ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ

Cталінський хліб, німецький пудинг та запах американської ковбаси




Дитяча пам’ять є доволі стійкою і незгладимою, вона фіксує все, а вже згодом приходить осмислення пережитого і побаченого. Народився я, Петро Сов’як, 1 січня 1943 року у селі Лішня, на присілку Новосілка (Нове Село), що біля Дрогобича. Незважаючи на дуже малий вік, адже у серпні 1944 р., коли в село вступили совіти, мені виповнився рік і дев’ять місяців, побачені картини з того часу не стерлися і нині оживають. Війна залишила в дитячій голівці, душі незагоювану рану, бо пережите часто спливає перед очима.

Схрон під грушею

З наближенням фронту мій батько, Володимир Сов’як, під старезною грушею, що до речі, росте біля хати, облаштував на випадок бойових дій великий «схрон», таке собі укриття у великій ямі, накритій круглими «кльоцами». Приготування виявилося дуже вчасним і корисним, бо в «схроні» переховувалися аж кілька сімей близьких та сусідів. На початку серпня німецькі обози покинули Дрогобич, але на його західній окраїні, повз лішнянський ліс, попри наш присілок і цвинтар, йшла лінія оборони: окопи, колючий дріт, а при гостинці – ями фаустпатронників. Перед наступом радянська артилерія дуже інтенсивно обстрілювала передові позиції німців. Запалало Нове Село (присілок) якраз де ми жили. Згоріло кілька хат із господарськими будівлями, в тому числі батькової тітки Фесі Кліщ, вдови після Першої світової війни, яка жила навпроти. В сусідню хату Олекси Сусюка, котрого забрали до совєтської армії, ще в 1941 р., влучив снаряд і завалив цілий бік. У ній загинули його мама, сестра, а молодший брат Микола, обкирвавлений, наче очманілий бігав помежи кулі. Хоч кулі бриніли, як джмелі, розповідала моя мама, але він дивом залишився живим. Згоріло ще й господарство Андруся Броницького. Мені добре запам’яталися згарища хат, адже, як дітвак порпався там у попелі. А хата Олекси Сусюка ще довго стояла із розваленим крилом. Її відремонтував сам Олекса, коли повернувся з війни. За кілька днів перед наступом радянська авіація здійснила наліт та нанесла по Дрогобичу нічний бомбовий удар, який серед населення навколишніх сіл і Лішні наробив великого переполоху. Бо спущені з літаків освітлювальні снаряди на парашутах вітер порозносив околицями, в тому числі й на наше село. Налякані селяни, серед них і мій батько, нашвидкуруч забрали худобу, коней й вивели у Передній ліс біля Жолобини (назва місцини) і там кілька днів переховувалися. Донині мені у вухах чутно завивання сирен та пронизливе гудіння дрогобицьких заводів.

Стара, як бойків світ кобила Зоська

Відступаючі німці забирали у людей худобу, коней, свиней. Ті, що з коровами втекли до лісу, вберегли їх. Наші корови також там опинилися. У нас ще була стара, як бойків світ, і сліпа, як овод,  кобила Зоська. Але як вона рівнесенько орала! Її не треба було підганяти бичем. Коли втомлювалася – зупинялася, трішки постояла і далі тягла плуга. Прекрасно розуміла свою конячу долю, як і те, що за неї ніхто цієї роботи не зробить. Вона була дуже мудрою, просто людина у кінській подобі. Батько згодом, згадуючи її, жартував: «То не кобила, а справжній Лєнін!». Він її не відвів до лісу, бо кому потрібна стара та ще й сліпа. Але для певності у стайні накрив її соломою. Сказав: «Лягай, моя дорібнице і помічнице!». І вона все розуміла, та одна біда, що нічого одповісти не могла. Дійшла черга до нашого двору. Німець обійшов усе господарство, заглянув у стайню. А тут лежить собі копиця соломи. Вже почав виходити. Батько з радості, що все вдалося, перехрестився, і мовив: «Слава тобі, Господи». Кобила, почувши щасливий батьків голос, заворушилася і почала вставати. Німець зі страху мало не помер. Але, побачивши таке диво, дуже розсміявся і кобилу залишив. В 1948 році Зоську забрали до колгоспу, в якому взимку майже не годували. Навесні вона втекла, ледве переставляючи ноги, пришкандибала додому, і но зайшла до стайні – здохла. Батько закопав тушу за стодолою, через кілька днів її відкопали цигани і з’їли.

Тітка Каська

Під час наступу наш «схрон» був битком забитий людьми: діти плакали, найменші верещали. Батькова тітка (моєї баби сестра) Катерина Фрайт, котра жила над потоком, після чергового артилерійського обстрілу з переляку схопилася і вибігла у двір, мимохідь кинувши фразу: «Принесу баняк росолу з курки, бо і так солдати з’їдять!» Скоро повернулася, та тільки переступила поріг, а тут, мов грім, пролунав страшний вибух. Тітка впала, обливши присутніх у сховку теплою рідиною. В усіх майнула думка – це її кров! Проте вона за хвильку встала неушкоджена, але без росолу. Насправді снаряд поцілив у грубезний конар груші, недолетівши до землі. Тітка Каська на другий день після мук у «схроні» із своїм чоловіком Михайлом, донькою Льонею виїхали із села разом із німцями що відступали, бо страшенно боялися більшовиків. Опинилися аж у Австрії.

Мама під дулом автомата

Схрон продовжував жити своїм життям. Перед обстрілами наповнювався, двері відчинялися. Сиділи в ньому напотемки та вслухалася в гул снарядів. Іноді блимала свічка. У хвилини затишшя він оживав, малеча здійснювала свої потреби, сміливіші вилізали з тої нори, приносили новини.

Ще з того перебування закарбувався випадок, коли німецький вояка хотів розстріляти мою маму.

А було це так. У розпалі артилерійського обстрілу до схрону увійшов німецький вояка і наказав матусі вийти, щоб помити начиння. Можливо, вона це зробила неякісно, бо ніяк не могла зачерпнути із криниці води, відро ж було діряве, як решето, від куль та осколків. Не раз згадувала:

- Кулі бриніли, як джмелі, і плач синочка не давав спокою. Вояка повернувся та наказав знову вийти. І вона, не розуміючи причини, взяла зі собою ридаюче дитя. Вояка поставив її під хату, відійшов на кілька кроків і спрямував на них автомат. Мати стрепенулася. Спрацював інстинкт збереження дитини. Вона поклала синочка на призьбу, а сама повернулася на попереднє місце. Дитина заверещала. Мати знову взяла дитину на руки і спокійно стала чекати. Синочок потроху заспокоївся. Та й вояка опам’ятався, опустив автомат і показав на схрон. Йди. Це єдиний німецький вояка, котрого я запам’ятав на все життя.

Рани війни

Під час обстрілів деякі вибухи від снарядів були такі потужні, що вивертали дерева з корінням. У нашому саду таким чином викорчувало одну яблінку. Ті, що падали на цвинтар, аж повивертали гроби. Після війни в ямах од вибухів ріс шувар і водилися жаби. Тими «воронками» різної величини було вкрита Велика і Мала Болоня. Так називали заплавні луки, річки Бар, що протікала через село. Ці «воронки» земля затягувала (заліковувала) більше двадцяти років.

Аж на початку 1970-х років вони повністю зникли. Так довго про себе нагадувала війна.

Під час повітряних боїв на село впало кілька совєтських літаків. Один палаючий летів з Дрогобича, ледве дотягнув аж до поля Маминка і там сів. Інший впав у селі в самісіньку річку. У 1950р., у першому класі, ми з хлопцями лазили по ньому, а люди як через місток переходили з берега на берег.

Совєтські вояки

Совєтських вояків запам’ятав краще, бо і роками побільшав, і розуму набрався. Наша велика хата (найбільша на присілку) стала для них місцем ночівлі. Адже селом проходив цісарський гостинець на Самбір. На зміну одним приходили інші – і так без кінця. Часто запитували маму: «Мамаша, далєко до Берліна?». А мама відповідала: «Звідси не видно!». На нічліг до хати заносили сіно, солому, стелили на підлогу і так спали. Шум, гам, сварки, сморід онуч! Після себе залишали безлад, воші і різні пархи. Мати прибирала, підлогу зливала окропом. У соломі завжди знаходила кулі, гранати, які складала у відро і відносила на Ями. Було в нас таке місце, де в давнину брали жовту глину для підвожування хат, спорудження печей, токів (для молотіння зерна). Так виникло штучне озеро, в якому водилися жаби. З часом його засипали сміттям, а зараз і сліду не залишилося.

Найважливіше те, що всі солдати хотіли їсти. А де ж було взяти оту їжу? Картоплю з’їли, бочки з квашеною капустою і огірками вичистили, курей виловили. Ще в 1942р. німці в усіх селян порозбивали жорнові камені. В кого було не дуже потріскане, то люди стягнули залізними обручами. У нас жорна не чіпали, але вони пустували - все зерно пішло на «побєду» у вигляді податків, контигентів і просто реквізиції.

Німецький пудинг

Батька забрали на фронт, де він, пробувши у Карпатах кілька місяців, втік. Якби не дід Павло, який нас підрятовував, то ми б повмирали з голоду. Трохи виручала корова і німецький пудинг, про який хочеться сказати трохи більше. Коли переходив фронт, то у нашій хаті німці зробили продовольчий склад, а коли вони вже покидали село, то залишили багато порожніх пляшок і ще більше коробок з якоюсь мукою – отим пудингом. Мама придивлялася, як німці його готували. Це була така солодка мука різних кольорів, отож мама її використовувала за призначенням. Страва була тим добра, що чим більше молока та води, тим більше отої каші. Правда, після неї ще більше хотілося їсти. Вона була ще й тим добра, що совєтські вояки не знали, що це таке, хоч не раз приглядалися, роздирали коробки і висипали, але ні разу її не використали.

День перемоги

Дуже добре мені врізався в пам’ять День перемоги. У нас за селом, на Могилах (назва місцини) стояли радянські зенітки та прожектори, які обслуговували лише жінки. Дрогобич – важливий центр нафтопереробної промисловості, тому його добре оберігали від німецької авіації. І ось одного дня вони покинули позиції і з криками: «Побєда!» побігли повз нашу хату до Дрогобича. Були дуже веселі і водночас мов збожеволілі. Їхньої радості у селі ніхто не розділяв, бо ніхто не розумів, про що йдеться, і що це за таке чарівне слово, що всі його волають.

Тим часом у нашій хаті совєтські солдати по-своєму святкували. У покої вони пиячили і горланили. Мама на кухні закрила двері і забарикадувалася. Потім між ними почалася бійка, крики, стрілянина. Двері до кухні засвітилися дірками від пострілів. Раптом у покої почувся вибух гранати. Мама скористалася тим і зі мною вистрибнула через вікно. Ми подалися до діда Павла, що жив у Долішнім кінці села. Чим це свято закінчилося, нам невідомо, бо ми залишилися жити у діда, адже перемога коштувала всього того, що можна було лише з’їсти. Вимели вояки все, добре, що корови не з’їли. Через два тижні ми повернулися до рідної домівки. Що там застали, аж не хочеться згадувати. Солдати оправлялися по кутах і навіть на столі. Таку пам’ятку залишили нам на згадку.

Запах американської ковбаси

З того часу мені запам’ятався ще й запах і смак американської консерви. Якось дід Павло приніс нам аж дві. Де він їх роздобув – тільки одному Богові відомо. Він дуже любив мене, адже я був перший і на той час єдиний його онук. У першій знаходилося кружальце ковбаси, залитої смальцем. Такого дива я понині не бачив. Спочатку ми насолоджувалися виглядом та запахом, а той скоботав не тільки у носі, а доходив аж до п’ят. Цей запах ще й нині не вивітрився. Друга була ще смачніша, це була червона паста, її треба було намащувати на хліб. Їли ми потрошечки, розтягуючи насолоду на довше. Потім цілий день облизували бляшанку і ложку. Кожна з них була на кілька днів. Самі собі розтягували свято, напевно, перемогу. Також дід ще приніс у вигляді малої цеглини чорну хлібину і сказав: «Це сталінський хліб!» Він був глевкий, без жодного смаку, перемішаний востям від колосків та половою. Що поробиш, але і він тоді був вище всіх похвал. Правда, до консерви ми його не використали, щоб не зіпсувати смаку, але теж пішов, бо кращого не було.

Криївка під піччю

Як я вже згадував, батько втік із совєтської армії. Тоді в селі казали «крився» - тобто переховувався. Деколи навідувався додому. Хату чатували стрибки, енкаведисти та різні облавці. Часто були обшуки.

У нас в селі під кожною піччю була спеціальна яма для зберігання картоплі, яка закривалася дерев’яною «затканицею». Якраз у ній, без мого відома, батько з матір’ю обладнали «криївку». Тепер ця яма мала подвійне дно, верхнє було з дощок у вигляді віка, на якому й зберігалася картопля. У випадку облави батько закривав за собою віко, а картопля, що була за ним одразу, накочувалася на нього і закривала. Для повної певності біля печі стояв ще й повний кошик з картоплею. Після того, як батько закрив за собою віко, мати висипала ще й цей кошик картоплі. Але про це диво людської фантазії я тоді не знав, а довідався вже дорослим. Правда, дитяча цікавість і спостережливість все ж дала результат. Я підгледів, що батько робить «ку-ку», тобто ховається.

Навесні 1945 р. до хати вже вкотре зайшли облавці. Все перевернули. Та й перевертати було нічого. Допитують маму, незважаючи, що вагітна, б’ють. Один із них виявився дуже добрим і почав розмову зі мною:

- Як називаєшся?

- Петро!

- Слухаєш маму, тата?

- Так.

- Бачиш, Бозя з образів дивиться і махає пальчиками на нечемних і на тих, що вповідають неправду. Ти вповідаєш правду?

- Так.

- Ти маму любиш?

- Так!

- Дуже, дуже?

- Так.

- А тата любиш?

- Так.

- А де татко?

- Ту! І я вказав під піч.

- Бачу, ти чемний хлопець, тебе не тільки татко любить, але й Бозя!

Погладив по голівці і дав розлізлу подушечку-цукерку, до якої ще й прилип грубий папір.

Після того мати сполотніла, стала біла, як великодня стіна.

Він глянув на маму і сказав вийти з хати. Як ми вийшли, в хаті пролунав глухий вибух. Він під піч кинув гранату. Піч була дуже міцна, на цьому місці помінялося чотири хати, але піч завжди стояла та сама. Вистояла вона і тепер, хіба в хаті граната наробила великої пилюки. Криївка виявилася добротною, – батька не зачепило, або він встиг переховатися.

Сестра Оксана

Війна принесла й інші трагедії та тривоги, про які я не па’ятаю, але знаю із розповіді батька та матері. У мене була сестра Оксана 1939 р.н., яка померла в голодовці 1941 року. Цього ж року перед нею померла ще й прабаба. Тому й говорили, що вона забрала правнуку. Похоронили їх поряд. Батько взяв саморобний «ящик» із хрестом під пахву і з мамою віднесли на цвинтар. Дяк Микола Сов’як (сусід) змовив молитву і покропив свяченою водою. Тоді в селі священика не було, його арештували більшовики. Мама дуже переживала за своїм первістком. Але, як кажуть, – світ не без добрих людей. Її у горі розрадила дуже вродлива жидівка з Дрогобича і переконала взяти власну доньку за свою. Мати згадувала. Це була справжня копія Оксани – і за виглядом і за віком! Позаяк ми жили на присілку, то ніхто не знав про її смерть. Батько дуже противився такому святомиколаївському подарункові. Вмовляв маму цього не робити. Якщо жидівка знає про смерть дитини, то це може донестися і до німців. Але, що поробиш, материнське серце б’ється по-інакшому і мати прийняла її за свою. Після того ожила, дуже тішилася, дістала потяг до життя. Так лже-Оксана прожила в нас до півроку. Якось батько заглянув у сіни і там побачив якусь молоду жінку, яка виціловує і підгуцує його Оксану. Тоді він запитав: «Ольго, що це за жінка?» – «Це мати нашої дитини». Він розкричався: «Раз є мама, то хай забирає свою доньку, а не підставляє чужу голову для власної вигоди!» Жидівка забрала дитину. Доля її невідома. Вже згодом мама розповідала, що жидівка неодноразово, щоб батько не знав, тихцем провідувала доньку, приносила забавки, якими потім бавився я.

Той моральний кіл, забитий війною, завжди стирчав у нашій сім’ї, як привід непорозумінь. Мати не раз нарікала, бідкалася на долю, що обділила її донькою. Не має вона жіночої помочі і розуміння, а то одні хлопчурі (нас було троє, я найстарший).

Голод 1941 року

Ніхто не згадує, що в 1941 році з приходом німців наш край спіткав голод. Як батько розповідав, у 1939 році радянська влада конфіскувала жидівську, попівську, поміщицьку та куркульську землі і роздала її біднякам. В селі Лішня були такі, які, окрім халупини і біля неї маленького городцю, взагалі нічого не мали. Це були люди ледачі та нероби. Тепер їх ощасливила нова влада. У них з’явилися корови, коні, реманент, земля, але вони не могли дати ради такій манні небесній. Правда, влада не дала довго натішитися, бо в 1940 році їх об’єднали в колгосп. Увесь зібраний урожай держава витрясла до зернини. Поширилися чутки, що буде забиратися земля у всіх. Тому ніхто нічого не засіяв і не посадив. Уся земля стояла пусткою, бо навіть бідняки в колгоспі нічого не засіяли, навчені досвідом збору врожаю 1940 року.

Отож, коли 1941 року прийшли німці, то восени, взимку та навесні 1942р. лютував голод. Більшість дітей із села вивезли на Захід у Закерзонську зону, де ними опікувався Український Допомоговий Комітет. У с.Лішня померли багато людей. Здебільшого сільський громадський лікар констатував сухоти, скрут кишок, червінку, бігунку. А це якраз наслідки голоду. Бо голодна дитина щось лакомо вхопила чи з’їла якусь зеленушку, хобтину, і як наслідок – смерть. Можливо, так і померла моя сестра Оксана. Траплялися випадки, що ніякий діагноз із тих відомих не підходив: коли людина зісохла на шкварок, а потім опухла, тоді вже писали «від голоду».

Таким було моє раннє дитинство. Перемога не принесла жодних покращень у наш край, бо після неї почалася ще страшніша громадянська війна, арешти, колективізація, націоналізація, конфіскація, насильна купівля облігацій, вивезення в Сибір. Але це вже інша тема.

Петро СОВ’ЯК, с.Старе Село



Создан 26 июл 2013



  Комментарии       
Всего 1, последний 6 лет назад
Ігор-Йосип Проскурняк 26 июл 2013 ответить
Щиро і відверто, на відміну від Пастуха Ромка, колишнього кагебістського шестьорки та партійного журналіста!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником