ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Що змінює війна?




20 серпня 2014 р. в редакції «Галицької Зорі» під патронатом народного депутата України від Дрогобиччини Романа Ілика відбувся аналітичний «круглий стіл» на тему «Стан нації і війна», в якому взяли участь політолог Олег Баган (НІЦ ім. Д. Донцова) і богослов прот. Іван Гаваньо (УБНТ).

Спочатку О.Баган окреслив ситуацію щодо змін у національній психології українства під впливом донбаської війни. Очевидно, що війна мобілізувала суспільство, принесла несподівану героїку, стала каталізатором оновлювальних процесів. У 1991 р. незалежність далася Україні дуже легко. Майже не було жертв, справжньої політичної боротьби – з масовими арештами, підпіллям, вуличними протистояннями і т. ін. Подарована свобода – розслаблює, люди не розуміють вартості здобутої самостійності. Тож донбаська війна стала ніби другим запізнілим етапом боротьби за суверенність нації.

Великим здобутком війни є те, що, як ми бачимо, велика частина російськомовних, російськокультурних мешканців України взяли найактивнішу участь і в розгоні сепаратистських протестів на південному сході (наприклад, в Одесі), і в самій війні. Причому, часто ці люди виявляють справжній героїзм, жертовність. Це зафіксувало історичний момент утвердження нової національної свідомості українства. Відбулося це стихійно, бо сама держава зробила дуже мало для цього.

Натомість і далі зяє велика лакуна для реалізації комплексної програми з формування нової якості російськомовного стратуму українського суспільства. Бракує патріотичних, концептуальних російськомовних телеканалів, майже немає перекладених російською мовою класичних праць теоретиків української політичної, державницької думки і т. ін. Замість нудних і ніяких «Просвіт» в головних містах Сходу і Півдня мали б давно діяти модерні культурологічні центри українознавства.

Тобто війна, а перед тим революція, попри весь свій трагізм, раптово зробила більше, аніж за всі роки незалежності офіційна влада.

Прот. І.Гаваньо відзначив позитивний процес зростання нації через війну, яка паралельно акумулювала в собі й енергетику революційності, яка вибухнула в суспільстві. Зіславшись на визначення відомого дрогобицького публіциста і мислителя, нині покійного Василя Іванишина, «внутрішня окупація», він застеріг, що власне і Майдан, і війна загострили відчуття цієї окупації, тобто згрупування біля важелів влади людей, абсолютно відчужених від української нації і її інтересів. Поки що відчувається розрив між революцією і готовністю нації до неї. І в цьому велика проблема української політики: влада відчуває цю неготовність суспільства і тому хитрує з принципами, демократичністю, справедливістю, навіть в умовах війни.

Війна пробудила зі сну народ, розбурхала козацьку романтику. Видно, як люди мужніють і мудріють на очах.

Однак є й негативні аспекти, які вона виявила. Це велика доза пацифізму в народі і серед політиків, на чому спекулюють антиукраїнські елементи і організовують різні «протести матерів» і т. ін. ; це слабкість ЗМІ, які по-дурному іноді, з пацифістських позицій висвітлюють події, підігрують ворогові, бавляться в «об’єктивність» і водночас виконують брудні і цинічні замовлення багатих і провладних політиків, замовчують, скажімо, «Правий сектор», добровольчі дії, імітують ліберальницький плюралізм і дають слово замаскованим і не дуже проросійським, відверто просепаратистським політикам.

При цьому прот. І.Гаваньо зіслався на недавній виступ у ЗМІ В.Рубана – військового спеціаліста, який заявив, що «війна – це добре», у сенсі того, що вона дає великі можливості для мобілізації і розвитку суспільства, для стрімкого долання-розбивання тих «кайданів» і «пут» умовностей, фальші, нерішучості і т. ін. , якими обплутане суспільство.

Богослов сказав про промисел Божий: це дія Бога, яка усе зло веде до добра. Так і з цією донбаською війною: вона є очевидним злом, але її наслідки, «плоди» однаково ведуть до Добра. Божий промисел полягає ще й у тому, аби поставити нас, українців, перед вибором: прийняти виклик або втекти. У такий спосіб Бог дає дорогу для зростання нації, для її вольового кроку до свободи.

Зараз бракує глибшої аналітики як у стратегії переможно вийти із війни. Водночас забагато і примітивних ура-патріотів, які займаються шапкокиданням, і тупих песимістів, які усяку трудність чи втрату роздувають до рівня «національної трагедії».

О.Баган загострив проблему слабкої внутрішньої політики в Україні. Керівництво країни – Президент, уряд, Верховна Рада – поволі переходять на рейки тупцювання. Про це засвідчують і останні відставки людей – облич Майдану: А. Парубія, Т. Чорновол, П. Шеремети та ін. Очевидно, що влада відмовляється ламати хребта всюдисущій корупції, імітаторству проєвропейських реформ, профанаторству державницьких дій. Образно кажучи, поволі країною знову оволодівають дрібні чиновники, які видають якісь дозволи і довідки, але так, щоб суспільство все більше і більше влазило у павутиння стагнації, залежності від начальства і кумівських взаємостосунків.

Ми бачимо жахливі приклади, коли передові, переважно добровольчі, загони на Донбасі не забезпечуються зброєю, амуніцією, військовою технікою і навіть харчами та водою. Складається враження, що влада хоче каналізувати таким чином революційну енергію суспільства, адже на фронт пішли передові сили Майдану. Гинуть і отримують поранення талановиті і мужні командири (недавня смерть полк. В. Гуменюка, поранення С. Семенченка), гинуть відважні молоді хлопці, які воюють із добре технічно озброєним ворогом майже голіруч, лише з автоматами. Усе це підтверджує тезу, що керівництво країни насправді відчужене від інтересів нації, воно й надалі виражає спосіб мислення, цілі і критерії поведінки традиційного для України режиму «внутрішньої окупації», який лише прикривається патріотичною фразеологією, але стратегічно не працює на повне визволення і оптимальний розвиток української нації, зберігає систему вижимання соків-багатств із суспільства і країни.

Ми й далі не бачимо адекватної української політики щодо Росії: в основному ведеться пропаганда викривального змісту, мовляв, ось яка Росія і російські диверсанти жорстокі, підступні, цинічні. Це має, за задумом, викликати моральний осуд у нас і світі. Однак цього замало. Потрібен системний аналіз російського імперіалізму і шовінізму як виявів абсолютного зла, тобто зла, яке загрожує національному існуванню всіх сусідніх із Росією народів, народів зараз окупованих Росією, народів, які потенційно можуть стати жертвами Росії (передусім народи Закавказзя, Середньої Європи, Центральної Азії); зла, яке дестабілізує геополітичну ситуацію на планеті, яке поширює у світі тоталітаристські і ксенофобські міазми. Відповідно, нема й адекватної політики: Україна не застосовує повних економічних санкцій до Росії, підтримує економічно і торговельно Крим і цим допомагає окупантові гармонізувати становище на півострові; не уведено військового стану на Донбасі; немає стратегічних інформаційних проектів, які б дозволили пропагандивно змінити ситуацію в самій Росії. Наприклад, цілком недорого для держави можна було б створити хоча б чотири російськомовні сайти для основних регіонів Росії: для фіно-угорських народів північних регіонів, для народів Поволжя (там живе понад 10 млн тюркомовних мусульман і фіно-угорців), для Північного Кавказу і Сибіру. Систематично у ці велетенські регіони має йти інформація про злочинність російського імперіалізму, про природні права різних народів на самовизначення, про справжню ситуацію в Україні і т. ін. Не мудро просто чекати, що Росія сама собою розвалиться від імперської ваги, треба стимулювати дезінтеграційні процеси в ній. До сьогодні не спромоглися перевидати російською мовою класичну і дуже порадну книжку Ю.Липи «Розподіл Росії» (1941), яка ще тоді обґрунтовувала дезінтеграцію Росії як порятунок для світової цивілізації.

Недавня заява Дмитра Яроша про те, що влада, особливо МВС України, бойкотує фронт, і погроза піти на Київ якраз підтвердила із самого епіцентру воєнних подій, що влада відчужена від реальної переможної боротьби. Цікаво, що більшість ліберальних сайтів і телеканалів, услід за шанувальниками георгіївської стрічки А.Аваковим (див. сайт «Правого сектору»), оголосили, що «це грає на руку Москві» (традиційна мулька про націоналістів в Україні), однак суспільство вже не повелося на це. Це засвідчило момент набуття імунітету українцями щодо заразливості ліберальної фальшивої пропаганди.

Прот. І.Гаваньо погодився з тим, що війна ведеться так, аби її перетворити на процес. Це говорить про те, що влада загалом змінилася мало. Однак українські верхи повинні зрозуміти, що «внутрішня окупація» далі неможлива. Теперішня перехідна влада намагається сховатися за Захід (він є, мовляв, виразником стандартів демократії і прогресу), за обіцяльницьку лібералістичну риторику економічного характеру (це, мовляв, єдине, що нас порятує), але ніяк не говорить про нерозв’язане питання національної революції. Тому й не руйнується стара система, не спинені олігархи, тому енергію революції гасять війною. Якщо суспільство здобудеться на тиск на владу, то та буде здавати свої позиції лише порціями, ніколи не піде на кардинальні зміни.

Справді, зараз потрібен новий Антиімперський фронт народів, такий, який від 1945 р. під егідою ОУН існував в українській еміграції. Зараз в Україні б’ються дві цивілізації – Атлантична і Євразійська – за те, щоб домінувати над Середньою Європою, до якої глибинно входить і Україна. Це тисячолітнє змагання. Панування над Середньою Європою (простір між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами) дає підстави для гегемонії на материку Євразія. Тож бої на Донбасі мають доленосне значення: справжнє звільнення України підсилить інтенції до самостійної ролі цілої Середньої Європи. За великим рахунком, Захід і Москва домовляються між собою як геостратегічні гравці. Вони не хочуть допускати вибуху націоналізму в Україні і розширення революційних змін.

Політика Президента України є маневровою. Він робить показні, символічні кроки, щоб заспокоїти і Захід, і Росію. Наприклад, призначення І. Ложкіна головою Адміністрації Президента – це шаховий хід в російський бік. Адже відомо, що Ложкін є страшним русифікатором України, він довго стояв на українофобських позиціях. Можливо, Президент надіється, що Ложкін буде головним, напівтаємним переговірником з Москвою?

Очевидно, що влада не хоче допустити послаблення позицій олігархів. Своєю чергою, олігархи бояться озброєного народу. Тож частково склалася патова ситуація: як вийти із війни, щоб не спричинити цим вивільнення революційної енергії в суспільстві?

О.Баган поставив питання про рівень громадянської свідомості в Україні і відзначив, що він помітно зріс за період революційних подій. Ми спостерігаємо небачений приплив солідарності, велику активність людей, які працюють на нижчих рівнях суспільства. Однак дивує, що самі партії діють на нижчих щаблях дуже інертно. Звернімо увагу, за 9 місяців (!) революції ми не побачили активної боротьби партій з корупцією в міських, регіональних адміністраціях, де вона є масовою. Чому? Тому, що партії вже підлаштувалися під систему. Вони й далі залишаються вождистськими структурами (все підлаштовується під мету діяльності лідера), елітно-олігархічними структурами (коли верхівка партії міцно входить у зв’язки за «кредиторами», які, своєю чергою, міцно зав’язані на корупційних схемах у владі і великому бізнесі). Відтак і вождь, і партійні еліти не зацікавлені, щоб по-справжньому боротися із корупцією на низах (про боротьбу з «центральними» олігархами навіть не говоримо). Вожді, правда, голосно, на всіх телеканалах, як О.Ляшко, декларують «боротьбу із корупціонерами», але ми чудово розуміємо, що ті люди, які прийдуть до рад усіх рівнів в майбутньому «на хвості у Ляшка», так само реально не будуть атакувати систему корупції. У цьому й полягає чарівне замкнуте коло української політики: вона залишається декларативною, імітаторською, профанаторською, бо немає суворого морального (з покараннями) добору людей на відповідальні місця і посади, немає суворо дотримуваних принципів у життєдіяльності усіх українських партій та організацій. На жаль, саме суспільство звикло до цієї гнилизни і болота і навіть, боюся, негативно зреагує на тих, хто буде це болото і гнилизну очищувати.

Чи здобулося українське суспільство на те, щоб хоч якось, хоч би у формі якихось люстарційних ізоляцій, покарати тих, хто винен у політичних обманах нації (як В.Ющенко і його оточення), у страшних розграбуваннях (як Л.Кучма і його оточення) і т. ін.? наприклад, ще у 2010 р. на президентських виборах, скажімо, у Дрогобичі В.Ющенка офіційно представляли різні пройдисвіти, крадії, пристосуванці: чи хоч би одна структура в місті дала їм оцінку? Ні. І так – скрізь. Це просто вияв якоїсь фатальної імпотенції соціуму.

Прот. І.Гаваньо зауважив, що є поки що громадянськи активні пласти, але нема ще самоорганізованого суспільства. У цьому докорінна відмінність України від мобілізованих західних суспільств. Дуже добре (це позитивний сигнал!), що зараз розгорнувся потужний волонтерський рух, зокрема з допомоги фронтові. Це і є справжня надія для переродження нації.

Натомість т. зв. офіційні українські громадянські і політичні активісти – це на 95% грантоїди і траншомани. Вони просто заробляють на західних соціальних проектах. До того ж, вони тупо наслідують західні зразки і форми, і тому перетворюються на засліплених лібералізаторів українського суспільства. Є певна доля істини у російському, хоч і тоталітарному за спрямованістю, законі про агентів західних фондів: це об’єктивна засторога проти носіїв лібералістичної психології і свідомості. Адже у наших умовах їхня поведінка розвиває великий цинізм у суспільстві. Грантоїди вбили ідею служіння нації, громаді. У них все робиться за щось.

О.Баган розвинув тему національних меншин в Україні, яких теж змінює революція. Наймасштабніші процеси зраз проходять із російською меншиною. Вона за століття звикла почувати себе «домінантною», «передовою», «культуртрегерською». Російська свідомість суттєво просякнута імперством і шовінізмом. Це обумовило велику зверхність, безкритичність, самозакоханість у соціальній поведінці росіян в інших країнах. Вони занадто повірили в імперській міф про те, що «Росія всіх захищала, визволяла, розвивала». Тож перебудувати свою самосвідомість їх дуже важко. Але процеси йдуть.

На відміну від Німеччини, яка теж здійснювала злочини на ґрунті імперіалізму і шовінізму, у Росії лише трішки відбулися процеси переосмислення і самокритики власної історії і самосвідомості. В. Путін суттєво ці процеси зупинив і перевів національне виховання на рейки нового імперіалізму. Сьогодні важливо перевести революційний струс в Україні в конструктивне річище. У нашій державі живе найбільша кількість росіян за межами РФ (до 5 млн). Це можна перевести у позитив: саме українські росіяни можуть стати тою інтелектуальною, культурною, ідеологічною платформою, на якій може розпочатися широкий процес перебудови російської самосвідомості. В Україні є належний потенціал (ресурсний, науковий, інформаційний), за допомогою якого, за підтримки держави, політичних партій, громадських і культурних організацій, фондів, університетів і т. ін. можна розпочати широкий фронт різноманітних акцій трансформаторського змісту. Вартує організувати спеціальні видання, систематичні наукові конференції, круглі столи, форуми з правдивого вивчення російської історії, політичної думки, культури, ментальності під кутом зору критики і переоцінки імперіалізму, тоталітаризму і великодержавницького шовінізму в них. Особливо цінними могли б бути якраз акції, присвячені темам російсько-українських взаємин, в яких російський імперіалізм виявився у найпотворніших формах (цинічне обкрадання української культури, насильницька русифікація еліт, геноциди у вигляді трьох голодоморів, масвий терор і т.ін.).

Як показує досвід, росіяни й надалі перебувають у полоні жахливо брехливих, примітивних, іноді смішних стереотипів. Вони й не думають якось змінювати своє світобачення. Відбулося просто накладання реанімованих царських історичних міфів на совєтські (хоча колись вони взаємозаперечувалися). Така гібридна, монархічно-соціалістична, православо-атеїстична, свідомість, закономірно, привела до розростання масового цинізму, розмивання будь-яких критеріїв і принципів у сприйнятті політики. Адже це дуже цікава і повчальна тема загалом для інших народів, а українці досі не здобулися хоч би на один публіцистичний фільм про форми й ідеологію, ментальні мутації і впливи російського імперіалізму.

Вельми важлива трансформація відбулася і з єврейською національною меншиною в Україні. Як відомо, історично євреї на постросійському просторі дуже зрусифіковані, часто вони працювали на російську імперську ідею. За визначенням самих єврейських ідеологів, тут суттєвим фактором була держава Хозарія в долині Волги (VII – ХХ ст.), в якій духовною елітою були юдеї, а юдаїзм – головною релігією. Згодом замінником Хозарії для євреїв стала Російська імперія. На цьому базується ідеологема сучасних євразійців (А.Дуґін і Ко), які доводять духовну спорідненість єврейства і русизму на просторі Євразії. Тому факт, що головні єврейські організації України на чолі з такими постатями, як Й.Зісельє, М.Фішбейн, Л.Фінберґ підтримали українську національну революцію, процеси демократії, є архіважливим для формування новочасної української державницької ідеології.

Зараз визначну роль в стабілізації ситуації в Україні відіграє провідний діяч європейського єврейського руху І. Коломойський, який виявився чи не найпередовішим, стратегічно мислячим і просто мудрим українським політиком (Що вартує його проект створення телеканалу «Ukraine tudey»). Важко сказати, якою б була доля держави в зіткненні із проросійським сепаратизмом, якби не тверда позиція цієї людини. Очевидно, що ця позиція вплине й на українське єврейство, яке посилить тенденцію інтеграції в українське національне суспільство.

Успіхом для всієї України стало те, що В.Рабінович балотувався у президенти. Цей крок голови Європейського єврейського парламенту показав перед усім світом, що євреї України почуваються вільними, упевненими, налаштованими на розбудову української держави і демократії. Це ударило по столітніх стереотипах про нібито «запеклий антисемітизм українців», розвіяло міфи про наступ фашизму в Україні.

Так останні події увиразнили давню геостратегічну тезу різних теоретиків поч. XX ст.: єврейство мусить вийти із колії російського імперіалізму, бо інакше він неодмінно вестиме його до зловорожостей, цивілізаційних зіткнень із Середньою Європою, до нацьковувань на інші народи.

Натомість є одна меншина, яка не переживає серйозної трансформації свідомості через Майдан і донбаську війну – це угорська. Як засвідчили заяви різних угорських офіційних політиків, у т.ч. прем’єр-міністра В.Орбана, Угорщина «не дуже розуміє», що Росія веде диверсійну війну на Донбасі, що українці боролися за демократію на Майдані і т. ін. Очевидно, що такі недружелюбні прояви свідчать про законсервовані імперсько-шовіністичні уявлення в угорському суспільстві. Угорське королівство від XIII до XVI ст. було мініімперією в Середній Європі, контролювало землі словаків, словенців, хорватів, сербів, румунів і закарпатських українців. Коли після тимчасової втрати державності у XVIII ст. почалося національне відродження угорців, то зверхність до сусідніх народів збереглася і по-новому розгорілася, бо ті почали вважатися причиною угорських поразок і проблем. Дався знати і чинник мовно-культурної відрубності угорців як народу-вихідця із Уралу. Тому часто угорці виявляли шовінізм. Носієм такої свідомості є і закарпатська національна меншина угорців. Не секрет, що в місцях їх компактного проживання угорці часто й сьогодні не знають української мови, ігнорують українську культуру, в контактах спілкуються російською. Такий стан речей є ненормальним: жодна держава не може дозволити собі існування на її теренах вороже налаштованої меншини. Про це мають зробити свої висновки і українська влада, і революційно налаштовані українці.

Прот. І.Гаваньо нагадав традиційний принцип С.Бандери і ОУН у ставленні до національних меншин: вони є соратниками українців, якщо спільно борються із поневолювачами України, і тоді до них ставлення побратимське; вони заслуговують на нейтральне ставлення, коли займають таку саму позицію в українсько-імперському конфлікті; і вони стають ворогами, якщо підтримують завойовників України. Зараз було б дуже цікаво провести соціологічне дослідження за цим критерієм серед національних меншин. На жаль, ще великій кількості жителів України серед національних меншин, особливо вражених русифікацією, бракує хоч би елементарної лояльності до українства і української національної ідеї. Тому ще потрібні великі зусилля, стратегічні, багаторівневі проекти громадянського, культурологічного, ідеологічного змісту, аби змінити ситуацію. Однозначно, що війна посилила процеси інтеграції меншин в українське суспільство, зміцнила державницьку свідомість.

Богослов знову зіслався на інтерв’ю В.Рубана, який навів цікавий факт: на боці ДНР воюють і колишні майданівці. Це ті люди, які у новій владі не побачили справжніх опонентів режиму В.Януковича. Це парадокс, але він промовляє про складність і неоднозначність настроїв і джерел сепаратизму в Україні.

Іван КІЛИК, прес-служба Науково-ідеолоігчного центру ім.Д.Донцова

 



Создан 29 авг 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником