ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

ДО 90-ЛІТТЯ РАТУШІ. Символ рідного міста




    З усіх сторін і частин Дрогобича добре видно високу вежу рату­ші, шпиль якої колись увінчував вітровказ. Комуністична влада зняла його і вмонтувала у трубі над куполом вежі спеціальний гвинтовий механізм, за допомогою якого вивішувала червоно-синій прапор підмосковської УРСР. Від 2 квітня 1990 р. там майорить державний синьо-жовтий прапор незалежної України.

    Того дня за рішенням першої сесії першої демократично обраної міської ради початковим у порядку денному стояло питання про використання національної символіки на території міста. Воно перебувало у всіх на вустах. Про перебіг історичної події йшлося в репортажі «177 сходинок догори» автора цієї статті, надрукованому в газеті «Радянське слово» від 3 квітня 1990 р.

   Депутат Володимир Млічко зачитав відповідний проект статуту, який сесія затвердила одноголосно. Згідно з ним український національний синьо-жовтий прапор постійно майорітиме над будинком міської ради, а в час роботи сесії – над будинком, де вона працює. Останнє пояснювалось тим, що в ратуші ще засідав міський комітет КПСС-КПУ, і перша історична сесія зібралась у Народному домі ім. І. Франка. До зали урочисто внесли синьо-жовтий прапор. Присутні виконали національний гімн «Ще не вмерла Україна». Депутати міської ради зробили перерву і попрямували великою колоною на центральну площу. Маршрут пролягав вул. М. Заньковецької та А. Міцкевича (нині Т. Шевченка) під маєвом національних знамен, під спів українських патріотичних пісень. На площі в чудовий сонячний і теплий день 2 квітня 1990 р. їх зустріла оплесками, вигуками «Слава» кількатисячна громада. Знову пролунав гімн «Ще не вмерла Україна», пісні «Заповіт», «Єднаймось, брати-галичани» у виконанні хору «Відродження» Товариства української мови ім. Т. Шевченка (нині «Просвіта»).

   На ратуші вибило 12 годину. Від церкви Св. Трійці надійшла процесія з хоругвами на чолі зі священиками отцями Іваном Гринчишиним і Мироном Бендиком. Присутні проголосили молитву «Отче наш». Отець І. Гринчишин окропив водицею полотнище. Внесли його на площу Мирослав Глубіш, Володимир Бунь, Михайло Белей, Михайло Харів. Пролунав духовний гімн «Боже великий, єдиний». Прапороносці опустились на коліна, поцілували прапор і вклонились йому. Люди від радості плакали, співали «Боже, нам єдність подай». Перед ратушею мали слово о. Іван Гринчишин, депутат Верховної Ради УРСР від Дрогобича Роман Іваничук, Мирослав Глубіш.

Вхідні та внутрішні двері на подвір’я ратуші виявились замкненими, а другі ще й закручені дротом, про що «подбали» в міськкомі партії. Довго шукали ключі від дверей до сходів на вежу. Нарешті другі прапороносці – слюсар-сантехнік ремонтно-будівельного управління міськвиконкому Ігор Проскурняк, слюсар управління експлуатації газового господарства Володимир Бунь, майстер МПТУ-19 Іван Николь і шофер кооперативу «Темп» Ярослав Візор у супроводі автора цих рядків подолали круті сходинки вгору. Першому з них випала почесна роль дістатися вертикальними сходами-клямбрами у вузькому проході під верхній купол, зняти червоно-синій прапор УРСР, закріпити у гвинтовому механізмі древко із синьо-жовтим прапором і підняти на вежі. Ратушний годинник показував 13 годину 15 хвилин.

   Головою Дрогобицької міської ради першого демократичного скликання депутати обрали Мирослава Глубіша. На посаді заступника голови міської ради сесія затвердила Віру Байсу. Головою міськвиконкому залишився Юрій Дацюк. Потім попросив слова перший секретар міськкому партії Олексій Радзієвський, якого супроводжував прокурор міста Володимир Гук. Він зачитав звернення бюро міськкому партії, в якому воно заявило протест проти рішення сесії підняти на вежі синьо-жовтий прапор. Якщо в сусідньому Стрию синьо-жовтий прапор підняли вперше в Україні на будинку міської ради 14 березня 1990 р. за рішенням виконкому старого складу і поряд зі старим уересерівським червоно-синім, то в Дрогобичі це зробили теж уперше в Україні за рішенням міської ради першого демократичного скликання 2 квітня 1990 р. і з демонтажем червоно-синього прапора.

   Дрогобицька ратуша має давню історію. Від 1339 р. місто в складі Східної Галичини потрапило під владу королівської Польщі. Воно роз­вивалося переважно завдяки солеварінню і торгівлі. Поступово зростала кількість хат, чисельність населення, розвивалось господарство. У 1422 р. Дрогобич отримав маґдебурзьке право на самоуправління, підтверджене в 1460 р., а з ним і право мати ратушу. Бажано в центрі міста, на головній площі, де би при потребі могла зібратись найбільша кількість городян для обговорення важливих питань. Архітектурний вигляд, розміри ратуші не регламентувались.

   Цікаво, що перша рада – раджоне появилась ще у ХІІ ст. в Італії. Це право вибороли ремісники, об’єднані у професійні цехи. Кожен із цехів хотів мати своє приміщення, значок – ціху і хоругву із зображеннями робочих інструментів і виробів. Міщани-цеховики як згуртована спільнота почали обирати спеціальну міську раду. У Німеччині рада мала назву «рат», а її дім – «ратгауз». Відтоді у вжиток увійшло слово «ратуша». Через століття ремісничу раду стали називати маґістратом, або правлячою радою.

    Маґістратом керував бургомістр чи бурмістр, разом з яким працювали райці (від слова раяти – радити), по-іншому радники, засідателі чи лавники. Рада управляла щоденним життям міста, займалася питаннями будівництва, оборони і т. ін. Вона затверджувала міський герб, утворювала суд, утримувала митницю, карний орган, військову залогу, пожежний загін, шпиталь для людей похилого віку і немічних, школу, оркестру, хор. Оскільки право на самоуправління набуло найкращого втілення у німецькому Маґдебурзі, то його й назвали Маґдебурзьким правом. Глава держави надавав його певному місту.

   Перший герб Дрогобича від 1339 р. мав на овальному щиті 9 білих топок солі, розташованих рядами згори вниз у порядку 4,3,2. Другий герб від 1788 р. зображав на круглому синьому щиті під золотою короною, в золотому обрамленні 9 білих бочок солі, розташованих у порядку, як на першому гербі. Третій герб від 1967 р. виглядав так: вгорі на геральдичному щиті з позолоченими контурами темнозеленими літерами написано: Дрогобич; у верхній половині щита, на білому тлі розкритої книги видно нижню частину шестерні з п’ятьма позолоченими зубцями, а над нею – язичок полум’я; контури і тло – темнозелені; згори донизу розташовані відповідно 4,3,2 топки білої солі. У 1992 р. за незалежної України місто отримало четвертий герб: на видовженому «руському» щиті синього кольору, згори донизу розташовані відповідно 4,3,2 топки білої солі у вигляді зрізаного конуса; у верхній частині картуша зображено золотий Тризуб. Наступного 1993 р. міська рада затвердила і прапор (хоругву) Дрогобича у вигляді прямокутного полотнища синього кольору з гербом міста в центрі, обрамленого з трьох сторін лиштвою, котра складена з рівнобічних синіх і золотих трикутників.

    Першу дерев’яну дрогобицьку ратушу з годинником – «дзиґаром» 1540 р. на ній, але не посередині пл. Ринку, датують першою половиною ХVІ ст., другу муровану, на два поверхи – ХVІІ ст. Внизу знаходились кімнати війта, писаря та канцеля­рія. Бургомістр, райці засідали у великій кімнаті другого поверху, де відбувалися й різні урочистості. Там же, за залізними дверима, тримали скарбівню, в якій зберігалися «меч справедливості», скарбниця і міський ар­хів. Невеличкий третій поверх під самим дахом слу­жив за робоче помешкання трубача, в обов’язки якого вхо­дило стежити, чи не зайнялася десь у місті пожежа або чи не на­ближаються вороги, і сповіщати про це тривожним сигналом. Звідси східці вели на балкон, що оббігав довкола вежу з годинником.

    До ХІХ ст. друга ратуша зістарілась. Її розібрали і в 1824-1829 рр. за проектом львівського будівничого Алоїза Вондрашка звели нову двоповерхову ратушу з вежею і ґанком. Будівля справно служила місту, але все очевидніше ставала затісною. На початку ХХ ст. кам’яні стіни розколола тріщина, що розширювалася. Далися взнаки слабкий цегляний фундамент і стічні води, в яких після щопонеділкових базарів стояло багато їдкої тваринної сечовини. Через загрозу саморуйнування ратуші перед початком Першої світової війни маґістрат мусив розібрати її. Одиноко стриміла тільки вежа, що мала надійний підмурівок. Місце обнесли дощаним парканом. У такому вигляді головна площа залишалась ціле наступне десятиліття, коли вирувало воєнне лихоліття, а після нього визначалась подальша доля окупованого Польщею краю.

   Сучасне триповерхове і значно більше за попереднє приміщення ратуші зі сторонами майже 50х39 метрів споруджено за проектом львівських архітекторів Мар’яна Нікодимовича та Яна Семковича в 1924-1929 рр. Тоді ж реконструювали і надбудували вежу заввишки 45 метрів. За Польщі в ратуші, крім чиновницького апарату маґістрату і фінансового уряду, працювали біржа праці, міська каса ощадності, повітова шкільна рада, цукорня. З оглядового балкону на вежі місто видно, мов на долоні, черепичні та залізні дахи будинків, ритм життя, рух пішоходів і транспорту. Туди долітає щоденний людський гомін, який стихає лише у темну пору доби.

    Була спеціально написана і вперше виконана з вежі ратуші на початку незалежності України сюїта для чотирьох труб композитора Миколи Ластовецького. Відповідно до того порядку, як зазвичай хрестяться правицею люди, частини музичного твору мають назви: «Дрогобич-північ», «Дрогобич-південь», «Дрогобич-схід» і «Дрогобич-захід». Сюїта має і п’яту частину «Дрогобич слухає світ», котра дала назву цілому твору. Від літа 2016 р. у вихідні дні, згодом два-три рази на тиждень, відтак щодня о 16 год. сюїта лунає наживо як «Сурми на чотири сторони світу» у виконанні сурмача Віталія Клонцака. Піднесена, світла, бадьора мелодія стала своєрідною візитівкою міста, приваблюючи туристів і гостей.

    На вежі нової ратуші крутився од вітру вітровказ зі стрілкою і табличкою-«прапорцем» з 9-ма бочками солі, а також новий годинник розміром 2,5х1,5 метра з циферблатами на чотири сторони роботи майстра Михайла М’єсовича з міста Кросна (нині в складі Польщі), датований 1927 р. «Дзиґар» відбиває кожні 15 хвилин, півгодини і годину відповідною кількістю ударів. Годинник із механічним заведенням ручною корбою-лебідкою тривалістю ходу на півтори доби способом підняття гир і намотування линви на барабан працює на трьох вагах – важках. Перша важка регулює і тягне хід, друга дзвонить кожної чверті години, третя відповідною кількістю ударів відбиває години. Дзвонами служать дві металеві півкулі різних діаметрів: «четвертні» – меншого, «годинні» – більшого. Роль дзвонового язика виконує молоток.

    У різний час ратушний «дзиґар» доглядали А. Зільберберґ, Золотарьов, Драб, Михайло Ходорівський родом з міста Чорткова на Тернопільщині, його син Ярослав Ходорівський, інші. Раз на півтори доби вони піднімалися крутими сходами на балкон вежі, відчиняли дверці до годинника, піднімали важки і додавали йому механічної енергії на наступні півтори доби. Перейнявши недобру звичку свого попередника ХVІ ст., цей годинник теж полюбляє інколи пізнити і навіть подовгу «відпочивати». Із чотирьох кутів вежі ратуші денно і нощно спостерігали за містом кам’яні орли-грифони зі складеними крилами, у яких одні добачали сторожів часу, інші – польський герб. У 1950 р. за дзвінком з Дрогобицького обкому партії директор артілі «Красний мєбєльщік» доручив своїм підлеглим за окрему плату розбити застиглих у камені птахів, які нагадували державні «орловські» герби попередніх окупантів.

     Десятьма роками раніше перед ратушею встановили бетонних совєтських сидячих вождів Лєніна і Сталіна. Ідолів знищили на початку німецької окупації. У 1949 р. кам’яних «вождів» повернули на місце. Коли у 1951 р. в нижньому сквері на нинішній вул. Т.Шевченка навздогін за 70-річчям Сталіна йому спорудили високий кам’яний пам’ятник, низенький «двоголовий» монументик на пл. Ринку справляв сумне враження. Міськвиконком прийняв рішення звести на площі перед ратушею кам’яний пам’ятник самому Лєніну на повний зріст. Це сталося у 1957 р. з нагоди 40-річчя «Вєлікого октября». Замість цього у 1980 р. спорудили бронзового «третього Лєніна». Простояти йому випало лише 10 років, аби 5 вересня 1990 р. зістати демонтованим і канути у вічність.

    За часів Дрогобицької області і до її ліквідації у травні 1959 р. в ратуші працював обком КПСС-КПУ, а протягом 1959-1990 р. – міськком партії, міськком комсомолу, міський комітет народного контролю. Третій поверх будинку із входом від Малого Ринку займав міськвиконком. Перед головним входом до ратуші двічі на рік – 7 листопада з нагоди річниці «Вєлікой Октябрьской соціалістічєской рєволюції» і Першого травня з нагоди «Мєждународного дня солідарності трудящіхся» о 10-й годині ранку влаштовувалися добровільно-примусові демонстрації тих трудящих.

     Кожний окупант нав’язував і свою мову. Тому в ратуші у різні періоди історії міста і краю, крім періоду ЗУНРу, розмовляли то польською, то німецькою, то знову польською, то російською, то знову німецькою, то знову російською мовами, тільки не українською. У 1913 р. маґістрат навіть затвердив свій реґулямін – регламент роботи, 55-й параграф якого офіційно забороняв користуватися на роботі мовою іврит і «мовою Івана Франка», навмисно вдавшись до підміни понять, аби не вживати слів «русинська» чи «українська». Починаючи від квітня 1990 р., у ратуші працює демократично обрана міська рада і послуговується державною українською мовою.

   Восьмимісячна російська окупація 1914-1915 рр. глибоко і болюче в’їлась місцевому населенню у печінки. Серед українців появилась думка увічнити звільнення Дрогобича від москалів. Її речником став виходець із української шляхти, полковник австрійської армії, повітовий староста, палкий захисник українського населення краю і прихильник Січового Стрілецтва повітовий староста Казимир-Павло Ґужковський (1864-1919). Скульптор Емерик Бак вирізьбив двометрову скульптуру з дерева, казали, липового, що легко піддається обробці. Дерев’яний лицар стояв на високому підмурівку із латинським написом «Pro pатrіа» («За Батьківщину». - авт.). 14 mai 1916» зі східцями на три боки перед сходами першого поверху майже розібраної старої ратуші з південно-західної сторони пл. Ринку. На чотирьох кутах підмурівку встановили квадратні дерев’яні колони, які увінчав круглий дашок у вигляді церковного купола з гострим шпилем для захисту «Лицаря» від негоди і з вертикальними гарматними гільзами на кутах. Урочисте відкриття «Залізного лицаря» як символу волі та милосердя відбулось 14 травня 1916 р. з нагоди першої річниці звільнен­ня міста від російських окупантів.

    На своєму довгому віку ратуша бачила десятки різних історичних подій. Скажімо, передачу влади від німецьких окупантів їхнім тодішнім комуно-російським союзникам 24 вересня 1939 р. Того ж дня німецький військовий аташе у Москві генерал Кестрінґ надіслав до Генерального штабу Красної армії таку заяву:

«1. Прошу передати начальнику Генерального штабу РККА Шапошнікову, що я одержав о 22.30 хв. від свого уряду відповідь, що сьогодні 24.09.39 р. о 18-й годині м. Дрогобич після переговорів переданий частинам Рабочє-Крєстьянской Красной Армії без будь-яких ускладнень.

2. Одночасно вони домовилися, що м. Самбір буде переданий 26.09. вранці. Ще раз повторюю – ніяких труднощів під час переговорів не виявилося. Дуже радий, що вся справа пішла добре.

3. Вважаю за обов’язок повідомити, що в Дрогобичі горять великі цистерни уже 10 днів, що нам було відомо з доповідей наших льотчиків. На місці ходять злі чутки, що їх запалили німці, прошу цьому не вірити, оскільки цей матеріал і нам був би потрібний.

4. Стосовно вагонів, це питання начальник Генштабу РККА знає, – ми тут вчинили, як сказано в протоколі. Ось усе, що я хотів так швидко передати. Кестрінґ. Прийняв: Ад’ютант начальника Генштабу РККА полковий комісар Москвін».

    У жовтні 1939 р. московські окупанти організували перед ратушею великий мітинг з нагоди «визволення Західної України з-під польської окупації» і її «добровільного приєднання до УРСР в складі СССР». З нагоди 22-ї річниці «Вєлікого октября» 7 листопада 1939 р. «перші совіти» влаштували на пл. Ринку демонстрацію «трудящіхся». Вся ратуша була обвішана портретами московських правителів, червоними прапорами, транспарантами, лозунгами, плакатами, агітками. Найґрандіозніше виглядав там 15-метровий портрет Сталіна. Повз ратушу крокували сірі мовчазні колони робітників нафтопереробних заводів «Галіція», «Польмін», «Нафта», а також соляної копальні «Стебник», інших підприємств, установ та організацій. Їх очолювали крикливі політруки. Задля враження про масовість демонстрації в очах настороженої публіки, політруки вели колони вниз до Малого Ринку, звідти повертали до кінотеатру «Ванда» на розі пл. Ринку - вул. Слюсарської (нині С. Бандери) і знову проводили перед трибуною з начальством.

    Пов’язана з ратушею ще одна показушна історія. У руслі підготовки до 50-річчя «Вєлікого октября» з тильного боку ратуші і майже на західному розі пл. Ринку в 1967 р. комуно-російська влада від імені «представників колективів підприємств промисловості, будов, організацій та установ міста» помпезно заклала нержавіючу капсулу з письмовою «трудовою естафетою» до нащадків 2017 р. Під посланням стояли прізвища компартійного керівництва міста, директорів великих підприємств, установ і організацій, інші. Всього понад 70 осіб. 8 квітня 1992 р. група робітників видобули капсулу з-під каменю, відкрили й прочитали. Перехожі лише посміялись з її помпезно-хвалькуватого змісту і розійшлись.

     У всі часи ратуша на пл. Ринку служила і служить символом чи, як прийнято нині говорити, візитівкою Дрогобича, осідком влади і перетворилася на епіцентр політичного та громадського життя міщан. Разом зі шпилями катедрального костелу і оборонної вежі-дзвіниці вежа ратуші служить однією з трьох архітектурних домінант. Їх бачать і знають усі, хто живе тут, а також гості, котрих можна зустріти щодня на головній площі.

    Роман ПАСТУХ



Создан 19 сен 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником