ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Став професором, а міг і генералом




На поріг долі проректора Дрогобицького педуніверситету Миколи Івановича Лук’янченка навідалось у гості свято. Йому виповнилося – 60! За життєйськими мірками – ювілей, але для нього це, по суті, черговий старт, позаяк фізично-моральні кондиції цієї людини надзвичайно стійкі і сильні. Якось він пожартував, що існує категорія людей котрі, хоч молоді роками, але душею уже на пенсії, тому не в роках проблема. Майстер спорту з акробатики, заслужений працівник фізичної культури і спорту, доктор педнаук Микола Лук’янченко успадкував від своїх батьків (на жаль, батько помер, коли йому було всього 13 років – авт.) відповідальність, доброту, колосальну працездатність. Попри моє давнє знайомство з ним, якось не доводилося занурюватися у його дитинство, роки навчання у Львівському інфізі, період служби в армії. Тому нещодавня розмова з ним привідкрила багато сторінок його життя.

На всіх поворотах його долі постійно виринала постать матері – Параскевії Павлівни. І хоч вона уже на Правді, однак видно, що й досі він звіряє свої вчинки із її думкою. Такий духовний зв’язок сина з матір’ю і є віддзеркаленням глибоких родинних традицій, де культивувалися повага і людські цінності. До речі, свої кроки, наміри він охоче, не обмежуючи когось у коментарях, обговорює із дружиною Тетяною, сином Володимиром, невісткою Андріаною, зятем Сергієм, дочкою Оленкою. Вміє Лук’янченко прислухатися і до порад, пропозицій пересічних людей, бо часто їхня мудрість переважає за своєю глибиною та щирістю інших, посадово вищих і статусних.

Микола Іванович на ходу, не напружуючи пам’ять, з теплотою говорив про багатьох, котрі терпеливо, по-доброму давали йому відкриті уроки порядності, шляхетності, відповідальності. Він зауважив, що йому завжди таланило на хороших людей, і, послуговуючись висловом Конфуція, продовжу логіку пошуку щастя від Миколи – добрі горнуться до добрих.

… Богдан Григорович Русавський, Стефанія Володимирівна Голик, Мирон Юліанович Гаврилик, Ісак Захарович Камха – педагоги, котрі прищеплювали у першокласнику, десятикласнику, випускникові Миколі Лук’янченку не тільки любов до знань, а й своїм прикладом впливали на його життєвий вибір, формували певні житейські стежинки.

Мирон Степанович Бачмага, тренер з акробатики, який запам’ятався не тільки справедливим, але й вимогливим як батько. Уже в інституті – наставник Олексій Федорович Чернявий, легенда світової гімнастики Віктор Іванович Чукарін теж внесли свою лепту у формування характеру, принципів і т.д. Добра згадка залишилася у Лук’янченка і про армійського капітана Сорокіна. Найсвітліші спогади і приємні враження міцно вляглися у його душі від спілкування з людьми науки – Валентином Дмитровичем Сонькіним і Анатолієм Петровичем Матвеєвим. З теплотою і сумом згадує про Валерія Григоровича Скотного, від якого «занотував» чимало цінних і щирих порад…

Присутність Миколи Лук’янченка у суспільно-громадському житті Дрогобича є очевидною. І вона виражена у конкретиці. Він стояв біля витоків створення факультету фізвиховання, медичного коледжу. За його ініціативою сформовано численні спортивні команди з різних дисциплін, що є постійними учасниками різноманітного рангу змагань. Усі його починання мають логічне завершення.

Наговорившись досхочу, пробую влаштувати професору бліц-іспит.

- Миколо Івановичу, подейкують, що люди через наближення таких пам’ятних подій втрачають сон. Чи цей неспокій торкнувся і Вас?

- Не обмежую тривогою свій сон, бо не роблю з цієї дати проблеми. Тішуся з одного, що дожив до цього дня і маю настрій, та бажання поспішати на роботу, бути потрібним людям. Кожен прожитий день, рік – це Божа винагорода, незалежно від посади чи статків.

- У житті кожної людини чимало недописаних сторінок, на яких є поля, щоб внести деякі корективи. Чи є вони у Вас?

- Звісно, у житті кожної людини є пам’ятні події, які рядками лягли на аркушах долі. Їх згадуєш відразу, нема потреби довго шукати у скриньці спогадів. Стрімко пробігають фрагменти, коли навчався у школі, інституті, як служив в армії. Щодо війська був такий випадок. Я виступав на армійській нараді у Москві, за участю колишнього міністра оборони СРСР А.Гречка. Він особисто схвалив мій реферат. Старші офіцери військової частини почали наполягати на тому, щоб я пов’язав свою долю з армією, бо є всі підстави зробити блискучу кар’єру.

- Навіть стати генералом?

- Те саме говорив мій командир частини. Та військова кар’єра мене не приваблювала, і я попросився додому. І в 1975 році я переступив поріг Дрогобицького педінституту, працював на кафедрі фізичного виховання. Згодом – у школах нашого міста. Але через певний час знову повернувся до інституту, де й працюю сьогодні.

- Якими правилами послуговуєтеся в житті?

- Щоб робота, якою займаюся, була до душі і приносила задоволення. Шаную і поважаю людську порядність. Це ніби просто, але як відповідально! Треба вміти пожертвувати чимось своїм, коли дав слово. Прагну завжди свою поведінку, вчинки підпорядковувати цим внутрішнім вимогам до себе.

- Вас звикло завжди бачити у доброму тонусі, навіть коли кепсько на душі. Як досягаєте такого комфорту?

- Елементарно просто. Телефоную комусь із найближчих друзів з якими, відкрито, без дипломатичних реверансів спілкуюся. Це найкраща методика від стресу.

- Яких епітетів не хоче почути на свою адресу Микола Лук’янченко?

- Що він – брехун, скупий невдячний. У нас, на жаль, люди пам’ятають зло і скоро забувають добро. Я стараюся уникати спілкування із людьми без гонору, совісті і честі.

- Що найбільше може роздратувати Вас?

- Наглий цинізм і байдужість людей до будь-якої справи.

- Миколо Івановичу, щоб Вам ніколи не доводилося латати колеса фіакра своєї долі і щоб Ви впевнено з поміркованою швидкістю й далі рухалися гостинцем Вашої долі.

- Дякую за побажання і підтримку від вашого часопису.

- І на останок, чи хочете почути про себе з уст колег, приятелів?

- Так.

- Нехай це наразі буде сюрпризом. Прочитаєте у газеті...

***

Річниці, ювілеї –це події, коли людина дає своєму сумлінню відкритий урок гідності: що вдалося осягнути у житті, що завадило зробити більше. Ти не виставляєш собі оцінку, тебе оцінює суспільство – рідні, близькі, колеги. Які оцінки нині перекочують у щоденник долі Миколи Івановича Лук’янченка, виставлені, зокрема Хосе Турчиком, Геннадієм Лисенчуком, Ярославом Грисьом, Надією Скотною.

Хосе Турчик, давній товариш: «Микола – двигун, фанат здорового способу життя і гарно виглядає на свій вік».

Геннадій Лисенчук, президент Федерації України з міні-футболу: «Надійний, вихований, культурний. Іде впевнено до мети з відкритим забралом. Завжди готовий прийти на допомогу».

Ярослав Грисьо, голова Федерації футболу Львівщини: «Порядний чоловік… Прийду на святкування, розкажу більше про нього».

Надія Скотна, ректор Дрогобицького педуніверситету: «Діловий, спортивний, цілеспрямований, динамічний і сучасний...»

А від редакційних колег скажу таке: «Миколо Івановичу, головне, щоб у родинному колі Ваш житейський звіт ухвалили одноголосно…»

Володимир ТУРМИС



Создан 18 окт 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником