ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


СТВОРИТИ ПРОСТІР ДЛЯ НОВИХ ІДЕЙ!




2-го квітня в редакції «Галицької Зорі» відбувся черговий аналітичний «круглий стіл», організований під егідою народного депутата України від Дрогобиччини Романа Ілика, за участю керівника Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова Олега Багана та очільника дрогобицької філії УБНТ протоієрея Івана Гаваня. Тема розмови: «Постмайданівські рефлексії».

Олег Баган у своєму виступі наголосив на таких масштабних проблемах післяреволюційного періоду. Перша – це увиразнення міжнародного становища теперішньої України як геополітичної діри. За всі роки незалежності зовнішня політика нашої держави була украй нерішучою, інфантильною, невідповідною до її геополітичного потенціалу і геостратегічних перспектив. Політичні еліти у ліпшому разі лише декларували орієнтацію на ЄС і НАТО, на що проросійська «п’ята колона» у вигляді КПУ чи Партії регіонів систематично організовувала усілякі демарші, вершиною яких стали знамениті «Харківські угоди», що руйнували основи української самостійності та надовго прив’язували країну до Росії. Головна ж помилка наших еліт – це відсутність ідеї опертя на власні сили (ідеологема ОУН) та розпрацювання власної геополітичної доктрини. Ключовими елементами цієї доктрини мали б бути, по-перше, стратегеми на розбудову потужної власної армії, оскільки географічно Україна розташована на т.зв. «геополітичному перехресті», тобто в зоні, де перетинаються геополітичні інтереси традиційно імперських держав та націй, де проходять лінії цивілізаційних, конфесійних, культурних, ментальних, господарсько-торговельних розламів, і тому ця зона була і буде ще довго нестабільною. По-друге, зовнішня політика України мала б мати геостратегічне спрямування у простір Чорного моря з метою творення у ньому нової тенденції до концентрації геополітичних сил (союз із Туреччиною, активна політика на Балканах, особливе співробітництво із країнами Закавказзя і т.ін.).

По-третє, Україна мала б постійно виступати із якимись зовнішніми ініціативами в органічному для себе просторі Середньої Європи і в такий спосіб стимулювати держави – від Румунії до Швеції – активніше підтримувати українську незалежність та співпрацю з ЄС. Натомість за ці роки скорумпована влада цілковито розвалила армію (з 450 тис. 1991р. залишилося в правдивій боєздатності, за словами екс-в.о. міністра оборони І.Тенюха, лише 6 тис. у 2014р.!) Наприклад, у подібному «геополітичному перехресті» розташована Туреччина, і вона має одну з найбільших і найбоєздатніших армій світу. Україна ж залишилася безініціативною і в чорноморському, і в середньоєвропейському напрямках, а якщо там і з’явилися у неї союзники, як Грузія чи Польща, то це радше були передусім їхні ініціативи до геополітичного партнерства. Прикладом може бути і бездарне занапащення ГУАМу, консервація організації Чорноморського економічного співробітництва і т.ін.

Тобто сьогодні жертвою Україна стала закономірно: вона виявилася демілітаризованою, вона не розвинула системи союзів у своєму органічному геополітичному просторі, вона не налагодила належних стосунків із наймогутнішим і найближчим до себе військовим блоком – НАТО, і водночас ніяк не працювала на геополітичну протидію імперіалізмові Росії.

Друга велика проблема постмайданової України – це втрата революційної енергетики. Склалася класична ситуація, характерна для всіх революцій: люди, які на хвилі революційного піднесення прийшли до влади, намагаються вгамувати революційні пориви і підмінити кардинальні зміни декоративними, намагаються зберегти старі корупційні схеми і форми домовленостей «у кулуарах» (про це свідчить серія призначень на керівні посади по всій Україні людей, напряму пов’язаних зі старим режимом), намагаються спрофанувати розслідування масових вбивств на Майдані, аби цим показати усій системі влади і силових структур, що реально ніякої покари і люстрації не буде, а значить – «працюємо у старому стилі» (публічні заяви офіційних керівників МВС, СБУ і Генпрокуратури про учасників вбивств відбулися тільки після того, як Америка опублікувала в Інтернеті відверті фотодокази і цим стимулювала розслідування!). Показовою є демонізація «Правого сектору» в ЗМІ: ті люди, які витримали найбільше навантаження під час революційних подій, які сцементували і дисциплінували Майдан, раптом виявилися «провокаторами», «розбійниками», «агентами Москви» і под. У такий спосіб «офіційники» не тільки помстили їм за те, що ті не дозволили під час «революції гідності» вести компромісні переговори з владою, а й водночас «пригальмували» ту силу, яка найбільше націлена на розвиток енергетики Майдану.

У цьому контексті вимальовується третя проблема – монополістська роль партії «Батьківщина», яка стала головним фактором профанації революції. Ця політсила несе в собі головні ознаки і характеристики минулого негативного періоду нашої політики: схильність до закулісних дій, безідеологічність, олігархічність, клановість, псевдомесіянізм (Ю.Тимошенко), безпринципність, старі корупційні зв’язки. Не треба забувати і про колишні домовленості БЮТу із Партією регіонів (2008р.), коли вони планували розділити країну «на двох». Усе це перетворює «Батьківщину» на відверто простраційне політичне середовище (болото), в стратегії і тактиці якого можуть зігнити всі ідеали та надії зимової революції. Закономірним, очевидно, є й процес виходу окремих гідних політиків із цієї партії, який засвідчив її неорганічність, назадництво, а ще й підтвердив давню тезу про потребу формування нової національно-демократичної партії в Україні, яка б здатна була відкинути весь корупціонізм минулих літ.

І четверта проблема – не усвідомлення загроз із боку Росії. Протягом усього періоду незалежності українські політичні еліти реально нічого не робили для освідомлення українського суспільства щодо російських загроз. Політологи замало говорили про наростання хвилі шовінізму і неосталінізму в Росії, про неототалітаризм тамтешньої влади, про геостратегічні плани Москви стати інтеграційним центром в Європі і наступати на довколишні країни. Тим самим вони не готували ні наше суспільство, ні, по можливості, європейський політикум до протистояння російському імперіалізмові. Політики цілком не дбали про обороноздатність держави, про надійне входження України до міжнародної системи співпраці і спільного захисту, про захист від інформаційної експансії Росії, від її культурного імперіалізму у вигляді масового проникнення на українські телеканали зі своїм «продуктом», створення різноманітних російських фондів, культурно-освітніх центрів і т.ін. Тобто Україна ніяк не реагувала на створення на її протяжних кордонах велетенської агресивної, шовіністично налаштованої держави, яка відкрито планувала поглинання своїх сусідів і демонструвала відвертий розбій щодо власних народів і територій, як це було в Чеченії.

Натомість, в українській політичній історії є величезна традиція адекватного сприйняття й аналізу Росії і російської цивілізації, представлена ідеологами українського націоналізму – М.Міхновським, Д.Донцовим, Ю.Вассияном, Ю.Липою, Є.Маланюком, П.Штепою, У.Самчуком, О.Ольжичем та ін. Власне, націоналісти завжди акцентували на тому, що Росія є найбільшою загрозою для України у плані політичного імперіалізму, цивілізаційного натиску-розчинення, ментального розкладового впливу, культурного поглинання-розмивання. Націоналісти доводили, що деспотизм, нетолерантність, ксенофобія, внутрішнє рабство є органічними для російської людини і цивілізації, тому розходження з ними – це насуще і надважливе завдання для збереження української нації. Це інтуїтивно збагнув ще Шевченко: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».

Протоієрей Іван Гаваньо погодився, що революція втратила свою динаміку. І це об’єктивно, бо реально в ній брала участь невелика відносно кількість людей. Кризовим є і загальний стан української нації: вона ще занадто виражає комплекси підневільності. Водночас є і дуже великий прорив: адже ім’я Бандери сьогодні стало знаковим для всієї України, воно своїм ідейним національно-визвольним устремлінням розтинає країну, примушує кожного задумуватися про національні сутності. Сьогодні всі, у найвіддаленіших, найстагнізованіших куточках України співають Національний Гімн, який консолідує націю на підсвідомих рівнях.

Наступне завоювання Майдану – це звільнення великої частини українців від радянського ідеологічного синдрому. Ми й не усвідомлюємо ще, скільки стереотипів, негативних комплексів зруйнувала революція за три зимові місяці.

Загрози Росії – це виклик-випробування для сучасного українства. Перед нацією раптом відкрилася правдива страшна картина «братерства» з російським народом – народом, перейнятим ксенофобією, тоталітаристськими рефлексами, агресивного. Ми забули про страшні злочини проти України й української нації з боку росіян і жили в омані-ілюзії про сучасне «добросусідство» і «стратегічне партнерство», забули про злочини комуністичного терору і Голодомору, які хоч робилися під вивіскою комунізму, але були в своїй суті агресією російської нації зі своїми імперськими інтересами проти української нації.

Зараз ми нарешті збагнули, що теперішня держава в Україні цілком не функціональна, що вона не захищає інтересів українців, інтересів громадян і є лише інструментарієм для визиску країни, народу і природних та промислових багатств. Про це добре писав сучасний теоретик націоналізму, покійний Василь Іванишин, 70-річчя якого відзначили у Дрогобичі відкриттям меморіальної дошки на пошанування цієї небуденної людини.

Найважливіше завдання для українців – подолати патерналізм у мисленні і діях. Треба перезаснувати, перебудувати українську державу як національну, а не неоколоніальну.

На жаль, над суспільством ще панують фантоми і стереотипи патерналістської поведінки, надії на «рятівників-провідників», замість того, щоб брати країну в свої руки. І тут зринає фальшива постать Юлії Тимошенко, яка насправді, попри революційну риторику, прагне повернути державу у старі форми корупції і профанації.

Вагомим недоліком сучасної влади є її відмова від ідеологем національної змобілізованості і, натомість, повне уповання на західні кредити-подачки. Це формує паразитарну свідомість у суспільстві, стагнізує його.

Зараз ми переживаємо післямайданний синдром: розчарування владою, поява безґрунтовного критиканства, розвиток радикально-безідейних течій. Це треба пережити, перебороти. Наразі Майдан створив тільки прекрасний піднесенно-визвольний настрій, подарував світлі приклади жертовності, згуртованості. Однак він ще не став справжньою трибуною ідей, а це головне.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова



Создан 15 апр 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником