ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Чому Дрогобичу потрібний «Лицар у зброї». Історична ретроспектива




Як відомо з історії, у неділю 28 червня 1914 р. у столиці Боснії м.Сараєві сербський націоналіст Гаврило Принцип убив наступника австрійського цісаря Франца-Фердинанда і його дружину. Австрія звинуватила сербський уряд і в ультимативній формі зажадала видати терориста. Серби відмовились, і 28 липня 1914 р. Австрія оголосила війну Сербії. Союзниця Сербії царська Росія почала загальну мобілізацію. Своєю чергою, союзниця Австро-Угорщини кайзерівська Німеччина сприйняла російську мобілізацію як виклик собі та своїй союзниці і 1 серпня 1914 р. оголосила війну Росії, 3 серпня 1914 р. – російській союзниці Франції, а через день напала на нейтральну Бельгію. 4 серпня 1914 р. Англія виступила проти Німеччини. Так із кількох сараєвських пістолетних пострілів почалась Перша світова війна. Її кровопролитний перебіг засвідчував, що Австро-Угорська імперія поступово йшла до свого кінця. Однак вона продовжувала воювати і разом з Німечччиною протистояти російській навалі.

На початковому етапі війни москалі мали значні успіхи. Розвиваючи наступ, вони у середу 16 вересня 1914 р. зайняли Дрогобич, аби заволодіти бориславською нафтою. Спочатку до залишеного австрійцями міста увійшли кубанські козаки на чолі з хорунжим Лісовацьким. Перед їх вступом місто встигли затягнути дими від пожежі на зерносховищі австрійського війська, яке не змогло його вивезти. Висів густий сморід від паленого пір’я, тканин, шкіри, дерева, фарби, лаку. Брудні, закіптюжені міщани метушливо несли й тягнули додому поцуплені в розбитих склепах товари: матраци, ліжка, меблі, головні убори, взуття і взагалі все, що потрапляло під руки. Дехто кидав крадене на вулиці і спішив розжитись ціннішими речами, дехто тут же перепродував і знову тягнув, що міг. Поряд палали склепи Кізлєра і Фаєрштейна, інших купців, спустошені й розграбовані мародерами.

Жовтень 1914 р. У Ринку на хіднику біля церкви вартували на конях два російські донські «казакі» й нахвалялись до зустрічних:

- О, ми вашіх уланов всєх вибілі!

На це вийшов зі свого шинку теньґий єврей, у якого збоку виглядав золотий ланцюжок кишенькового годинника. Один казак запитав єврея:

- Слиш, пан, сколько врємя?

Єврей вийняв годинник, подивився й відповів. Тоді казак знову каже:

- А, чьорт, нє понімаю! Дай посмотрю!

Єврей подав йому срібний годинник марки «Омега». «Казак» зі всієї сили огрів чоловіка нагайкою по голові. Заюшений кров’ю, єврей подався назад, вирвався і залишив йому той годинник з відірваним ланцюжком.

Однак серед військових були й кубанські козаки-українці, котрі назагал поводилися стримано й толерантно. За наказом Лісовацького на балконах домів забіліли капітуляційні прапори, а на стінах – відозви російською мовою, якої міщани не розуміли. Тоді видрукували відозви українською і польською мовами, що закликали жителів припинити грабежі та крадіжки «від роз’їзду 3-го Таманського полку». Надалі накази друкувались лише по-російськи. Солдатам і козакам заборонили відвідування ресторанів і шинків. Середні й нижчі військовики перезнайомились із міщанами. Найближчої неділі кубанці влаштували в «міському огороді» (можливо, йдеться про ділянку на вул. І.Мазепи-Шолом-Алейхема) забаву з музикою, стали в коло і пустились у танок. До них приєднувались дрогобицькі дівчата. З околиці долинала хорова пісня. А неподалік за містом грали гармати.

Через два-три дні люди вже знали, що серед кубанців перебували чимало козаків, які сподівались «свого українського царя». За нього вони й пішли на війну з прусаками і не вернулись. Російський же цар послав у Галичину лише відданих йому кубанців, котрим пообіцяв після війни «українські школи та український університет у Києві». Наприкінці вересня 1914 р. нова військова влада настановила комендантом Рапоту. Через ігумена монастиря ЧСВВ о. Давиду він оголосив грабіжникам прощення за умови повернення поцупленого майна і закликав узятися до звичних справ. Комендант навіть їздив до російського генерал-губернатора Гєоргія Бобринського у Львові за дозволом призначити постійну владу. Були створені благодійні комітети допомоги бідним. Упродовж тижня вулиці патрулювали тільки ворожі стежі, бо головні військові сили пішли далі.

У полудне 19 жовтня 1914 р. з вул. Панської (Т.Шевченка) налетіли кавалеристи в австрійських військових строях. Ними виявились усусуси із сотень І. Коссака та С. Шухевича Леґіону УСС і зайняли місто. Російські стежі втекли. Отаман віз на коні полоненого повітового коменданта капітана Алєксєя Тіло, якого міщани звали Тілов, захопленого у повітовому старостві (нині історичний відділ музею «Дрогобиччина») раптовим наскоком зі сторони Лішнянського передмістя. З Ринку стрільці поскакали на Млинки, нагодували й напоїли за допомогою тамтешніх хлопців бойових коней і попрямували до Ясениці-Сільної. Частина усусусів залишилась сторожувати на Гірці, відтак відійшли в Карпати.

Тим часом Ринок став увидішки наповнюватися людьми, котрі сприйняли це за близьке закінчення війни і хотіли гідно зустріти своїх визволителів, яких очікували зі сторони вул. Бориславської. Євреї винесли державні австрійські червоно-біло-червоні прапори. Дівчата стояли з квітами. Урядники сподівались, що державна скарбниця виплатить їм пенсії за жовтень. Раптом з вул. Стрийській де не візьмись появились кубанські козаки Голотанова і донські «казакі» Павлова, і всі кинулись урозтіч. Почали шукати Рапоту, який саме перебував у Тустановичах з метою створити допомоговий комітет і відновити роботу нафтових шибів. Не заставши коменданта на місці, «казакі» подумали, ніби посадник Тіло віддав Рапоту австрійцям, повважали його убитим чи повішеним, оголосили мучеником  і під вигуки «За Рапоту!» кинулись грабувати, ґвалтувати, палити, нищити.

На теренах Дрогобиччини оперувала російська 4-а стрілецька бригада генерала Антона Дєнікіна у складі корпусу генерала Алєксандра Калєдіна. Окупанти з числа вояків неукраїнського походження поводили себе як розбійники з великої дороги і безкарно чинили все, що заманулось: плюндрування й нищення майна українських товариств і домів, грабежі, розбої, ґвалтування жінок і дівчат, наругу над невинними людьми тощо. Вони вривались до помешкань, виганяли господарів надвір і шмагали їх до крові нагайками із зашитими на кінці олов’яними кулями, забирали цінні речі, влаштовували нічні оргії та пиятики. Першим предметом мародерства стали годинники – стінні, стоячі, висячі, настільні, кишенькові, наручні. Інші дефіцитні в Росії товари брали цілими в’язками, щоб відіслати додому, де цього добра часто й не бачили. Фактично були пограбовані всі міські переважно єврейські крамниці.

Москалі розбили готель Народного дому, виносили подушки, ковдри, простирадла і т. ін. Донський «казак» Йолкін на клавішах фортеп’яно гатив танець «За Рапоту». Наступними жертвами дикої оргії «освободітєлєй»-мародерів стали всі склепи у Ринку і навколо нього. Міщани підбирали в міхи розсипані ними чужі пожитки. Євреї тут же скуповували в козаків золоті та срібні вироби. Після повернення австрійців частину награбованих речей вдалося повернути власникам. Іншу частину знесли до великої кам’яниці, і виник своєрідний музей. Ще частину речей вивезли, закопали, поламали, спалили. Три вагони всілякої біжутерії донські «казакі» відправили до себе «на родіну». Вони ж не гребували відбирати найцінніші речі, коней і продавати їх же власникам. У Ринку донці розбили винарню Блоха. Вино витікало на підлогу, і витворилось п’янке місиво. Окупанти накрили його ковдрами, подушками, перинами і так ходили. У Рихтичах вони викрали економову жінку і повернули її за викуп у 100 корон ще й примусили чоловіка цілувати їм руки.

Ночами коїлись ще несотворенніші злочини. Незважаючи на заборону командування вживати спиртне, ватаги донських «казаків» шастали з дому в дім, шукаючи горілку і спирт, котрих міщани понабирали з розбитої рафінерії Вишневського на вул. Бориславській за колією. Коновка спирту коштувала 1 корону. Якщо нападники бачили на дверях Божий образ, то скидали його під ноги з криком: «Думал, Божєнька тєбя побєрєжот, што нє дайош водкі?». Нажлуктавшись, донці ґвалтували жінок і дівчат. Ті часто рятувались тим, що лягали в ліжко з маленькими дітьми або з прибраними ляльками. З появою «казаків» діти починали плакати. Котрісь жінки шукали порятунку в пивницях, на стрихах, Деякі чоловіки лягали в ліжко до своїх старих, беззубих і згорблених матерів: мовляв, самі бачите, які вони. Групі українок, полячок і єврейок пощастило переховатись у церкві на хорах, у каналізаційному колекторі, на цвинтарях, у інших придатних місцях.

Як розбійники з великої дороги, так чинили царські інтервенти не лише в Дрогобичі та околицях, але й скрізь на Західній Україні. До речі, те саме чинили й совєтські «воїни-освободітєлі» скрізь на загарбаних територіях країн Східної Європи. У 1945 р. в розгромленій Німеччині вони зґвалтували близько двох мільйонів німкень, а награбоване майно вивозили в СССР автами і цілими ешелонами.

Ординська вакханалія дончаків у Дрогобичі тривала близько двох тижнів. Упродовж наступних місяців грабунки і знущання набули дещо спокійніших форм. Нарешті в середу й четвер 12-13 травня 1915 р. москалі почали виступати з міста. Уночі вони запалили в Ринку доми з чотирьох кутів, починаючи від західного наріжного дому власниці блаватного склепу Шульцової на вул. Самбірській (Ярослава Осмомисла) з аптекою Сафріна, сусідні доми. Другої ночі згорів північний наріжний дім з «дроґерією» від вул. Ковальській-Ринок купця П.Віслоцького. Наступною жертвою став південний наріжний дім з цукорнею українського купця Височанського навпроти церкви Трійці. Відтак у саме полудне горів і східний наріжний дім з аптекою Г.Тоб’яшека на розі вул. І.Мазепи-Ринок. На відміну від попередніх домів, яких ніхто не рятував, у цьому вогонь погасили завдяки внесенню грошового викупу паліям-«казакам» і рясному дощу. Варто було тоді здійнятись вітру, як «червоний півень» забрав би десятки домів. У ці ж дні від рук ординців згоріло кілька кам’яниць біля Народного дому, на Малому Ринку, на вул. Зеленій (І.Франка), Т.Шевченка (А.Міцкевича), нафтові стави коло Болехівців і Модричів загальним числом понад сімдесят. Вони палали криваво-чорним полум’ям майже три доби. Масна чорна сажа густо вкрила довколишню зелень на кілька кілометрів. Мародери з числа міщан перевдягались за «казаків» і грабували нарівні з ними.

Одного такого хитрого єврея австрійська влада стратила. Окремі міщани наводили «казаків» на розправу зі своїм кривдником. Траплялось, місцеві злодії палили пограбовані ними ж доми, аби замести сліди злочину. Подібно вчинив згаданий Блох. Скориставшись розрухою, він спровадив зі Львова майстра, який без ключів відімкнув депозитний банк з біжутерією, украв її на 2 мільйони корон і підпалив приміщення. Блоха було заарештовано, і він наклав на себе руки. Натомість оренбурзькі козаки, що перебували в Дрогобичі лише один день, нікого не грабували, а при погляді на розвалену стару ратушу іронічно говорили: «Ого, здєсь ужє билі донци».

До весни 1915 р. москалі зазнали в Карпатах великих втрат у живій силі та озброєнні. Натомість австро-німецьке командування розгорнуло широкий наступ. Противник не витримав і почав відступати. Коли 14 травня 1915 р. до міста повернулось австрійське військо, то з ним настало загальне полегшення для всіх міщан, бо дуже потерпіли всі три національні громади Дрогобича. Восьмимісячна російська окупація в’їлась їм у печінки так болюче й глибоко, що серед українців появилась думка належним чином увічнити звільнення Дрогобича від москалів. Її речником став виходець із української шляхти, підполковник, згодом полковник австрійської армії, повітовий староста, палкий захисник корінного українського населення краю і прихильник Січового Стрілецтва, добрий знайомий митрополита Андрея Шептицького, відомих галицьких політиків Теофіла Окуневського, Лонгина Цегельського, Євгена Олесницького, Костя Левицького та інших, близький приятель представника цісарської династії зукраїнізованого Вільгельма Габсбурґа – Василя Вишиваного барон Казимир-Павло Ґужковський (1864-1919), який до того служив етапним комендантом у Перемишлі. За спогадами, «повіт віджив під його справедливою управою», за що місцеві селяни шанобливо називали старосту своїм «батьком». Доки за наполяганням галицького намісника Ділєра його перевели до Сокаля, аби «горожани української народности не набрали привичок, що може істнувати ц.к. урядник, прихильний до населення», Ґужковський устиг залишити в Дрогобичі пам’ятний слід.

Під його керівництвом був сформований громадський комітет «зелізного лицаря» з представників усіх національних груп і верств населення. У стислий термін вдалося зібрати велику суму грошей – півмільйона австрійських корон, до чого найбільше причинились бориславські «вибушники»-українці, особливо з Тустанович. Пожертвували на скульптуру і в Благодійний фонд при ній знані єврейські магнати Яків Фаєрштейн, Яків Шпіцман та ін., представники польської громади. За деякими свідченнями, скульптор Гонсьоровський з вул. М.Шашкевича, який виконував замовлення багатих міщан на камерні скульптури для інтер’єрів, виліпив ґіпсову модель «Збройного лицаря» з відкритим заборолом шолома на голові, опущеним мечем у правій руці та з овальним «руським» щитом із гербом Дрогобича у лівиці, яку ще звали й «Лицар у зброї», «Озброєний лицар».

За цією моделлю поручник австрійської армії Емерик Бак вирізьбив скульптуру з двометрового стовбура дерева, казали, з липового, яке легко піддається обробці. Дерев’яний лицар стояв на високому підмурівку із латинським написом «Pro pатrіа» («За Батьківщину».-Р.П.). 14 mai 1916» зі східцями на три боки перед сходами першого поверху майже розібраної старої ратуші з південно-західної сторони Ринку. На чотирьох кутах підмурівку встановили квадратні дерев’яні колони, які увінчав круглий дашок у вигляді церковного купола з гострим шпилем для захисту «Лицаря» від негоди і з вертикальними гарматними гільзами на кутах. Павільйончик за проектом міського архітектора Францішека Єльонки спорудив підприємець Цукерберг.

Урочисте відкриття «Збройного лицаря» відбулось 14 травня 1916 р. з нагоди першої річниці звільнення міста від російських окупантів. Вранці перед початком дійства пройшли Богослужіння у церкві Трійці, костелі та синагозі. Відбулася велика маніфестація за участю українських товариств «Січ», «Сокіл», «Просвіта» під національною і державною символікою з Дрогобича, сіл Раневичів, Болехівців, Добрівлян, Опарів, Медвежі, Нагуєвичів, Ріпчиців, Ролева, Сільця, Уличного, Унятичів, Ясениці-Сільної, Брониці, Модричів, селян, духовенства, підприємців, купців, фінансистів, учителів, шкільної молоді. Основну масу присутніх складали місцеві українці, але взяли участь багато поважних осіб єврейської та польської національностей. День перед тим, писав репортер журналу «Шляхи», пройшов величавий похід шкільної молоді та міських корпорацій. На саме свято прибули представники державних, військових, крайових властей, а також запрошені достойники, у тому числі німецький генеральний консул Ф.Гейнце.

Свято розпочав підполковник Ґужковський гарячою промовою німецькою, українською та польською мовами. Він вітав пам’ятний день визволення – 14 травня 1915 р., славив армію і дякував усім тим, хто яким-небудь чином причинились до побудови пам’ятника і жертвували гроші на фонд інвалідів і сиріт Дрогобиччини. Звертаючись до кількатисячної української громади, в сторону синьо-жовтих прапорів, він сказав такі слова: «Справді ти, український народе, зробив мені незвичайну несподіванку, явившись на цьому торжестві в числі кількох тисяч. Я переповнений радістю, що це торжество стало загальнонародним святом дрогобицької землі, не чисто офіціальним обходом, а народним збором всіх національностей без різниці станів і статі». Наприкінці староста нагадав: із «Січей» та «Соколів», представлених на цій урочистості, вийшли перші полковники Українських Січових Стрільців. Відтак, додав репортер, виступали й інші промовці. Грала оркестра. Відбулося вбивання цвяхів у щит «Лицаря», дефіляда шкільної молоді та українських громад перед старостою Ґужковським, генеральним консулом Гейнце, бургомістром Раймондом Ярошем зі співом «Ще не вмерла Україна». Для міщан і гостей був даний гарний концерт у міському парку, пройшла музична академія в залі «Олімпія».

Біля «Лицаря» під час народних віч, урочистих подій, дат, військових парадів, зокрема з нагоди проголошення незалежності Української Народної Республіки, стояла почесна варта з числа членів пожежної команди у їх традиційній формі – коричневих блюзках, споднях і гелмах. На широкому поясі у них висів топірець з держаком завдовжки 40-50 сантиметрів. Серед інших учасників дефіляди гарцювали на конях вдягнуті за козаків молоді хлопці, син власника млина на вул. Стрийській Степан Сасик. Був запроваджений цікавий ритуал, запозичений від часів земного життя Сина Божого Ісуса Христа, Якого за його жертвенність в ім’я спасіння людства розіп’яли на хресті способом забивання цвяхів у Його руки та ноги. Присутнім у Ринку надавали право забити в щит «Лицаря» «зольніки» – золоті, срібні та залізні цвяхи з великими щиткоподібними головками для гравірування на них прізвища жертводавця, котрі спеціально продавали у склепі А.Туне навпроти. При знятті почесної варти золоті та срібні цвяхи витягали.

Унікальна скульптура була тоді непоодинокою на теренах Галичини. Відомо про аналогічні скульптури на честь звільнення від москалів у Львові, Перемишлі, інших містах краю. Крім скульптур, подекуди відкривали пам’ятні хрести, знаки, таблиці. Дрогобицький «Лицар» простояв у Ринку до кінця чи то 1918-го, чи то 1919 р., і що сталося з ним – достеменно невідомо. Казали, ніби скульптуру бачили в парку на нинішній вул. Т. Шевченка біля університету, звідки хтось її забрав. За іншою версією, її кинули у потічок Побук. Хоча її не стало, дрогобичани-українці  продовжували вважати «Лицаря» своїм символом звільнення міста від москалів і взагалі символом волі від усіляких окупантів, а також християнського милосердя. Зібраними завдяки йому коштами опікувався Благодійний фонд допомоги вдовам, калікам і сиротам війни, очолюваний дрогобицьким уродженцем, сотником, а згодом полковником УСС і УГА Григорієм Коссаком…

Ознайомившись із цими драматичними й трагічними сторінками сторічної давності історії Дрогобича як складової частини Західної України й порівнявши тодішні події з подіями нинішніми на сході України, читач легко побачить паралелі. Як колись царськопіддані «донскіє казакі», так і зараз їх путінопіддані правнуки служать послушним знаряддям у руках московських просмерділих розгнузданим реваншизмом імперіалістів при владі та біля неї. Як колись чинили розбої та свавілля «дєди», так і зараз агресивні «отприскі» повторюють їхні «подвіґі» в ОРДЛО. Як колись ті, так зараз ці проливають невинну українську кров з метою відновити спочилий у Бозі СССР, тобто «Вєлікую Расєю», бо без України вони її не уявляють. Як колись ті проклинали «мазєпінцев», так зараз ці теревенять про якийсь «українскій сєпаратізм» з додачею «фашізма» і «бєндєровщіни» в ролі страшидла для пустоголових вірнопідданих, і часто-густо з числа помоскалених нацменів (від слів «національна меншина»). Як колись ті, так зараз ці ніяк не можуть наїстися нашої мирної благодатної землі, хоча мають раніше загарбаних ними земель у чужих народів – «от Балтікі до Тіхого окєана». Як колись ті, так зараз ці нахабно й цинічно не виконують ніяких міждержавних і міжнародних договорів, якщо вони заважають московській воєнній експансії. Як колись ті, так зараз ці прикривають свої злочинні дії «защітой рускоязичного насєлєнія». Як колись ті, так зараз ці…

Ні, далі не стану нагромаджувати словосполучення «як ті, так і ці», бо продовжувати аналогії може й читач. Одним словом, як колись, так і нині Україна мусить захищати себе від нащадків азійської орди Чингісхана і Батия. І Україна це, слава Богу, робить. Наскільки я обізнаний у питанні, більше ніде в Галичині та поза нею таких мистецьки вдалих скульптур, як дрогобицький «Лицар у зброї» чи «Збройний лицар», не спорудили. По-друге, він, як підкреслювалось вище, залишився в пам’яті дрогобичан переконливим уособленням ідеї звільнення з-під страшного московського ярма, як теж ідеї християнського милосердя до вдів, калік і сиріт війни, чого теж ніхто не заперечить. По-третє, у світі височіють сотні, коли не тисячі скульптур і пам’ятників видатним особам, які велико причинились до здобуття незалежності своїх народів і країн. Багато є й таких монументів, котрі свого часу зазнали руйнувань або цілковитого знищення від рук окупантів або під впливом часу, та нове покоління їх відновило. І добре зробило. Адже історична пам’ять має здатність лікувати від безпам’ятства, манкуртства, яничарства, хрунізму, котре, своєю чергою, сусідує з байдужістю, а вона є поживним ґрунтом для повторення сумного минулого, тільки на новому витку спіралі.

Невже після всього сказаного вище хтось голослівно,  послуговуючись тільки власними амбіціями і своїм «квасним патріотизмом», кинеться з піною на губах заперечувати потребу відновлення «Збройного лицаря» на площі Ринок? Невже нам не потрібний символ звільнення від москалів і символ милосердя, вдало поєднані в такій скульптурі? Невже Дрогобич не подасть приклад цілій Україні, як треба твердо й послідовно повертати собі історичну пам’ять в ім’я кращого майбутнього? Якщо такі знайдуться, то цим вони попросту заперечать пам’ять і справу своїх «прадідів великих», які ініціювали, збирали гроші, будували, відкривали «Збройного лицаря», збирали за його допомогою пожертви для потребуючих і, отже, ризикнуть ославити себе в очах громади як їхні «правнуки погані».

Ось чому Дрогобичу потрібний відновлений монумент!  Коли ж комусь не по нутру, що, мовляв, той «Лицар» був якийсь начебто «не наш», «не український», а цілком чи почасти начебто «австрійський», «німецький» чи ще якийсь, ширше – західноєвропейський, то смію запитати: «А що за «мечі харалужні» були у літописних княжих воїнів? Чи ж не з Франкської держави династії Каролінгів майже на цілу Західну і Центральну Європу, де варили високоякісну сталь для холодної зброї, від якої пішло слово «харалужний»? А якого крою військові однострої, в які одягнуте наше новітнє українське військо, що захищає нас на сході від воєнної агресії нащадків грабіжницьких україноненависницьких царських окупантів 1914-1915 рр.? Чи ж не західноєвропейського, конкретніше натовського? Колись лицарі мали обладунки тодішнього вигляду, тепер вони носять сучасну форму. Але лицарі – вони і є лицарі! І слава Богові, що ми рухаємось усе дальше туди, на Захід, де, як писав колись великий І. Франко, «видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали». Якщо ж, нагадує нам мудре прислів’я, шакал виє, то караван все одно йде. Лиш борімось, не хилімось!

Роман ПАСТУХ

 



Создан 07 мар 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником