при Тернопільському українському музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка. Вирішив спробувати. Спробував. І в мене вийшло!

Цікаво, що мій найкращий товариш, сусід через одну хату, Ярослав Солтис – випускник Теребовлянського культосвітнього училища став солістом Буковинського ансамблю і народним артистом України. У селі жартували, що мають двох народних артистів через межу.

Сталося так, що трьох випускників училища, серед яких був і я, залишили працювати у Тернопільському театрі. Він тоді був на злеті, їздив з гастролями по всьому СРСР. Керував колективом народний артист Ярослав Геляс. Там були перші вистави, перші ролі, перші успіхи. І перше кохання... Саме там я познайомився з майбутньою дружиною Надією. Побралися, і вже 48 років ми разом: і в театрі, і в житті... Нині вона заслужена артистка України, також зіграла дуже багато ролей.

- А чому ви переїхали працювати до Київського музично-драматичного театру ім. П.Саксаганського?

- Річ у тім, що в гуртожитку, де ми жили, були дуже погані побутові умови. На той час я вже грав багато серйозних ролей. Але коли театру виділили квартиру, її дали іншій сім’ї. Тож коли після однієї з вистав, де я з Надією були в центральних ролях, нас запросив до себе директор Київського музично-драматичного театру ім. П.Саксаганського, що у м.Біла Церква, ми практично без роздумів вирішили їхати. Там пропрацювали два роки.

А до Дрогобича доля закинула несподівано. Ми приїхали сюди в гості до друзів-акторів. Але під час спілкування з директором та головним режисером нам обіцяли стільки всього, як депутати перед виборами. Головним аргументом було отримання житла упродовж року. Тож ми погодилися змінити місце праці на театр у Дрогобичі.

- І Дрогобич став для вас рідним…

- Звісно. Адже живемо і працюємо тут від 1976 року. Тут отримали помешкання, тут минули кращі роки життя, тут народилася донечка Марія, на яку ми чекали довгих 16 років…

- Чи продовжила донька справу батьків?

- Ні. Вона не виявляла такого бажання, а ми й не наполягали. Тож обрала іноземну філологію, згодом закінчила Львівський Національний університет ім.І.Франка за спеціальністю «Міжнародне право і бізнес».

- За п’ятдесят років сценічної діяльності ви зіграли дуже багато ролей. Яка з них була найважчою?

- Я не рахував ролі, які довелося відтворити на сцені. Але кажуть, що їх було майже 120. Так само багато різних образів відтворила моя дружина. Але сказати, що якась роль була найважчою не можу. Однак і легко нічого не дається. Над кожною роллю треба наполегливо працювати. Особливо непросто було на початках, коли працював у Тернополі. Якось мені дали зіграти роль, у якій моїх реплік було тридцять сторінок друкованого тексту. Це половина п’єси! Було дуже непросто усе це вивчити. Але й зараз, коли ти маєш звання народного артиста, зовсім не легше. Адже тягар відповідальності ще більший.

- Як театральному акторові вдається запам’ятовувати стільки тексту? Існує якась спеціальна методика?

- У кожного актора – свій підхід і своя методика роботи над роллю. Хтось вчить і повторює текст, хтось зубрить, хтось його кілька разів переписує. Інколи так вживаєшся в образ, що його репліки серед ночі самі в голову лізуть і годі їх відігнати.

Звісно, у молодості текст запам’ятовувався легше. З віком, попри те, що у тебе вже є досвід, над роллю працюється трохи довше. Це – природний процес.

Пригадую, коли працював у Тернополі, наш театр мав їхати до Москви на фестиваль братніх народів. Нам дали два місяці на підготовку вистави. Та раптом щось змінилося, і ми отримали телеграму: фестиваль відбудеться через два тижні! Усім довелося просто зубрити тексти і цілими днями проводити репетиції.

- Чи є така роль, яку Ви ще не зіграли, але дуже би хотіли?

- Думаю, що такі ролі в мене уже позаду. Звісно, мріяти можна про що завгодно, наприклад, про Голлівуд. Але я вважаю, що треба ставити перед собою реальну мету – ту, яку можна досягти.

Я не скаржуся на театральну долю, адже того, що я зіграв, багатьом іншим акторам вистачило б на два-три творчі життя.

- Пригадайте якийсь курйозний випадок зі сценічного життя...

- Так одразу й не пригадаєш… Якось на фестивалі у турецькому Трабзоні наш театр ставив виставу «Вертоліт» Тунджера Джюдженоглу. У мене була роль міністра. Щоб глядачі розуміли про що говорять на сцені, поряд на екрані виводили заготовлені наперед титри з перекладом турецькою мовою. В одному із монологів я мав перерахувати багато прізвищ чиновників. Почав їх називати, але в довільному порядку. А турецькі режисери розгубилися і не знали які саме титри час давати. Вийшла невеличка заминка. Але згодом все налагодилося…

Одного разу на Львівському телебаченні наживо транслювали нашу виставу. За сценарієм мого героя вбивають. Мене попередили, що я маю впасти і кілька секунд лежати із заплющеними очима, щоб моє обличчя крупним планом відзняла камера. Так і зробив – лежу й думаю: «Мабуть, камера вже мене відзняла і транслюється інший план». Спокійно розплющую очі – а перед самим обличчям – телеоб’єктив! Вийшло, що герой ожив… І все у прямому ефірі!

- Зараз готується Ваш бенефіс – прем’єра драми «Блазні». Наскільки близькою Вам є роль головного героя – відомого актора, який через певні обставини опинився на узбіччі долі і ніхто з нещодавніх друзів не захотів йому допомогти?

- Я не можу сказати, що ця роль мені дуже близька. Бо, на щастя, я ніколи не був у такій складній життєвій ситуації. Не скажу, що ця тема для мене далека. Бо людей, які потребують нашої з вами допомоги, навколо є дуже багато. Чимало є й таких, хто міг би допомогти потребуючим, але їхня душа зачерствіла, для них у житті головне – гроші... Такі копійкою не поділяться, а вдають із себе поважних людей… Одне слово – блазні… Але так не можна! Недаремно у виставі звучить такий вислів: «Труна не має кишень». Маю надію, що ця драма змусить глядачів замислитися над життєвими цінностями.

- Як відпочиваєте від роботи?

- У важких дев’яностих роках мій сусід був начальником Дрогобицького аеродрому. Він виділив нам земельну ділянку неподалік. Там ми займалися городництвом – вже була якась підмога, бо мали свої овочі. Інколи по радіо грає гімн, а я вже на городі… Зараз здоров’я вже не дозволяє таких навантажень. Люблю відпочивати на природі – збирати гриби чи ягоди, рибалити на річці…

- Що Вас надихає на творчість?

- Можливо, те, що ще не зробив, а мав би зробити. Можливо, досвід, який так хочеться передати іншим… Можливо, прагнення відкривати людям зі сцени щось невловимо справжнє, істинне, від чого завмирає серце і блищить сльоза на очах…

Але, окрім акторської, я ще я займаюся режисерською роботою – поставив чимало дитячих вистав. Чому саме дитячих? Бо казки вчать добра! Хочу, щоб воно розквітало в душах дітлахів, які приходять до театру.

Ярослав ГРИЦИК

Фото Василя ОНИСЬКІВА

 

ОПЕРАТИВНО

 

Європейський сервіс 

13 лютого у Дрогобичі відкрили сучасний Центр надання адміністративних послуг, який створювався, враховуючи європейський досвід.

Допомогу в розробці та впровадженні нової функціональної моделі ЦНАП, його обладнанні меблями й оргтехнікою з програмним забезпеченням громаді Дрогобича надали в рамках Програми Європейського Союзу «ЦНАП як інноваційний інструмент взаємодії влади та громади».

На відкриття модернізованого Центру прибули заступник керівника апарату ЛОДА Оксана Томашук, експерт проекту технічної допомоги ЄС «ЦНАП як інноваційний інструмент взаємодії влади та громади», голова правління Центру правових реформ Ігор Коліушка та експерт проекту технічної допомоги, заступник голови правління ЛГО «Центр досліджень місцевого самоврядування» Ігор Бригілевич. У виступах вони наголосили, що завдяки ефективній взаємодії керівництва міста та громади відтепер дрогобичани зможуть отримувати якісні адмінпослуги на європейському рівні.

«Новітній центр надання адміністративних послуг – це не лише моя мрія, а й мрія кожного дрогобичанина. Всі знають наскільки важко було раніше зайти в кожен кабінет та відвідати всі служби задля того, щоб отримати довідку чи дозвіл. Тепер усе значно простіше. Окрім того, значну увагу в новій системі роботи ми приділяємо людям з особливими потребами», - зазначив міський голова Тарас Кучма.

Він подякував і на нагородив грамотами за сприяння в організації робіт, а також активну участь в реорганізації приміщення ЦНАПу партнерів проекту Ігоря Коліушка та Ігоря Бригілевича, заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів Володимира Коцюбу, генпідрядника, директора МПП «Сатурн» Романа Скорика, начальника відділу-центру Оксану Тішину та завідувача господарством ДМР Степана Федака.

Відтак Тарас Кучма, Оксана Томашук, Ігор Коліушко та Ігор Бригілевич перерізали символічну стрічку, а отець Василь освятив приміщення. Відбулася екскурсія оновленим приміщенням.

ЦНАП поділений на максимально комфортні функціональні зони: рецепція («Інформаційна довідка»), де кожен відвідувач може отримати інформацію з того чи іншого питання; зала очікування; операційні зали. Та найцікавіше – дитячий куточок, де зможуть бавитися діти, доки батьки зайняті оформленням документів.

Усі співробітники ЦНАПу пройшли спеціальну підготовку й отримали сертифікати. Тож тепер дрогобичани можуть отримувати якісні адміністративні послуги, яких у ЦНАПі майже 85, у тому числі – оформлення закордонного біометричного паспорта та ID-картки. Важливо, що для оформлення біометричного паспорта більше не потрібно з ночі займати так звану «живу» чергу, оскільки у ЦНАПі працює онлайн-черга: тепер кожен може попередньо замовити послугу на інтернет-порталі міської ради, вказавши зручний час і дату, і за 10 хвилин оформити усі документи. Більшість послуг, які надає ЦНАП, також можна отримати у режимі онлайн.

Прес-служба міської ради

На фото: Під час екскурсії оновленим ЦНАПом 

 

Думи мої, думи мої… 

Саме такий епіграф на відзначення 204-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка запропонував начальник відділу культури та мистецтв Олег Яводчак під час першого засідання оргкомітету.

До складу комітету під головуванням заступника міського голови Василя Качмара увійшла 21 особа.

Учасники зібрання обговорили план заходів, організаційні питання. Василь Качмар запропонував 16 лютого провести друге засідання, щоб почути нові ідеї. Наразі на 9 березня заплановані покладання квітів до пам’ятника Кобзареві та урочистості у муздрамтеатрі ім. Ю.Дрогобича.

До речі, із достовірних джерел відомо, що міський голова Тарас Кучма на 205-річчя від дня народження Тараса Шевченка має намір висадити молоденьку вербу, яку ось уже другий рік доглядає. Це деревце – «праправнучка» знаменитої верби із Казахстану, до якої колись власноруч приклалася рука Тараса Шевченка під час його заслання. Але це уже буде інша історія.

В.Т.

 

Звалище заблокували... 

10 лютого група мешканців села Брониця перекрила під’їзну дорогу, яка веде до сміттєзвалища. Це призвело до накопичення сміття на сміттєвих майданчиках у Дрогобичі.

За словами пікетувальників, у такий спосіб вони протестують проти незадовільного стану дорожнього покриття траси Дрогобич – Самбір, через що від 5 лютого цією дорогою припинили курсувати автобуси.

Про це сьогодні повідомив перший заступник міського голови Ігор Герман.

«Між громадою Брониці та Дрогобичем були укладені домовленості, згідно з якими місто сплачує кошти до бюджету села за дозвіл на вивезення сміття. Брониці було виділено понад 1 млн 200 тис грн. Крім того, проводяться заходи з рекультивації території сміттєзвалища», - зазначив міський голова Тарас Кучма.

Він доручив керівництву КП «КМГ» поінформувати мешканців Брониці про домовленості між двома громадами і їхні результати. Адже через необізнаність громадою просто маніпулюють, незважаючи на те, що до ремонту дороги загального користування Дрогобич – Самбір місто немає жодного стосунку.

За повідомленнями посадовців дрогобицької РДА, зараз на відрізку дороги Дрогобич – Самбір розчищають і вирівнюють покриття, щоб автобуси відновили рейси.

Прес-служба міської ради

 

Вшануймо героїв Небесної сотні! 

У вівторок, 20 лютого, о 14:30 у Народному домі ім. І.Франка – захід пам’яті Героїв Небесної сотні за участю читців, демонстрація відеофільмів про події на Майдані. Опісля – покладання квітів до пам’ятного знаку на стіні Катедрального собору Пресвятої Трійці.

О 18:00 у Сквері Героїв Небесної сотні на вулиці П.Орлика відбудеться флешмоб пам’яті «Герої не вмирають!». Запрошуємо дрогобичан та гостей міста долучитися до флешмобу, запаливши свічу пам’яті.

Дрогобицька міська рада

 

Дякуємо за жертовність! 

Від початку російської агресії в Україні учасники волонтерської групи «Дрогобич-Захід» активно допомагають нашим воїнам на передовій і пораненим бійцям у шпиталях.

Ось зараз, від початку Новорічно-Різдвяних свят, вони проводять щонедільні концерти в храмах Дрогобиччини, щоб у такий спосіб зібрати благочинні пожертви на підтримку добровольчого батальйону ОУН та поранених воїнів ЗСУ. Різдвяними колядками та віншуваннями парафіян вітають координатор групи Марія Головкевич, вчитель ЗОШ №1 і волонтер Світлана Фаринович, композитор і співачка Ліля Кобільник зі своїм гуртом «Різдвяні дзвони». Про суми зібраних коштів та на що їх витрачено вони регулярно звітують у соціальних мережах.

Минулого тижня волонтери приїхали з колядою до поранених воїнів у Львівському військовому шпиталі. Як годиться, з дарунками: домашньою випічкою, цукерками, дрогобицькою ковбаскою, медом, деякими іншими потрібними речами, які з дівчатами ввечері пофасували у 25 боксів. Коляда «дзвоників» Лілі Кобільник лунала по всьому шпиталю. А тим часом волонтери розносили палатами частунки, дякуючи воїнам-захисникам за героїзм, за Україну.

Ярослав ГРИЦИК

На фото: після концерту у храмі Воскресіння Христовго.

 

Успіх Романа Пастуха 

Днями наш земляк, краєзнавець, письменник, поет і журналіст Роман Пастух здобув свою дев’яту нагороду у літературних конкурсах.

Його збірка «Типи, типки і антипки»у номінації «Гумор» була удостоєна диплому першого ступеня та медалі ІV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, що проходив 11-12 лютого у м.Жовква. Ця нагорода стала немов би подарунком письменнику незадовго до 70-літнього ювілею. Вітаємо Романа Івановича і бажаємо ще багато інших нагород у майбутньому!

Ярослав ГРИЦИК

 

СБУ затримала на хабарі поліцейського

Співробітники Управління Служби безпеки України у Львівській області спільно з обласною прокуратурою викрили на хабарі посадовця Дрогобицького відділу поліції.

Про це повідомляє управління СБУ у Львівській області.

Правоохоронці встановили, що капітан поліції вимагав дві тисячі доларів від п’ятьох місцевих жителів за закриття кримінального провадження за нанесення умисних тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Гроші поліцейському мав передати посередник – родич одного з фігурантів справи.

Оперативники спецслужби затримали зловмисників у центральній частині міста під час одержання частини неправомірної вигоди у розмірі понад тридцять тисяч гривень.

Відкрито кримінальне провадження за ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України. Затриманим повідомлено про підозру у скоєнні злочину та вирішується питання щодо обрання міри запобіжного заходу.

 

ОСВІТА

Без сумлінної праці визнання не здобудеш

Інформаційним приводом для цієї публікації став успіх на обласному конкурсі «Учитель року» дрогобичанки Галини Романівни Швед. Спершу вчитель вищої категорії, «Старший учитель» стала переможцем у міському відбірковому турі.

У Галини Романівни педагогічний стаж складає майже чверть віку, з них 20 років  викладає українську мову та літературу у Дрогобицькій гімназії імені Богдана Лепкого. Очевидно, вона б і дотепер не стала героїнею конкурсу, якби не наполягання колег і вчителя-методиста відділу освіти Ольги Яремко. Галина Романівна ніяк не наважувалася на таку публічність. Бо її характеру не притаманні кар’єрні амбіції. Вона сумлінно і відповідально ставиться до своєї професії, з гордістю розповідала про своїх успішних і обдарованих учнів, котрі знайшли себе у цьому житті. Можна було б навести чималенький список їхніх імен, але щоб когось не скривдити, обмежимося лише констатацією цього факту.

Батьки наполягали на тому, щоб вона обрала медицину, але їм, очевидно, забракло аргументів, щоб переконати дочку у правильності їхніх рекомендацій. І Галина вибрала українську філологію. До речі, Дрогобицьку школу №16 вона закінчила лише з однією четвіркою. Дебютувала на освітянській ниві у Снятинській школі, відтак на конкурсній основі здобула посаду вчителя у гімназії.

На моє запитання, чи не розчарована вона вибором професії, Галина Романівна щиро зізналася, що, можливо, настрій і трактування професії були би не такими оптимістичними, якби не здорова атмосфера колективу і дружня підтримка кожного, хто йде на подібні конкурсні випробування. Досвід і знання цього педагога є колосальними. А найголовнішим є її чітка, мелодійна і плавна риторика. Напевно, цей Божий дар і приваблює школярів у викладанні предмету. Вона з вдячністю згадує настанови, поради Наталії Ісак, а тепер уже сама підказує молодшим колегам: як створити мікроклімат у класі, як залучити дотеп і гумор до дипломатії  взаємовідносин між вчителем і учнем.

Людяність і професійний шарм стали основними факторами її педагогічного успіху. Тому у методиці викладання пані Галини, без сумніву, з’явиться ще якісь інноваційні підходи…

Існує категорія людей, котрі прагнуть до свого портрета додати не властиві  їхньому характеру штрихи. Але є й інша: для яких цілісність і позитив – відповідальна ноша перед Богом і людьми. Тому вони здебільшого скромно обминають будь-які схвальні епітети про себе. Влучно про Галину Романівну сказало і методоб’єднання вчителів у своєму висновку-характеристиці: «Уміє лаконічно, виразно і образно подати матеріал, володіє ораторським мистецтвом».

Володимир ТУРМИС

 

У РУБРИЦІ P.S.

Отака історія нашого народу

Те, що втнули у ХХІ столітті польські політики на чолі із Ярославом Качинським, не лізе в жодні ворота. Своїх героїв минулих століть вони возвеличують, а українських затаврували ганьбою, та ще й виписали циркуляр, згідно з яким буде строго каратися бандерівська ідеологія. Інакше кажучи, п.Качинський кинув яблуко чвар між нашими народами. Гірко усвідомлювати, що це сталося на 27 році нашої незалежності і нібито то сердечної дружби між нашими народами. Ошпарені таким розвитком подій і етнічні поляки, які мешкають, зокрема у нашому регіоні. Напевно, Бог відібрав розум польським урядовцям, бо якби вони тверезо мислили, то не чинили б так. Нібито то і в їхній минулій історії не було кривавої масакри щодо українців. Було! Але треба рухатись далі, обопільно віддати шану невинно убієнним, адже вони не з власної волі брали в руки зброю і боронили свій край. Обурився уряд Ізраїлю, бо під час Другої світової війни жиди натерпілися від поляків: вони висловили ноту протесту. Не розуміє цілий світ таку поведінку польського керівництва, лише Росія потирає руки і має задоволення, що зіштовхнула українців і поляків лобами.

Та, думається, що пересічний люд розумніший за шовіністів різних мастей, і ми уникнемо протистояння, а тим більше кровопролиття. Хоча слід бути готовим до різних провокацій. Згадаймо лише як два роки тому у Дрогобичі диверсанти відпиляли зап’ястя руки на пам’ятнику Папі Івану-Павлу ІІ. Скандалу вдалося уникнути. На жаль, тоді так не знайшли злочинців. Є багато чому? Як наприклад, чому деякі «патріоти» вбий-забий протестували проти спорудження пам’ятника героям Грюндвальдської битви у тому таки Дрогобичі. Адже тоді українці разом із поляками та литовцями у XIV ст. зупинили криваву ходу тевтонських хрестоносців.

Усі ці події спонукають до більш глибоких висновків. Очевидно, нинішня акція щодо приниження українців готувалася заздалегідь, і за нею стоїть серйозна робота спецслужб. До речі, ще років 20 тому нащадки польських родин (а їх у Львові до Другої світової війни проживало декілька десятків тисяч) активно, різними шляхами, в основному за хабарі, за сприяння працівників архівів і музеїв викуповували документи на кам’яниці. Для чого? Щоб у слушний час заявити про свої претензії на них…

Ось такі тривожні і нелегкі часи настали для України, яку хочуть знову пошматувати. Урядовці-шовіністи допустилися фатальної помилки, бо, окрім нас,  вони ще й посварилися з литовцями. У цій ситуації жаль президента Польщі Леха Качинського, котрий разом зі своїми високопосадовцями загинув в авіакатастрофі під Смоленськом. Він би на такий крок не насмілився. І чи не вкотре підтверджується думка, що в сім’ї хтось з дітей, м’яко кажучи, відкотився далеко від яблуні. Тепер етнічні поляки в Україні мусять хіба що молитися, щоб Бог навернув урядовців Польщі до розуму. Отака історія нашого народу.

Володимир ЖУЛИНСЬКИЙ

 

НАПЕРЕДОДНІ ЮВІЛЕЮ

Коли живі пізнають живих або Слово про Романа Пастуха

Українські прізвища часто не цілком звичні. Що ж до прізвища мого побратима по перу Романа Пастуха, то воно ясно вказує на одну з найдавніших сільських професій – пастушу, в ширшому значенні – пастирську. Втім, він сам полюбляє говорити про це з винятковою відвертістю і навіть жартує, що є нащадком одного з трьох біблійних вифлеємських пастухів. 

Веду мову про творчу особистість, яка постає в багатьох іпостасях: журналіста, публіциста, поета, перекладача, краєзнавця, етнографа, фольклориста, літературознавця, франкознавця, редактора, культурно-освітнього і громадського діяча. Іноді нелегко й визначити, де він у свої 70 продовжує прокладати вагоміший і зриміший слід. У кожній з означених ділянок Роман Пастух як словолюб має своє добре «насиджене» місце, і про кожне треба писати окрему статтю. Тут же обійдуся, так би мовити, ювілейно-оглядовою.

Отже, Роман Пастух народився 20 лютого 1948 р. в с. Уголні Стрийського району на Львівщині в простій селянській сім’ї. Навчався в Уголнянській початковій школі, відтак закінчив дев’ять класів Великодідушицької середньої школи на Стрийщині, Стрийську вечірню середню школу робітничої молоді № 1, а одночасно з нею і Стрийське професійно-технічне училище № 8 з «червоним атестатом» за спеціальністю токар по металу. Завдяки освітньому «стрибанню» по навчальних закладах йому вдалося уникнути сумнозвісної хрущовської примусової кампанії «Всім класом – у рідний колгосп», що познущалась над долями багатьох молодих людей. Деякий час працював токарем Стрийського металозаводу, а після військової служби – слюсарем Стрийської суконної фабрики.

Нова сторінка на життєвому видноколі колеги – це факультет журналістики Львівського державного (нині національного) університету ім. І. Франка. Закінчивши його, молодий журналіст упродовж п’ятнадцяти літ був завідувачем відділу промисловості, будівництва і транспорту газети «Радянське слово» у м. Дрогобичі на Львівщині, а від 1990 р. – власним кореспондентом всеукраїнського часопису «За вільну Україну» у Прикарпатському реґіоні. Розмаїтість, небуденність тогочасних політичних і культурних подій, газетних запитів та обов’язків у переломні, доленосні роки нашої новітньої історії продиктували й широчінь журналістських зацікавлень і вивели його на вищу, сказати б, загальнонаціональну орбіту творчості.

Хто знає, може, саме вони й вигострили його перо, а воднораз і характер носія тих чи інших рис. Звідси – його інколи надмір емоційна увага до, на перший погляд, несуттєвого там, де б спокійнішим оком і тоном сягнув дальше, глибше. Хоча як сказати. Але про це колись іншим разом. Бо тепер і зараз – заспів із ювілейною дикцією, а вона має свою жанрову специфіку, зумисне означену благодатною канвою, тобто з проекцією на позитивний візерунок ювіляра. Так, як казали латиняни: „Tertium non datur.“ Авжеж, «третього не дано». А ще не стану приховувати: маю почуття правдивої приязні до ювіляра. Передусім – до його зримо усталеної працелюбності. Часом істина звучить таким чином: мовляв, слід визнавати сім чудес світу. Однак це зовсім не означає, що не можемо вести мову про диво восьме! Ось яким для мене постає його працелюбство. Тому й наголошую: в особі Романа Пастуха маємо справжнього невтомного трудівника на словесній ниві.

Поміж його роздумами «про все», либонь, на першому місці – рідне село. Тому й не дивно, що перші краєзнавчі та фольклорні записи Р. Пастуха про його малу батьківщину припали на час шкільного навчання. До серйозних літературних проб пера, за його зізнанням, належать ті, що написані в 1964р., коли всенародно відзначалося 150-річчя від дня народження Великого Кобзаря. Натомість газетний первісток-друк припав на 1967 р. і засвідчений шпальтами стрийської газети. Не забути першовірш, опублікований у 1968 р. Досвід гартувався в процесі написання різножанрових творів (поезії, статті, репортажі, замітки, інтерв’ю, нариси, новели, дослідження тощо), збирання й творчого опрацювання легенд і переказів, фіксування зразків народної творчості, зокрема, під час військової служби в Бердичеві (Житомирщина), Яворові (Львівщина), Мукачевому (Закарпаття).

Справжнє покликання Романа Пастуха – журналістика. Від другої половини 1970 рр. він віддає їй усю енергію й снагу. До цього спонукала й суспільна атмосфера, яку сколихнули масові акції національного відродження, революційні процеси в краю кінця «есесерівського» періоду, увінчані проголошенням державної незалежності України в 1991 р. Усе це не оминуло його зусиль як журналіста, який тоді органічно знайшов себе і в краєзнавстві, точніше, на стику краєзнавства, історії та журналістики, адже там знаходив найцікавіші теми й непересічні людські долі. На зламі 1989-го – на початку 1990 рр. Роман Пастух надрукував у дрогобицькій газеті «Радянське слово» серію «нетрадиційних» для тієї пори нарисів про місто Юрія Дрогобича та Франкової юності. Вони стали помітними і на всеукраїнському рівні, оскільки містили невідомі чи маловідомі факти, описи подій, випадків тощо з цікавою манерою розповіді, новаторськими оцінками, що внесло новизну в національне краєзнавство.

А варто нагадати: у той час із багатьох ключових питань історії та культури України ще не було взагалі або вкрай мало правдивих джерельних матеріалів, якими можна було скористатися. Авторові доводилось, образно кажучи, продиратися крізь хащі старого ідеологічного бурелому і шукати правильний націоцентричний напрямок. Допомагала начитаність, ерудиція, тверді патріотичні переконання, активна участь у вирі подій, які прагнув побачити особисто. Невдовзі він зібрав докупи нагромаджений матеріал і написав розлогий нарис «Над краєм знову синьо-жовтий стяг» про незабутні події на дрогобицькому Підгір’ї, надрукований у 1997 р. в колективному збірнику «Дрогобиччина – земля Івана Франка».

Розкрити людину в людині (майже за Кантом)! Часом носій такого прагнення сам неспроможний пізнати таїну власної особистості. За зізнанням же Романа Пастуха, воістину широке поле для пошуків та досліджень дав йому перехід у червні 1990 р. до редакції газети “За вільну Україну”, заснованої з ініціативи В’ячеслава Чорновола як органу Львівської обласної ради першого демскликання. То була велика честь і величезна відповідальність. Працюючи півтора десятка років власним кореспондентом ЗВУ і згодом як вільний журналіст, він опублікував у ній, а ще у півсотні (!) різних видань – від районних, обласних, загальноукраїнських і до діаспорних газет і журналів, а також у колективних збірниках, альманахах, книгах інших авторів або в співавторстві незвично численну кількість статей, нарисів, інтерв’ю, есеїв, наукових досліджень, літературних рецензій тощо з історико-краєзнавчої, національно-патріотичної, культурно-мистецької, суспільно-політичної, соціально-побутової тематики, журналістських розслідувань і т. ін. Зрозуміло, не все було так просто, як може видатися нині. Та слово журналіста мусить животворити, коли воно чесне…

Саме журналістика і краєзнавство принесли йому визнання. Цьому посприяла створена на основі подорожніх нарисів популярна книжка “Вулицями старого Дрогобича” (1991), видана 15-тисячним накладом, яка давно розійшлася. З неї вимальовується справді своєрідне місто давніх солеварів і нафтовиків, образ якого став предметним для наступних праць і досліджень Романа Пастуха, як «Історія Дрогобича в датах, подіях і фактах» (співавтор Петро Сов’як; 1991), «Рідна школа в Дрогобичі» (1991), «Дрогобицькі вулиці» (2000), «Дрогобич у датах, подіях і фактах» (2002), «Дрогобич у прізвищах, датах, подіях і фактах» (2002). «Дрогобич слави і краси» (2008), «Дрогобицький некрополь» (2008), «Нариси з історії Дрогобича від найдавніших часів до початку ХХІ ст.» (у співавторстві, 2009), ба навіть історико-краєзнавча поема «Сказання про місто» (2008) і збірка віршів «Дрогобич неповторний» (2016) такого ж плану.

Особливої уваги заслуговують його, не побоюся гучного слова, новаторські енциклопедичні багатоілюстровані праці «Стрийщина крізь віки» (2011) і двотомна «Дрогобиччина: свідки епох» (співавтори Петро Сов’як, Ігор Шимко, 2012), книги про окремі населені пункти «Лисовичі – славний замок» (2011), «Фалиш із товщі століть» (2011), «Дубравка над Свічею» (співавтори Любомир Мисак, Микита Джус, 2013), почасти «Монументальна Стрийщина» (2012) і «Натхненний небом» (шевченкіана, 2014), вісім віршів про села Стрийщини та ін. Ці книги творять окремий масив історичного краєзнавства, вагу якого не можна не визнати з огляду на пізнавальну вартість, тому вони потребують вдумливого прочитання. Загалом у них нараховується майже 200 енциклопедичних статей про населені пункти Стрийського і Дрогобицького районів, які Роман Пастух об’їздив усі до одного. Своєрідним продовженням стала його праця «Самбірщина у назвах». Сумарно у перелічених виданнях автор уперше зафіксував народноетимологічні та наукові версії про походження назв 300 населених пунктів на основі праць відомих сучасних мовознавців, зібрав великий банк мікротопонімів, витлумачив частину досі незрозумілих мікротопонімів, прізвищ, що свідчать на користь великої давності сіл і міст Прикарпаття, зокрема Стрийського, Дрогобицького й Самбірського районів.

Не оминути і найбільшого за обсягом майже 640-сторінкового видання «Корона Данила Галицького» (2005), що охоплює близько 200 вибраних джерельних статей, нарисів, рецензій, есе, досліджень від княжої доби до сьогодення з його обширного масиву пресових публікацій. Як журналіст, публіцист і краєзнавець, Р.Пастух є послідовним шукачем та дослідником маловідомих фактів, імен, подій, явищ, історій, випадків, тенденцій, закономірностей. Завдяки цьому праця має енциклопедичний характер і залишається джерелом інформації для вчених, краєзнавців, учителів, студентів та учнів. Їй-богу, нелегко навіть побіжно оглянути те, що намережив Роман Пастух як журналіст і публіцист. У його бібліографічному покажчику «Що написано пером» (2013) вказано майже 3,5 тисячі матеріалів, опублікованих у 1967-2012 рр. Звісно, упродовж наступних років він надрукував чимало нових «позицій», які годі означити однією оцінкою. Бо йдеться про чин пізнання людини та її самовиявлення з допомогою слова.

Повсюди можна віднайти конкретні імпульси, котрі причинились до створення тієї чи іншої публікації, тобто і як окремого книжкового видання, і як пресової публікації. Це, поза сумнівом, стало своєрідним літописом життя кількох поколінь. Деякі замальовки, на перший погляд, можуть здатися простим фіксуванням того, що відбулося, наприклад: «Дрогобицький храм Спаса повертається до життя» (1995); »Бойківщина» – філія Інституту народознавства (1997), «Закарпатцям допомагає навіть дрогобицький інвалід» (1999), «Трагедія Саліни волає до неба» (2007) та ін. Але будьмо певні: прийдешні покоління сприймуть ці факти зі знаком сполуки – Миттєвість і Вічність. Ризикну передбачити, що колись їх досліджуватимуть так само, як ми досліджуємо «забронзовілих» у позитивному сенсі попередників у царині історичного краєзнавства. І не тільки його.

Відзначення 150-річчя від дня народження І. Франка в серпні 2006 р. спонукало Романа Пастуха взятися за написання науково-популярної ілюстрованої книги “Франкова доля” (2006) про рідне село поета Нагуєвичі, садибу його батьків, життя та діяльність велета духу й титана праці, його дружину, дітей подружжя Франків, літературно-меморіальний музей поета у Львові, музей і Стежку поета в Нагуєвичах. Чимало фактів, що містяться в книзі, майже або взагалі невідомі не тільки широкому загалові, але й багатьом фахівцям. Через десять років автор доповнив їх фактажем з різних джерел 2006-2016 рр. і видав ще дві біографічні науково-популярні книги – «Франко здалека і зблизька» та «Велет із Нагуєвич» (2016). Без сумніву, перелічені праці Романа Пастуха збагатили франкознавчу науку, вони – цілісний причинок до характеристики багатогранної творчості та діяльності велета духу, автора концептуально новаторської драми «Украдене щастя», знаменитого ліричного циклу «Зів’яле листя» і багатьох інших класичних творів.

Іноді складається враження, що про Івана Франка знаємо чимало. Однак, як кажуть, диявол ховається в деталях, бо чимало не охоплює все. Ілюстрацією можуть послужити публікації таких авторів, як Зенон Гузар, Роман Горак, Михайло Шалата, Любомир Сеник, Микола Ткачук, Петро Іванишин, Валерій Корнійчук, Святослав Пилипчук, Богдан Тихолоз, Мирослав Рудко, Михайло Небелюк, Ганна Гром…Тут, звісно, не йдеться про зіставне стосовно оцінок доробку того чи іншого франкознавця. Щоправда, окремого слова заслуговує капітальний тритомник «Літопис життя і творчості Івана Франка» львівського упорядника Мирослава Мороза. Автор цих рядків також переконався, що ще багато непізнаного, недослідженого «на теренах країни Франкіани», коли йому судилося вперше перекладати німецькомовні тексти Франкових кореспондентів з Відня, Берліна, Будапешта, Кракова. Адже вони вбачали в уродженцеві Нагуєвичів неповторного порадника.

Осібно серед майже 70 книг Романа Пастуха стоїть «Родинний архів Степана Бандери. Документи. Спогади. Пошуки» (2008), видана автором до 100-річчя від дня народження Провідника. Праця вважається однією з найкращих у його історико-краєзнавчій серії. Тут уперше введено до наукового обігу близько 60 невідомих архівних документів про життя і діяльність видатного сина українського народу ХХ ст. і членів його родини, яким випала нечувано важка доля. Одні впали жертвою з боку зайд, інші перейшли довголітні страждання й муки. А колишніх зайд, як і ворогів, не буває. Вони живі у нащадках і тих зарубинах, що випинають гострим камінням на полишених руїнах. Що ще долучити, коли і так зрозуміло: б’ють у дзвони пам’яті живі…

Іншою важливою борозною, яку виорює Роман Пастух, є художня творчість. Опрацювання матеріалів для його другої краєзнавчої книжки “Уголна – моє село” спонукало автора по-новому розгорнути модельне мислення з проекцією на використання орієнтирів поетичної доцільності. Звідси – від збірки до збірки розмежувальна ознака на патріотичні, історичні, громадянські, соціальні, ліричні, інтимні, побутові, пейзажні розділи. Поетичну музу Романа Пастуха репрезентує ціла китиця книжок віршів і поем, зокрема «Сонце і тіні» (2000), «Думи волі» (2001), «Помаранчева революція» (2004), «Предвічне слово» (2004), «На прощу» (2004), «Встане день» (2004), «Дістатися пругу» (2007), «Нас багато» (2007), «Час переджнив’я» (2007), «Поле» (2008), «Великі і відомі». Сто історичних образків» (2010), «Голосом серця» (2012), «За плугом» (2013), «Дзвонар» (2014), «Шлях у віки» (2015), «Лицарі нашої волі» (2017), «Мово моя солов’їна» (2017), інші.

У поезії Роман Пастух вважає себе вихованцем, учнем народної пісні та «Кобзаря» Т. Шевченка. Звідси – тяжіння до простоти висловлення думки, точної рими, пластичності рядка, використання народнопоетичних засобів, сюжетності в розвитку головної ідеї, уникання перевантажень евфемізмами, не зловживаючи зооморфними метафорами. Поет послідовно позиціонує себе противником “слова для слова”: Бренькати для втіхи – не гріховно, // Боже борони і сохрани, // Але хто тоді непогамовно // До зірок вестиме крізь терни?, він – прихильник слова задля чіткого донесення думки до читача: Слова вбраного я прагну // В нації ідею, // Лиш тоді мети досягну – // Жити в ній свічею. Принагідно згадався відомий вислів: «Хто ясно думає, той ясно висловлює». Автор цілком поділяє Франкове розуміння того, що на першому плані у вірші має бути думка, далі простота викладу і лише тоді поетичні засоби. Через це в нього не знайдете «слова для слова», а знайдете слово як спонуку до чину. Своє слово він «рівняє до зброї // В обороні гіркої сльози», а поетичне кредо передав такими рядками: Є у нас поети для поетів, // Є у нас поети для естетів, // Та найбільшу мають нагороду // Ті, які писали для народу.

Процитовані рядки, присвячені найбільшим національним скарбам українців – мові та пісні, можна знайти у його вже згаданій підсумковій збірці «Мово моя солов’їна» майже на сто віршів різних років плюс нові. Поет щирий, чесний і відвертий: Співаю так, як хочеться мені, // І виглядати іншим не бажаю, // Та головне, що зроджені пісні // Мої любов’ю до людей і краю. Червоною ниткою проходить через них висновок афористичного звучання: Якби я не мав більш нічого, крім них, // Не будучи байдикуватим, // Однаково на перехрестях земних // Я б чувся казково багатим. Або ще такі рядки: Сам Господь дав поету талан, // Чи ратай перед ним, чи тиран, // Говорити, коли всі бояться, // Про життя без прикрас і оман.

А ось і своєрідний «дзвінок», як колись казали, «до редакції», де працював Роман Пастух. На 2008 рік припадає факт, що змінив його творчі орієнтири. Полишивши практичну журналістику, але не журналістику взагалі, колега далі наполегливо утверджує себе як поет і краєзнавець. Я вже назвав цілу низку поетичних збірок, що засвідчили: автор уміє від буденного факту прийти до широких узагальнень. Тут доброю ілюстрацією видається збірка «Великі і відомі. Сто історичних образків» (2010), що містить лаконічні поетичні портрети 100 видатних українців. Серед них – князі Кий, Аскольд, Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий та ін., вчений Юрій Дрогобич, Роксолана, козацькі гетьмани і полковники Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Виговський, народні герої Олекса Довбуш, Максим Кривоніс, Максим Залізняк, Іван Гонта, митрополити Іларіон, Петро Могила, Андрей Шептицький, письменники Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, політики Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, кубанець Микола Рябовол, Дмитро Донцов, Августин Волошин, Провідники ОУН-УПА, митці, вчені всієї соборної України включно з діаспорними і т. д. Стойменну галерею завершує Володимир Івасюк перефразованим приспівом його невмирущої пісні: «Червону руту» ти посіяв світами, // І цвісти їй – допоки останній співець. Одним словом, збірка «Великі і відомі» є своєрідною історією України у віршах про її діячів. Не можу згадати, чи мають аналогічні книги інші українські поети, а може, й зарубіжні.

 У віршованому сатиричному романі «Грім» (2002) панорамно й правдиво змальовано життя українського народу після здобуття незалежності. Окремою книгою вийшли вірші та поеми Романа Пастуха про звитяжну боротьбу УПА «Лицарі нашої волі» (2017). Його інтимну лірику майже на 300 стор. зібрано між обкладинками проілюстрованої графікою стрийської художниці Любові Куйбіди книги «Каравела любові» (2017). Для дітей поет видав збірку віршів і двох віршованих казок-поем «Чудернацький ліс» (2014). Значна частина віршованого доробку поета має гумористичне та сатиричне спрямування, котрі склали його збірки «Дрогобицькі бувальщини» (1997), «Типи, типки і антипки» (2015), «То капець!» (2017), «Смійтесь на здоров’я» (2017). Чекають спонсорів ще шість чи сім підготовлених до друку книг…

Духовний світ Романа Пастуха, без перебільшення, поліфонічний. І ця розмаїтість устремлінь має свою логіку. Ще за часів сумнозвісної щербиччини він своїми публікаціями, виступами, особистою участю увійшов до числа ініціаторів та оргкомітетів зі спорудження в Дрогобичі пам’ятників Т. Шевченкові та Юрієві Дрогобичу, ініціював розкопки жертв НКВД у Дрогобичі, повернення історичних назв деяким населеним пунктам краю, як Франковим Нагуєвичам і Лужку Долішньому, встановлення таблиць і знаків на честь борців за волю України, відомих діячів, заснування літературних премій імені Юрія Дрогобича та Стефана Коваліва (вони на стадії розгляду).

Згадати б і його ініціативи, діяльну та безпосередню участь у різноманітних заходах, де нуртують прояви національно-культурного спрямування. Достатньо назвати імена, вирізьблені на численних пам’ятних таблицях і знаках, присвячених Маркіянові Шашкевичеві, Кирилові Осьмакові, Дмитрові Грицаєві, Зенонові Коссаку, Любомирові Рихтицькому, Володимирові Чапельському, повстанському капеланові о. Василеві Шевчукові-“Кадилові”, Петрові Карманському, Степанові Хемичу, Луці Луціву, Осипові Думіну, Михайлові Смолі, Іванні Біберович, Василеві Нагірному, Едвардові Козаку, Степанові Стельмащуку…Додати б і 43 пам’ятні таблиці на честь 200-річчя від дня народження Т.Шевченка на Стрийщині, встановлення бюстів Юрієві Дрогобичу, Маркіянові Шашкевичу, Тарасові Шевченку та Іванові Франку в нішах головного корпусу Дрогобицького педуніверситету тощо. І все це – теж він, герой моєї статті.

Нині Роман Пастух – у дорозі. В прямому й переносному розумінні, бо любить мандрувати Дрогобичем пішки. Він послуговується розумінням того, що треба – тепер і зараз – зробити. І подарувати читачеві, який хоче прочитати його нариси про «Маківку нашої слави» (2015) чи «Високе сузір’я» (2017). Він прагне побачити вічне й нетлінне в буденному і звичайному. І це похвально. Бо, таким чином, сучасники мають можливість побувати там, де вже побував автор рядків із вірша «Стрий»: Струни вулиць живі, // Сивих площ голоси, // Ви в моєму єстві – // На грядущі часи.

Відомий поет Віктор Романюк зі Стрия аргументовано звернув увагу на улюблене прислів’я Романа Пастуха: «Не вважай на врожай, сій жито – хліб буде». За його визначенням, воно – життєве кредо автора процитованого вірша. Тож нехай творче поле колеги та ювіляра щедро врожаїться на многая і благая літ! З роси і води!

Микола ЗИМОМРЯ, професор ДДПУ ім.І.Франка



Создан 15 фев 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником