ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


З яким прицілом обирати?




19-го вересня у редакції «Галицької Зорі» під патронатом народного депутата України Романа Ілика відбувся аналітичний «круглий стіл» «Критерії вибору напередодні виборів», у якому взяли участь політолог Олег Баган (НІЦ ім.Д.Донцова) та богослов, прот. Іван Гаваньо (УБНТ, дрогобицька філія).

Спочатку О.Баган окреслив ситуацію загально, визначаючи головні тенденції. Першою проблемою є те, що революційні сили Майдану поступово розпорошилися, втратили наступальність. Це передусім зумовила війна в Донбасі, адже на фронт пішли передові майданівці. Водночас в організаційному плані сили Майдану виявилися не на висоті: ми так і не побачили розвитку ГО «Майдан», «Самооборони Майдану»; лише «Правий сектор» зумів структуризуватися. З боку влади був зроблений вдалий для її інтересів хід: закликавши революціонерів до «патріотизму», влада спрямувала їх на фронт, але навмисне не дала важкої зброї і таким чином перетворила добровольчі загони на гарматне м’ясо. Так енергетика революції була великою мірою загнана в буквальному сенсі слова в землю. Сьогодні ж головний патріотизм полягає в тому, аби змінити систему влади в Україні, бо тоді й війна з Росією стане якіснішою.

Володіючи головними ЗМІ, влада постійно представляє революційні сили в невигідному світлі. Водночас інформаційне поле заповнили політики із тих партій, які перед тим повністю програли країну В.Януковичу і Ко. Підписавши мирну угоду в Мінську, Президент П.Порошенко заволодів ініціативою в трьох основних для себе і свого олігархічно-ліберального середовища напрямах: 1) він пішов на компроміс перед Росією і цим здобув у неї (може, тільки тимчасово) лояльність, ввічливе «Пьотр Алєксєєвіч» - від В.Путіна; 2) він здобув великі симпатії в пацифістської частини українського суспільства, яке традиційно і фатально для самого себе залишається переважно миролюбним; 3) він поставив у незручну ситуацію революціонерів-фронтовиків, бо як головнокомандувач позбавив їх можливості наступати, і протиставив їх надто миролюбному суспільству. При цьому більшість у країні не усвідомлює, що неконтрольована частина Донбасу разом із Кримом перетворюється на важіль регулярних дестабілізацій політичного становища в Україні.

Паралельно нерозв’язаною залишається проблема російськомовної меншини Сходу і Півдня держави, яка й надалі є не інтегрованою у державотворчі, націотворчі процеси. Це відчувають ті політики, вихідці із цих регіонів, які зараз об’єдналися в «Опозиційний блок», плануючи апелювати до ображеної свідомості російськомовних, російськокультурних мешканців країни. Без виробленої цілісної програми, нової системи ідейних пріоритетів для російськомовних, з глибокою трансформацією їхньої ментальності, проімперських інстинктів, антиукраїнських упереджень, ця частина українського суспільства і надалі ставатиме фактором протистоянь у державі.

Протоієрей Іван Гаваньо наголосив на тому, що ще нема української держави, є «держава Україна», тобто якесь політичне утворення із кримінально-корупційною системою управління. Наразі Революція не здійснила своєї головної мети: побудови Української національної держави. Гасла Майдану: «Банду геть!» і «Міняти систему!» - зависли в політичному просторі. Вартує виробляти нові тактику і стратегію побудови національної держави. На жаль, провідні теперішні партії не мають таких планів. Натомість вони орієнтуються на вдалі союзи із сильними: ліберально-демократичні партії («Батьківщина», «Народний фронт», «Солідарність», «Громадянська платформа», УДАР) уповають на Євросоюз і США, а залишки «регіоналів», «Сильна Україна», комуністи, «Союз лівих сил» - на Росію. Усе зводиться до того, аби прихиститися до когось.

Війна на Донбасі показала, що навіть союзи із дуже сильними (США і Великою Британією) є ненадійними (Будапештський меморандум), бо реально вони не рятують Україну в стані війни. Набагато перспективнішою була б політика орієнтації на групи малих, але надійних держав, зі спільними інтересами. Однак такої політики ніхто не вів. Кволі кроки були зроблені лише при створенні у 1990-і рр. ГУУАМу.

Зараз важливо по-новому мобілізувати суспільство на ґрунті формування наступальної національної ідеології, розбудовувати сильну і велику армію, реформувати управлінську систему до принципів реального народовладдя. При цьому треба спиратися на історичні традиції України, її високу культуру, на християнську духовність. Така лінія допомогла б і зближенню Церков. Українці мусять відчути, що «центральність» лежить саме в них самих, а не в зовнішніх чинниках.

Прикро, але більшість українців на кожних виборах і, очевидно, тепер будуть керуватися замість принципових критеріїв псевдокритеріями. А саме: емоційним – це коли віддають свої голоси яскравим лідерам, незважаючи на те, які ідеї і яких людей цей лідер веде (приклади – В.Кличко, О.Ляшко, Ю.Тимошенко); популістським – це коли віддають голоси щедрим обіцяльникам (у цьому вправлялися майже всі); «блоковим» – це коли голосують за тих, хто обіцяє увести Україну у якийсь зовнішній блок держав, де на нашу країну чекає «повне щастя» (зараз всі ліберальні партії наввипередки обіцяють «щастя» в Євросоюзі, недавно група ліво-кримінальних партій обіцяла «щастя» в Євразійському союзі).

О.Баган дав оцінку новому спектру партій, який активно переформатовується після Майдану. Передусім вражає, що на передові місця в інформаційному просторі виходять ліберальні партії і блоки, чільні місця в яких переважно займають люди, з якими були пов’язані поразки, провали, профанаторські дії у минулі періоди, особливо в час «торжества» «Нашої України» і «месіянської» діяльності В.Ющенка. Ось найпопулярнішим є нібито «Блок П.Порошенка», створений на базі абсолютно пристосуванської, безпринципної партії «Солідарність». Він знаменує собою лінію Президента, до якого щораз більше назбирується критичних запитань від суспільства: що це за дивовижні призначення на відповідальні посади у державі сумнівних людей типу Ложкіна, Гонтарєвої, Клімкіна, Кусюка та ін.? Чому без узгодження із керівниками бойових з’єднань на фронті, без консультацій із політикумом унаслідок Мінських угод частину території України (східний Донбас) фактично віддано під неукраїнське управління? На яких ідеологічних принципах будується Президентова політична сила, бо наразі вона будується лише на одному принципі – особистої відданості і повної покори (достоту, як у В. Януковича)? Чому й досі не покарані тисячі посадовців і політиків, які організовували Антимайдани, знущалися над мирними протестантами, влаштовували судилища над ними? Чому зухвалий українофоб М.Добкін виявився після розслідування «не сепаратистом»? Чому звільняють відвертих бандитів типу харків’янина Крамського, який закликав Путіна ввести війська в Україну? Такі кардинально критичні запитання ще можна нанизувати і нанизувати, однак не можна, як видно, сподіватися на діалог із виконавчою владою. І це дошкульно з огляду на посилено ліберальну риторику президентського середовища.

«Народний фронт» А.Яценюка теж не відзначається ідеологічною чіткістю, а більше сподівається на популізм. Звідси – запрошення на 2-е місце в списку колишньої членкині Т.Чорновол, кількох бойових командирів; звідси – щедрі обіцяння «щастя» разом із ЄС; звідси – абсолютно хаотичний добір людей і дій. Тут треба зауважити щодо бойових командирів, які погодилися піти у списки цієї й інших ліберальних партій: чи це не суперечить їхній правдивій позиції, адже вони як військові добре розуміють, що причинами поразок і невдач (особливо у перші місяці АТО) було нерішуче керівництво лібералів, їхній вроджений пацифізм, їхні сподівання на хитрі домовленості і торги. Тож як тепер можна йти до цих же лібералів (через яких, якщо проаналізувати ситуацію глибше, загинули обеззброєні вояки, яким ще й давали накази не стріляти!) у передвиборні списки і своїм авторитетом допомагати їм ще раз прийти до влади? Таке не вкладається у нормальну логіку. Таке пояснюється тільки незглибимою українською наївністю і добродушністю.

Партія «Батьківщина» суттєво втратила свої рейтинги через вождистську поведінку Ю.Тимошенко. Тепер же вона шукає нові шляхи і форми політичної діяльності. Партія виявила добру принциповість щодо війни на Донбасі: вона виступає за рішучість, за мілітарне зміцнення країни, за непоступливість. Шкода, що раніше, коли партія мала більшу підтримку, вона не відважилася стати на чіткі ідеологічні позиції націонал-демократизму. Тепер би це допомогло мобілізувати ширший електорат, а так усе виявилося прив’язаним до імені Ю.Тимошенко. Водночас у партії є цікаві і сильні особистості, які можуть позитивно впливати на політичну ситуацію.

УДАР В.Кличка, здається, вже цілком розкрив себе як картинкова, кон’юнктурницька, корислива формація. Це лише зручний трамплін для проштовхування «нужних» людей у владу. Жодної ідеології, принципів у цієї партії нема. Її союз і «Блоком Порошенка», здається, буде більше схожим на взаємопідтримку двох потопельників: політичний ресурс обидвох політсил вичерпується, і вони хапаються одна за одну, щоб ще трохи поплавати на поверхні електоральних уподобань.

Ліберальний спектр оновила «Самопоміч» А.Садового, яка є передусім цікавим проектом галицького наступу. Тут ми бачимо, справді, орієнтацію на нових людей, конструктивні політико-соціальні плани, оригінальні ідеї. Однак чи не захлиснеться це об’єднання у своєму завуженому практицизмі? Сьогодні, коли нація поставлена історією перед страшними випробуваннями, коли ситуація вимагає передусім сили волі і характеру від політиків, високих ідей і твердих принципів, ліберальні прагматики можуть виявитися лише дрібними циніками.

Два утворення – «Сильна Україна» С.Тігіпка і «Опозиційний блок», який об’єднав рештки «регіоналів» та їхніх сателітів і капіталістичну партію «Центр» В.Рабіновича, – націлені на ліберальний популізм. Ці політсередовища в основному планують мобілізувати російських і зрусифікованих мешканців Південно-Східної України під гаслами «економічного прориву», «громадянської солідарності», «плюралізму думок і дій» і т.п., тобто набором ліберально-прагматичних закликів, у підтексті яких буде лежати ключова думка-посил, що російськомовність і російськокультурність цих мешканців залишаться недоторканними. Очевидно, ці політики не будуть вдаватися до злісних протиставлень Сходу і Заходу країни, як це було за Януковича – і в цьому значний прогрес східноукраїнського суспільства. Своїм ідеологічним космополітизмом вони сприятимуть ослабленню націотворчого процесу в Україні.

Правий, націоналістичний фланг української політики представлений ВО «Свобода» і «Правим сектором». Відомо, що «Свобода» дещо розгубила свою електоральну підтримку. Це сталося, напевно, через слабку партійну дисципліну, а простіше кажучи, через те, що на рівні низових, обласних, районних, міських осередків члени «Свободи», опинившись при владі у Західній Україні, активно заспівдіяли із державною корумпованою системою. Другою причиною стала квола поведінка «Свободи» під час Майдану, коли партія не стала революційним авангардом нації. Цю нішу зайняв «Правий сектор». Попри все, «Свобода» відіграла і продовжує відігравати визначну роль у модерній українській політиці: партія повернула у всеукраїнську політику живий націоналізм після краху КУНу та інших радикальних формацій 1990-х рр.; вона підготувала велику групу яскравих, бойових політиків; партія продемонструвала завзяту наступальність національної ідеї на всіх фронтах – від парламенту до організації масових повалень тоталітаристських символів по всій Україні; зрештою «Свобода» повернула українцям громадянський оптимізм, завзяття повсякденної боротьби.

«Правий сектор», який показав на Майдані дивовижну організованість і бойовитість, здається, стає жертвою традиційної української миролюбності, наївності та отарності. В більшості українці продовжують вірити, що їх порятують розумні соціал-демократичні реформи, економічна практичність, вдалі розрахунки із зовнішніми союзами і т.ін. Нація не готова до мобілізації на ґрунті визвольної ідеології, традиціоналізму, героїки.

Є ще одна песевдонаціоналістична сила – «Радикальна партія» О.Ляшка, в яку, як стверджують вже й провідні телеканали, вклали гроші люди В.Януковича з тим, аби відібрати якомога більше голосів від правдивих націоналістів. Це виявилося і в тому, який список своїх соратників опублікував Ляшко: там є «великий борець» з корупцією співачка Злата Огнєвич, «великий націоналіст» плавець Денис Сілантьєв, який, здається, ще не сказав і слова по-українськи і тому подібні екзотичні типи. Питається: це з цими людьми п.Ляшко планує з вилами перевернути країну, як він обіцяє? Очевидний цирк у політиці.

Богослов І.Гаваньо відзначив, що мережа партій відображає те, як вони ставляться до антиномії: «українська держава чи режим внутрішньої окупації?» На жаль, більшість партій, окрім «Свободи» і «Правого сектору», або через власну корумпованість, або через свій гнилий лібералізм, або через внутрішнє малоросійство не виражають інтенції до створення національної держави, не озвучують проблеми внутрішньої окупації.

Партії ліберального спектру є надто штучними, невиразними в своїх устремліннях. Їхні основні ідеологеми при глибшому осмисленні – дезорієнтаційні, шкідливі навіть. Наприклад, головне – пацифізм, на хвилі якої підписані Мінські мирні угоди. Ніхто сьогодні не думає з лібералів, що ця лінія миролюбності веде до катастрофічної поразки в майбутньому. Або інша ідеологема: європопулізм – це заспокоєння суспільства золотими обіцянками, які не знати чи реалізуються й на 10% (адже імплементація асоціації з ЄС почнеться тільки у 2016р., а що до того В.Путін зробить з Україною?; чи не поглине всі дотації від ЄС безмежна українська корупція? і т.ін.). Сам добір членів у партіях нагадує асорті: випадкові і різні люди без особливих принципів.

Проблемою усіх ліберальних партій – від «Самопомічі» до «Сильної України» (насправді її програма передбачає максимальне послаблення України) – є те, що вони не налаштовані на ламання системи, яка сформувалася в часи незабутнього Л.Кучми як окупаційна і ультракорупційна.

Є ще й націоналістичний популізм, який уособлює один крикливий політик. Цей талановитий демагог інтуїтивно відчуває всі порухи національного інстинкту українства і реагує на них. Тому так зростав його рейтинг під час Майдану і війни на Донбасі. Однак цей випадок небезпечний не тільки своєю фальшивістю, а передусім тим, що цей цинічний популіст вкидує в суспільство думки про дозволеність на ненависть, ідеї ксенофобії (щодо Росії і росіян), діє дуже примітивно і цим виховує в народі грубу вульгарність.

Деяким націоналістичним формаціям бракує більшої прив’язаності до християнства, ідейно-моральних традицій українського націоналізму, репрезентованих ОУН-УПА. Цей націоналізм, попри свою селянську закоріненість, був аристократичним за духом: спокійним, шляхетним, некрикливим, впевненим і рішучим, пройнятим живим християнством. Націоналістів не повинні поглинути метушливість, псевдопафосність, агресивність.

Потрібна сила, яка демонструє осмислений націоналізм: чітко дотримується обраних ідеологічних принципів, діє спокійно, стратегічно гідно, з військовою відвагою. На таку претендує «Правий сектор», який відіграв неабияку роль у Революції гідності. Можливо, «Правий сектор» мав би не йти на вибори через заслабку ще організаційну розбудованість у регіонах, через неготовність суспільства робити націоналістичний вибір, тобто вибір за понад часовими, стратегічними критеріями. Його місія може виявитися, коли буде зламана окупаційна управлінська система в державі.

Загалом вибори несуть значний оптимізм: адже більшість партій є проукраїнськими, немає об’єднаної «п’ятої колони». Водночас зринає і запитання: чи вибори не передчасні? Що має бути спочатку: завершена війна чи вибори?

Іван КІЛИК, прес-служба Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова



Создан 26 сен 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником