ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


«Мешканці Слов’янська вірили, що нацгвардійці на вечерю їдять росіян»




Роман Біликівський… Йому лише 22… Народився в незалежній Україні. Виховувався змалечку в патріотичному дусі. Не стояв осторонь під час Революції Гідності. Як тільки був час, їздив на Майдан. А коли чобіт окупанта ступив на нашу землю, цей ровесник незалежності, попри вмовляння матері, записався добровольцем у Нацгвардію.

Хоча не проходив військової служби в ЗСУ, після місяця бойової підготовки в навчально-тренувальному таборі спортбази «Барс» (Київ), наш земляк був зарахований до ІІ резервного батальйону оперативного призначення Національної гвардії України. Разом зі своїми побратимами звільняв Слов’янськ. Відбулася ротація і Роман ненадовго приїхав додому до Дрогобича. Лідер дрогобицького Автомайдану Ігор Шевчик посприяв зустрічі з юнаком, тож пропонуємо вашій увазі розмову з учасником бойових дій на Східній Україні.

- Романе, що спонукало тебе записатися до лав Національної гвардії?

- Хочу, щоб Україна була цілою і неподільною. Це дуже погано, що Крим просто віддали. За Україну треба боротися.

- Не страшно було вирушати на схід?

- Коли після місяця навчань у Києві ми виїжджали в зону АТО, вже були перші жертви та поранені серед військових. Тож знали, на що йдемо. Командири попереджували і пропонували тим, хто не готовий, повертатися додому. Але я вирішив залишитися.

Страшно, коли відбувається артилерійський обстріл, коли навколо здригається земля і падають поранені… Одному моєму товаришу під час обстрілу осколок від міни влучив у спину. Богу дякувати, друга вдалося врятувати. Згодом приїхала швидка разом із військовими і його забрали до госпіталю.

- Як військові забезпечені захистом та харчуванням?

- Перед від’їздом нас усіх екіпірували парадною формою, яка по-суті є одноразовою. «Армія-SOS» забезпечила бронижелетами та касками. Що стосується харчування, то бувало по-різному, але загалом – не голодували. Бували періоди, що могло не бути якогось певного продукту, скажімо хліба, але було щось інше.

Але коли хлопці перебувають на ділянках, відрізаних бойовиками, як це було на горі Карачун та на блок-посту дороги Слов’янськ – Краматорськ, тоді змушені і кілька тижнів обходитися без постачання харчів.

- Яке ставлення місцевих мешканців до Нацгвардії?

- Багато людей нам приносили їжу, підтримували, ставилися добре. Останні тижні перед ротацією я стояв на другому блокпості Слов’янська. Люди доповідали нам про місцерозташування бойовиків, іншу важливу інформацію. Але населення там дуже зазомбоване російською пропагандою. Інколи це доходить до абсурду.

Коли ми увійшли до Слов’янська, то серед місцевих були й такі, що розповідали нам, як нацгвардійці «на вечерю їдять росіян і в ночі їм від того виростають роги і хвіст». Коли вони це говорили, ще не знали, що ми і є тими самими страшними нацгвардійцями. Наш батальйон вони взагалі охрестили «Второй карательний батальйон «Чьорная змєя»»…

Треба було бачити їхню реакцію, коли дізналися, що ми власне і є та сама «Чьорная змєя». Водночас, дуже багато людей раділи нашому приходу, дякували і розповідали, що моляться за нас…

- Які стосунки між військовиками?

- У Нацгвардії в одному таборі пліч-о-пліч опинилися ті, хто на Майдані були найзапеклішими ворогами. Сюди кинули усіх силовиків (Внутрішні війська, колишній «Беркут» та ін.), окрім регулярної армії, та нас – добровольців. Тож стосунки важко назвати братськими. Однак, попри словесні перепалки, ми воюємо злагоджено, бо чвари можуть коштувати життя кожному із нас. Усі це прекрасно розуміють.

Під час артобстрілів ми прикриваємо їх, вони прикривають нас, бо часто буває так, що після цих обстрілів бойовики йдуть у піший наступ. Позатим, «ВВ-шники» по-різному до нас ставляться. Деякі кажуть, якби їм дали добро, то розстріляли би нас тоді. Є такі, що почуваються після Майдану обманутими і нас теж вважають обманутими. А загалом, для силовиків – це робота. Що мене здивувало, це те, що грізні «беркутівці» насправді великі боягузи.

У період, коли був вільний час, найбільше хотілося відпочити. Але інколи доводилося вирушати на пошуки сепаратистів.

- Яким ви побачили Слов’янськ після звільнення?

- Місто справді має жахливий вигляд. Усе потрощене, на дорогах – величезні вибоїни від вибухів. Деякі райони знищено взагалі. Окрім цього, місто не прикрашають усілякі бетонні укріплення, яких понабудовували ополченці. Для цього вони застосовували не тільки полонених, але й важку будівельну техніку. Очевидно, збиралися отаборитися там надовго. Вони вибрали Слов’янськ тому, що це – депресивне місто, в якому відсутні великі заводи і процвітає безробіття. Там дуже багато наркоманів і алкоголіків. У такого контингенту бойовики легко знайшли підтримку. Чому покинули? Думаю, для них стали нестерпними часті артилерійські обстріли нашими військовими.

- А як тамтешні мешканці ставляться до ДНР?

- Зараз багатьом відкриваються очі. Особливо після того, як звільнили заручників зі Слов’янського райвідділу міліції. Хто побував у тих камерах, випробували на власній шкірі всі «принади» ДНР і тепер розповідають про це своїм землякам.

- Що найбільше закарбувалося у пам’яті у зоні АТО?

- Найгірше, це коли потрапляєш під артилерійський обстріл. А найприємніше – коли бачиш підтримку простих людей, чуєш слова подяки, відчуваєш допомогу та силу їхньої молитви за нас.

- Чи все, що транслює телебачення про АТО відповідає дійсності?

- Те, що нам показують, насправді не зовсім так, як є насправді. Наприклад, журналісти часто замовчують або зменшують реальну кількість жертв із нашої сторони. А щодо цифр, озвучених речниками АТО про 500-1000 вбитих бойовиків, то це може відповідати дійсності. Звільнені заручники підтверджували, що на власні вуха чули, як бойовики між собою розповідали про втрати в таких масштабах.

- Іноді доводиться чути думки, що Донбас не вартує стількох жертв українців…

- Передусім Донбас – це Україна, хто би і що не говорив. Ми вже даром віддали Крим, і це важко оправдати. Україна є неподільною, ми мусимо за неї воювати. Я погоджуюся з тим, що чоловіки з Донбасу насамперед мали би захищати свою землю. Але й думка про те, що серед тих, хто воює проти терористів, їх там взагалі нема – хибна.

Як у Нацгвардії, так і в лавах ЗСУ воюють хлопці з усієї України. Разом з нами служили юнаки і з Донецька, і зі Слов’янська. І гинуть хлопці з усієї України, а не тільки з Львівщини. Погодьтеся, коли чуємо про втрати серед земляків – це більше врізається у свідомість, бо більше болить…

Віра ЧОПИК



Создан 08 авг 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником