ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


СТРАСТІ ЗА НЕБЕСНОЮ СОТНЕЮ *** Погляди Тараса Шевченка у контексті народної педагогіки




СТРАСТІ ЗА НЕБЕСНОЮ СОТНЕЮ

Україна у великій скорботі. Вона, як та антична Ніобея, не перестає оплакувати своїх дітей. Бракує слів, щоб передати глибину відчаю, болю, жалю, тривоги, розпачу. Душа не дає собі ради, бо «хлоп’ята юні, чорноброві знов чорнобривцями стають», бо стікає ще жива, тепла кров униз Інститутською, бо дивляться в небо небесні очі наймолодших з Небесної сотні. Рве серце тужлива «Пісня ангелів»:

Мамко моя, не лай мені,

Мамко моя, не лай мені…

Мелодія вічного Реквієму, здається, відбивається від бруківки на Майдані, розпачливо торкається обвуглених стін Будинку профспілок, піднесено резонує зі Стіною плачу, добігає колонади стадіону, де сорок днів тому прошито  беркутівською кулею палке серце Михайла Жизневського, якого в Золотоверхому оплакали всі матері України.

Погину я в чужім краю,

Погину я в чужім краю…

Хвиля смутку заливає і ту першу барикаду на Грушевського, де, мов струна, на найвищій Шевченковій ноті урвалося зовсім юне життя Сергія Нігояна: «Борітеся – поборете!».

Уздовж алеї Героїв Небесної сотні – море квітів, міріади різнокольорових лампадок,  до щему зворушливі світлини, присвяти, іконки, хрестики. І сльози, сльози, сльози, перед якими міліє навіть знаменитий Гауптманів глек сліз. Бо він – фігуральний, а ці сльози – живі, справжні, пекучі до нестями. За Назарчиками, Устимками, Романками, Ігорчиками, Сергійками, Сашками, Васильками, Дмитриками, Іванками, Богданками. За всіх не скажу, але за всіх переболію. Тому простіть, кого не згадала поіменно. Простіть усі, хто зник, був спалений, по-середньовічному обезголовлений,  замордований, закатований новітніми манкуртояничарами з московського ескадрону смерті.

Ци не жаль ти, мамко, буде?

Ой  ци не жаль ти, мамко, буде?

«Плач, Украйно, нещасна вдовице…» Плач! Бо це на тебе впала кара за гріхи байдужих і продажних, засіяних  гречкою і часто фальшивими п’ятдесятками чи сотнями ( яка драматична гра долі – СОТНЯ за сотню!). Тих, хто закривав очі й підписував протоколи з підтасованими голосами на виборах. Тих, хто малодушно мовчав, коли ківалово-колесніченківськими законами ґвалтували мову – руйнували останню барикаду національного духу.

До слова, Сашко Капінос, що так хотів жити на своїй Богом даній землі, на знак протесту проти мовного беззаконня голодував і протримався найдовше. 18 лютого йому розірвало голову світло-шумовою гранатою. «Непокаране зло регенерує себе», – сказала велика поетка сучасності Ліна Костенко. Наші гріхи лягли фатальними грамами в кулі найманців і фатально точно визначили траєкторію їхнього руху, не залишивши жодного шансу лікарям. Не діждалася чоловіка вагітна дружина Валерія Опанасюка, навіки осиротіли його четверо малолітніх діточок. «Єдиного сина, єдину надію, єдину дитину» віддали сирій землі батьки Назара Войтовича, Ігоря Костенка, Ігоря Пехенька, Івана Тарасюка. Хто зможе осягнути міру їхнього горя?..

Як же мені, синку, не жаль?

Ти на моїм серцю лежав.

Великий плач  стоїть по всій землі українській… Скорботно-урочиста аура  огортала кожного, хто прийшов на жалобне віче в нашому університеті вшанувати  полеглих за свободу, аби  живим нарешті усміхнулася  доля. Ревно молилися, говорили мало, але  проникливо й щиро, мовчали, печально прощалися з душами-журавлями, що сивим смутком навесні відлітали у вирій:

Чуєш, брате мій, товаришу мій…

Майдан став простором, де Україна зустріла себе, і, на жаль, де в новому тисячолітті в центрі Європи під стелою Незалежності по-звірячому, з якоюсь сатанинською ненавистю знущалися з усіх, хто заявив про своє  право просто бути Українцем, хто не схилив голови – вбивали. Київ, як і Ізраїль, тепер має свою Стіну Плачу. Але й це не зупиняє новітніх агресорів, що вже не приховують своїх божевільно-сатанинських намірів – умити всю Україну за її бажання БУТИ в купелі крові і сліз. Першою жертовною чашею обрано Крим: нам обіцяють новітній Фонтан Сліз, і не лише в Бахчисараї чи в Сімферополі – на всьому півострові…

Со святими упокой, Господи, душі рабів твоїх – Небесну сотню. Зупини, Боже, підступний віроломний меч, що повис над нами – щиро згорьованими і ще не висохлими від сліз.

Гей, пливе кача по Тисині…

Марія Стецик, доцент кафедри української мови ДДПУ ім.І.Франка

***

Світлій пам’яті Небесної сотні

Вони дивилися в небо,

У небо – високе-високе...

Відкриті здивовані очі:

Невже це кінець? Кінець!

Вони дивилася в небо...

Підстрелене серце тріпоче,

Христос у багряній тозі

Терновий кладе вінець.

 

Вони дивилися в небо...

А небо таке ласкаве,

А сонце таке погідне,

Немов поцілунок весни.

Вони дивилися в небо –

Стелився обрій кривавий.

І руки чиїсь, такі рідні,

Торкнулись повік, мов сни.

 

Вони дивилися в небо –

А там Україна голосить,

А там мліє рідна неня,

Кохана, сестра, жона.

Не треба, не треба, не треба!–

Синочок маленький просить.

Але закотилося сонце

і згасла навіки весна...

20.02.2014р., М.Стецик

 

«Не дуріте самих себе»

Погляди Тараса Шевченка у контексті народної педагогіки

У різні історичні періоди видатні українські письменники, учені й практики, опираючись на теоретичні і практичні засади народної педагогіки, створювали власні концепції навчання і виховання дітей. Вони збагачували не тільки офіційну педагогічну думку, але й народну педагогіку.

Великий вклад у розвиток народної педагогіки вніс Т.Г.Шевченко. У цьому контексті він написав “Букварь Южнорусский” для недільних шкіл. Букварь відкривався знаменитими словами:

Чи є що лучче, краще в світі,

Як у купі жити,

З братом добрим добра повно

Познать, не ділити.

У цьому підручнику подаються “велика азбука”, “мала азбука” (33 літери), склади, рукописна азбука (велика і мала), прислів’я, деякі народні думи і релігійні тексти.

Водночас Т.Г.Шевченко вважав, що початкове навчання не повинно зводитись тільки до навчання читання, письма та лічби. Вже з першого року навчання, на його думку, необхідно давати дітям доступні їм знання про довкілля, про світ, знайомити їх у доступній формі з деякими аспектами географії та історії.

Шевченко також високо цінував працю педагога. Вчителями, на його думку, повинні бути мудрі, чесні порядні, сумлінні люди. “Учителеві належить розумно направляти пізнавальний процес, стимулювати розумову діяльність дітей”, – писав Шевченко в “Щоденнику”.

Тарас Шевченко наголошував, що вчитель повинен любити дітей, висловлюватися чітко і зрозуміло. У такого вчителя учні на уроках не порушують дисципліну, зачаровано слухають свого наставника. Про це він розмірковує у повісті “Близнецы”. Взагалі ця повість пройнята ідеями народної педагогіки.

Проблеми навчання і виховання дітей знаходять висвітлення у повісті “Варнак”. У ній показано як дитина з простого народу виявляє здібності і талант під час навчання, а панська дитина, розбещена змалку, вчитися не хоче.

У повісті “Прогулка с удовольствием и без морали” поет відзначає, що освіта має збагачувати, а не обкрадати серце людське.

У повісті “Капитанша” Шевченко виступає за освіту для всього народу. “Загальна грамотність у народі – величезне добро”, – говорить він устами персонажів.

У поемі “І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм…” Шевченко не тільки закликав, але й благав своїх сучасників:

Не дуріте самих себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

У народній педагогіці зверталась особлива увага на роль сім’ї, зокрема матері у вихованні дітей. І це зрозуміло.

Погляди Тараса Шевченка про матір вписуються у контекст народної педагогіки. У вірші “У нашім раї на землі” образ матері він підносить аж до небес.

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Часто жінку-матір він порівнює з Богородицею, зокрема він писав:

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим,

Тієї матері своєї,

Що в мир нам Бога принесла.

В українській етнопедагогіці чільне місце займають питання, зв’язані з любов’ю до Батьківщини. Про це засвідчують такі афоризми: “Кожному мила своя сторона”, “За рідний край, хоч умирай”, “Любов до України – найцінніша риса людини”, “Для українця воля понад усе” і т.д.

Власне все життя Т.Шевченка, його слово, картини образотворчого мистецтва пройняті любов’ю до України, українського народу, його історії, культури, мови.

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога

За неї душу погублю.

Найдорожча в нього Україна, яка постає в образі світлого єднання матері і дітей:

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Про віддану любов Шевченка до України писала Леся Українка:

Він перший полюбив її,

Як син кохає неньку,

Хоч би вона була слаба,

Стара, змарніла, бідна!

Маємо пам’ятати слова Кобзаря, звернені до своїх нащадків:

Любіть Україну свою,

Любіть її во врем’я люте,

В останню тяжкую мінуту

За неї Господа моліть.

Оновлений погляд Тараса Шевченка на народну педагогіку, його вклад у її розвиток, обумовлені його патріотичними почуттями, вболіванням за долю України, за загальну освіту для українських дітей, за їх навчання і виховання.

Кобзарева спадщина в галузі народної педагогіки багатогранна і невичерпна, вона має педагогічну цінність і в наші дні.

Дмитро ЛУЦИК, заслужений працівник освіти України, професор, завідувач кафедри педагогіки та методики початкового навчання ДДПУ ім.І.Франка



Создан 07 мар 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником