ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Остання барикада Йосипа Шілінга. Пам’яті Героя Небесної Сотні присвячується




Дрогобиччина породила цілу когорту борців за волю та незалежність України. Нині до славних, відомих імен Андрія Мельника, Григорія та Зенона Коссаків, Дмитра Грицая, Ірини Сеник, десятків, сотень інших долучились новітні герої-краяни – Воїни Небесної Сотні, чия безвинна кров пролита за Україну. Наша розповідь про Йосипа Шілінга – безкомпромісного патріота, який загинув на Майдані. За гідність народу, за честь нації, за кожного з нас.

Очевидцями трагічних подій, що розгорталися 20 лютого 2014 року в столиці України, стала вся світова спільнота: московські найманці розстрілювали беззбройних людей у прямому ефірі(!). У цей день майданівці з дерев’яними щитами, палицями йшли у бій, десятки з них – в останній... У четвер вранці Героями Небесної Сотні стали 82, серед яких – десятки галичан... Мартиролог поповнили краяни Олег Ушневич, Богдан Вайда, Йосип Шілінг.

...Коли Дрогобиччина прощалась із Героями, небо дощило так, ніби плакав сам Господь. Попрощатись з Йосипом Шілінгом люди йшли та їхали з навколишніх сіл, зі Стрия, Самбора, Дрогобича, Києва. Декількатисячний похорон був даниною поваги та пам’яті людині, яка заплатила найдорожчою в світі ціною – життям – за людську байдужість, несправедливість, жорстокість, корупцію та злочини влади.

У неділю Героя пронесли через усе село, у відкритій труні, під національними стягами. Поховали на сільському цвинтарі у сотнях вінків, серед живих квітів.

...Хата, в якій проживав Йосип Шілінг, розташована на краю села, поруч з церквою Різдва Пресвятої Богородиці. Обійстя Шілінгів виглядає так, наче господар вийшов ненадовго. Навкруги чисто, акуратно висипаний на купу пісок, щебінь, недобудовані гараж і лазня немов очікують на газду-працелюба. У будинку – власноруч зроблений ремонт, індивідуальне опалення. Одним словом, є усе, чого досягла людина у житті: є збудований (і є ще куплений та відремонтований) дім, посаджене дерево (не дерево, а цілий величезний молодий сад з нащепленими чудо-деревами), є народжені та виплекані діти й онуки. Жити і бути! Й радіти життю, бо все свідоме буття працював з ранку до ночі, не цурався жодної роботи, їздив на заробітки, аби дітям та внукам легше було...

Роботу Йосип Шілінг любив, знав, шанував і ніколи не цурався, бо народився серед працелюбів, 14 березня 1952 року у с.Вороблевичі, тоді ще Меденицького району Дрогобицької області в багатодітній родині, де з дев’ятьох був сьомою дитиною. Батько, Михайло Шілінг, працював на хлібопекарні, мама, Катерина Шілінг, – у колгоспі. У рідному селі закінчив восьмирічку, згодом – Бориславське ПТУ-7. За скеруванням поїхав працювати до Слов’янська, на ТЕС. Військову службу проходив у Грузії. Опісля одружився, народились доньки. Працював електриком на Дрогобицькому автокрановому заводі, у Дрогобицькому ЖЕК-1 і ЖЕК-4 був мулярем-штукатуром. На роботі мав подяки, грамоти, авторитет. У часи національного відродження завжди й усюди був прапороносцем.

...У хаті Шілінгів нас зустріли доньки Галина, Віра та онуки. Мама, Анна Михайлівна, вже п’ятий рік на заробітках в Італії. У доньок – свої сім’ї, діти, квартири у Дрогобичі. Та в рідну домівку навідуються завжди. У батьківській світлиці, на столику під вікном, – національний прапор, портрет батька з чорною стрічкою. Доньки з любов’ю розповідають про нього, виплескуючи свій біль. Згадують, як поїхав перший раз до Києва, на Революцію гідності, з рідним братом Степаном, про враження від пережитого у столиці, про атмосферу любові і людяності на Майдані, про величезну самоорганізацію народу, дисципліну, відчуття братнього плеча, коли за першим кличем майже спорожнілий Майдан перетворювався на багатотисячне мирне військо борців за гідність, про боротьбу і протистояння майданівців з «беркутами» і «тітушками».

Коли в Києві настало затишшя, доньки знову побачили тата вдома. «Я втомився, хочу відпочити. Буде потреба, то поїду негайно!»

А у вівторок, 18 лютого, коли влада холоднокровно і цинічно знов розстрілювала народ, Йосип Шілінг побіг записуватись на поїздку. Місць в автобусі уже не було. Та невгамовний чоловік ходив кілька раз і таки дочекався, бо один відмовився їхати.

«У мене було таке відчуття, наче батько знав, що не повернеться. Він зателефонував мені, будучи у страшенній напрузі», – згадує Віра з болем.

«Треба їхати, нема чого в хаті сидіти! Паспорта не беру, якщо щось, то по пенсійному...»

Донька благала: «Тату! Не їдьте! Там вбивають людей!»

«Вірцю, завтра буде вже пізно! Мушу нині...»

Ввечері Віра знову телефонувала, просила повернутись, бо в Києві БТРи, стріляють снайпери. «Дитино! Все буде добре!»

...У цю посивілу горобину ніч автобус із дрогобичанами мчав до Києва. Зупинився недалеко від Михайлівського собору. Близько восьмої ранку Віра почула в слухавці стривожений голос: «Ми біжимо на Майдан! Передзвоню...»

А на Майдані була бійня, там струменіла кров. По телевізору доньки бачили, як тато в обидвох руках несе шини. Як побіг на допомогу, побіг на барикаду – останню в своєму житті барикаду... З дерев’яним щитом, у шерстяній шапці виліз на сам верх. Там їх було четверо, й усіх снайпери убили холоднокровно, прицільними пострілами у серце, в очі, в голову...

На інтернет-відео дочки побачили бездиханне тіло батька, який лежав на червоній бруківці Інститутської, а поряд – закривавлена в’язана шапочка...

...Брати Шілінги завжди трималися разом. Та лише на кілька хвилин Степан втратив Йосипа з поля зору. Знайшов старший Шілінг молодшого у палаці «Україна», ідентифікованого за пенсійним посвідченням...

Так закінчилась остання путь Йосипа Шілінга – з останньої барикади Майдану до села, в якому народився, до міста, в якому жив, до Небесної Сотні, героєм якої став назавжди.

...Якось батько мовив дочкам: «Як помру, поховайте мене у вишиванці».

Поховали і, на дев’ятий, поминальний день, Галина та Віра з сім’ями поїхали до Києва, на місце загибелі найріднішої людини.

А нещодавно, 20 травня, родина Героя на запрошення “Благодійного фонду Громади Приірпіння» знов побувала у Києві, в Ірпіні. Крім програми реабілітації, оформлення матеріальної та психологічної, їм була запропонована і правова допомога адвокатів, прокурорів. Фонд також організував зустріч у Кабінеті Міністрів, де доньки залишили вимогу про розслідування причин трагічної загибелі людей.

«Вражає людська бездушність. Найбільше цікавить усіх, скільки нам виплатили, чи будуть платити ще... Про це ж говорили і люди в Ірпіні».

У Фонді дочкам Йосипа Шілінга подарували книгу. З портретами воїнів Небесної Сотні, серед яких – їхній батько. Як завжди, усміхнений... Великий життєлюб щиро вірив, що честь і гідність запанує світом.

...Усі, хто знав Йосипа Шілінга, товаришував чи працював з ним – пам’ятають, згадують його з великою повагою та любов’ю.

Володир Костирко, колишній «афганець», сусід: «Йосип Шілінг поїхав на Майдан, бо він не міг інакше. Так йому підказувало серце. Він був і за себе, і за усіх нас».

Оксана Стецко, пенсіонерка, сусідка: «То була, людина. Щира. Патріот. Усе життя працював, був дуже добрий господар... Завжди хотів усім допомогти».

Володимир Блажків, односельчанин, пенсіонер: «О, то була прекрасна, чудова людина! Він був господар номер один на селі. Розумівся на всьому. Дуже шкода, так скоро пішов з життя! Такий сильний патріот!»

Михайло Герій, війт с.Вороблевичі: «Коли синьо-жовтий прапор вперше замайорів у Вороблевичах, – то це на хаті Шілінгів. Йосип був порядним, самовідданим, одним словом – патріот України».

Ганна Хрунь, товаришка дитинства: «У школі Йосип був дуже активним, компанійським, забавним.. Не раз дорогою зі школи йшли та співали, а співав дуже гарним баритоном.

Питаєте, чому поїхав на Майдан? Бо вся родина їхня правдиві українці! Чим найбільше запам’ятався: він завжди посміхався...»

Любов Німилович, медичний працівник: «У нашому сімейному альбомі багато світлин, на яких Йосип під час пікетувань та віче. Чесна і справедлива людина. Ніколи не рвався у лідери, але завжди добросовісно виконував будь-яке доручення».

Мирослав Глубіш, голова Української Республіканської партії з 1991 року, голова Дрогобицької міської ради І демскликання: «Він – один із небагатьох, який був членом Української Гельсінської Спілки. В УРП був з осені 1990 року. Виконавський, скромний, безвідмовний, завжди готовий до будь-якої роботи. Одним словом, – трудяга. На початках боротьби за Українську Незалежність став активним учасником усіх державотворчих процесів у Дрогобичі, в Києві, особливо під час пікетувань Верховної Ради. Надзвичайно активну участь брав у боротьбі за легалізацію УГКЦ, адже був ревним християнином».

Тарас Гентош, голова Львівської обласної організації КУН: «Знаю Йосипа Шілінга ще з початків національного відродження. Об’їздили разом майже всю Україну. Це надзвичайно активна, щедра, виважена людина. Дуже дорожив сім’єю, доньками, друзями. Будучи на заробітках у Москві, постійно проводив там агітації, пояснюючи, що Україна – не Малоросія, а європейська держава з героїчною історією...

Особисто з ним я декілька разів їздив на Майдан. «Потрібно після себе залишити державу вільною і незалежною», - любив повторювати Йосип.

Останній раз до Києва ми з ним поїхали 18 лютого; спереду сидів Йосип Шілінг з братом Степаном, ззаду я, Тарас Кучма. А в середу зранку ми всі без винятку бігли на барикади...»

о.Йосип Пріндин, настоятель храму св. Архистратига Михаїла, с.Гумниська Буського р-ну, товариш: «Йосип – перший друг, якого я запізнав з дитинства. Ми жили через дорогу. Разом пішли в перший клас, разом закінчували і восьмий. Йосип завжди умів пожартувати, але, головне, він ніколи ні з кого не насміхався, вічно ставав на захист слабшого.

З 1980-го, коли я пішов на парафію в Гумниська (до речі, це парафія самого Маркіяна Шашкевича), наші шляхи перетиналися дуже рідко, але почуття дружби жило. Йосип був моїм найнадійнішим другом. Він вирізнявся надійністю! Я б з ним у розвідку пішов! Та і Йосип дуже цінував дружбу. Якщо він з ким подружив – то назавжди.

Чому саме він...?

Бо знав, що за його спиною стоять усі: сім’я, родина, Україна. І це без пафосу. Бо ще з дитинства в ньому жив і утверджувався захисник. Це у нього було в крові – від народження і аж до смерті, і без лукавства.

Вже після похорону я листом звернувся до війта Вороблевич з пропозицією спорудити пам’ятник Йосипу Шілінгу у центрі села. Цей монумент мав би стати щоденним дзвоном односельцям і всій Україні, що будитиме народну пам’ять...»

Священнослужитель Йосип Пріндин, прагнучи увіковічнити пам’ять свого товариша у родинному селі, пропонує спорудити пам’ятник у сквері, серед двох лип, посаджених двома Йосипами – священиком та Героєм Небесної Сотні.

Згадуймо цю людину, його ім’я, які і сотні інших героїчних імен, закарбуймо у пам’яті благородні, щирі, інтелігентні образи. Це – найдостойніші серед нас, це – цвіт нації, кращі з кращих – Герої Небесної Сотні, яка від нині заступила на вічну вахту, продовжуючи вікові традиції жертовної боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу.

Марія ГОЛОВКЕВИЧ, музей «Дрогобиччина»

P.S. Коли стаття була готова до друку, дочки Йосипа Шілінга запросили авторку цих рядків до Вороблевич: у неділю, 1 червня, з ініціативи народного депутата України Р.Ілика у школі, де навчався Герой Небесної Сотні, відбулося урочисте відкриття пам’ятної таблиці. За прекрасно підготовленим сценарієм, оркестром, патріотичною патетикою. Чин посвячення здійснили священики УПЦ та УГКЦ. Поетичне слово про батька сказала Галина. Виступили Роман Ілик, війт села Михайло Герій, директор школи Михайло Бунь, депутат райради Богдан Старінщак, брат Степан Шілінг, отаман козацтва Богдан Прокопишиак, пробратим–майданівець Василь Михалко. В почесній варті стояла Самооборона Майдану.

Та урочистість заходу дещо затьмарювалась, і не дощем, який лив цілий день, а байдужістю. У просторій шкільній залі – півтори десятка гостей, десяток школярів-учасників (у школі – 140 учнів!), 50-60 односельців (у селі – 1730 мешканців).

Не знали, чи завадив дощ? На останньому дзвонику вчителі запрошували учнів на відкриття, отець Олександр оголошував у церкві.

Коли прах Героя везли з Києва додому, також лив дощ. Та обабіч дороги з Пісочного, з Меденич стояли люди, горіли сотні лампадок, сигналили автівки. У Вороблевичах тоді задзвонив дзвін, на подвір’ї Шілінгів було декілька сусідів та рідня. А у цю неділю Вороблевичі грали у футбол... Герої не вмирають...



Обновлен 10 июн 2014. Создан 06 июн 2014



  Комментарии       
Всего 2, последний 6 лет назад
Ірина (похресниця) 09 июн 2014 ответить
Тепер на тілах загиблих будуть робити собі рекламу усі. Сором Газеті і музею Дрогобиччина! Перестаньте ворушити родинне!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Олег 15 июн 2014 ответить
Імітація роботи. Чоловік авторки імітатор і вона така ж сама! Чого це імітатори далі пхаються?
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником