ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


З кого вибирати?




7 жовтня в редакції «Галицької Зорі» відбувся аналітичний «круглий стіл» для ЗМІ з приводу початку виборів у Дрогобицькому одномандатному окрузі №121. В акції взяли участь політологи із Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова Олег Баган і Петро Іванишин.

Спочатку О.Баган окреслив ситуацію загально і визначив головні критерії, за якими аналітики спробували оцінити кандидатів у народні депутати на Дрогобиччині. Передусім очевидним є загальне здрібніння політичних претендентів: нема конкуренції яскравих, значущих особистостей, які могли б запропонувати виборцю свій політичний досвід, реальні попередні здобутки. Більшість кандидатів ніяк не виражають якихось політичних традицій саме Дрогобиччини, тобто реально вони не пов’язані з громадським, культурним та політичним середовищем краю. Водночас це, як не сумно, засвідчує цілковитий розклад і занепад місцевого дрогобицького політикуму, який виявився нездатним ані виростити собі якісних лідерів, ані підтримувати конструктивні зв’язки з Києвом і Львовом, аби запросити балотуватися в районі визнаних всеукраїнських авторитетів.

Аналітик запропонував чотири основні критерії оцінювання кандидатів: 1) наявність у програмі чіткого національного, державницького мислення; 2) реальний зв’язок із дрогобицьким політикумом і напрацювання у ньому; 3) принциповість, твердість позиції; 4) наявність конкретних, реалістичних, а не фантазійно-обіцяльницьких пропозицій для регіону.

П.Іванишин зробив короткий огляд позицій політичних партій. Усього у виборах бере участь 29 партій та блоків, котрі за політичними критеріями доволі виразно діляться на дві нерівні групи: антидержавницькі та державницькі.

Антидержавна група на цих виборах значно менш потужна (і якісно, і кількісно), ніж за попередні рази. Її утворюють чотири політсили, що так чи інакше діють в інтересах Російської імперії.

Явною чи прихованою метою цих сил було і є: знищити українську державність або принаймні суттєво ослабити її. Не випадково всі їхні кандидати москвофільськи зорієнтовані (дві мови, право регіонів на власну історичну пам’ять, мир з Росією за будь-яку ціну та ін.). Дві з цих політсил виразно антиукраїнські та антидержавні. Це традиційна КПУ П.Симоненка, котру невідомо чому допустили до виборів, нехтуючи кримінальним провадженням у генпрокуратурі та оминаючи численні факти прямої сепаратистської та теорористичної діяльності її членів і то не лише у Криму чи на Донбасі. Те саме стосується й начебто новоствореного Опозиційного блоку (під керівництвом одіозного Ю.Бойка), що складається переважно із колишніх регіоналів, чия злочинна політика (в союзі із комуністами) і викликала Майдан восени 2013 р. Цікавий і промовистий факт: бігборди цього блоку вільно висять на окупованій території в так званій “ДНР”. Дві інші структури – Блок лівих сил (М.Рудьковського) та Сильна Україна (С.Тігіпка) – мають антидержавну позицію, закамуфльовану соціально-економічними обіцянками, однак їхні члени (передусім колишні регіонали та соціалісти) скомпрометовані своєю попередньою політичною діяльністю. Це група проросійських реваншистів.

Іншу групу складають державницькі сили. І хоч їх абсолютна більшість – 25, однак вони неоднорідні і вирізняє їх саме різне розуміння державності і глибина цього розуміння, що випливає з політичних ідеологій, світоглядних засад, попередньої політичної діяльності та конкретних політичних програм.

Цю групу доречно поділити на чотири підгрупи.

Першу підгрупу – найбільш чисельну (17 організацій) – утворюють так звані дрібні партії, практично невідомі суспільству. Політологи називають такі сили “технічними”, оскільки дуже часто (щоправда, не завжди) їх використовують сильніші політичні гравці як засіб для досягнення власної мети. Ні виразної ідеології, ні чітких політичних засад, ні розбудованих політичних структур, ні продуктивної політичної діяльності ці політсили не демонструють. Переважно вони тяжіють до ідейної еклектики (суміші патріотизму, лібералізму, соціал-демократизму та ін.) та популізму. Інколи мають пародійний характер, як Інтернет партія України. А інколи демонструють сумну закономірність: відсутність чітких ідеологічних засад, торгівля власними принципами, що приводить їх до політичної деградації. Так це сталося із колись відомою партією Конгрес українських націоналістів, партійний список котрої на цих виборах складється аж із 4-х кандидатів.

Друга підгрупа утворена чотирма політсилами: Блок Петра Порошенка, Народний фронт, Громадянська позиція (Анатолій Гриценко), «Самопоміч», котрі варто окреслити як космополітичні, в яких переважає лібералістично-популістська складова (вступ до ЄС та НАТО, європейські цінності, права людини, мир на Донбасі, соціальний захист та ін.). Усі ці сили створені під конкретних лідерів (Порошенка, Яценюка, Гриценка та Садового), що є несумісним із європейською традицією, яка вимагає чіткої ідеології. Вони жодної ідеології не мають, плану державотворення, тим більше національного, не пропонують (є лише суперечливий і вже достатньо розкритикований за малореалістичність план реформ). Двоє з цих сил (Блок Порошенка і Народний фронт) є партіями постмайданної влади і мають достатньо високі рейтинги, але вже встигли викликати шквал критики: за невдале протистояння з Росією, за втрачені Крим і Донбас, за збереження кримінально-корумпованої системи влади, за сумнівні призначення чиновників вищого рівня, за відсутність розслідування злочинів проти майданівців, за підтримку сумнівних кандидатів у депутати та ін. Чимало їхніх представників (зокрема лідери) достатньо дискредитовані своєю роботою у попередніх владних структурах: за Кучми, помаранчевих та регіоналів.

Третю підгрупу утворюють дві політсили: Радикальна партія Олега Ляшка і «Батьківщина». Їх варто окреслити як безідейно-патріотичні, оскільки вони активно спекулюють передусім на патріотизмі та демократизмі. Однак ні чіткої державницької ідеології, ні програми державотворення ці політсили ніколи не мали і не мають. Дискредитують їх не лише співпраця членів (і зокрема лідерів – Ляшка та Юлії Тимошенко) із попередніми антинародними режимами (епохи Кучми та Ющенка), а й деякі сумнівні кандидати у списках, про що активно пишуть ЗМІ, та безпосередні зв’язки із олігархами.

Четверта підгрупа утворена націоналістичним силами – партіями «Свобода» та Правий сектор. Однак суспільна довіра до «Свободи» різко впала через низку факторів: найголовнішим із яких стала невідповідність декларованої націоцентричності та реальної політичної діяльності. Особливо це продемонстрував Майдан, коли політика «Свободи» повністю розчинилась в безідейних, угодовських компромісах із Януковичем із боку “об’єднаної опозиції” – «Батьківщини» (на чолі з А.Яценюком) та УДАРу (на чолі з В.Кличком). Натомість «Правий сектор» проявив себе на Майдані із найкращого боку. Його революційна безкомпромісність стала одним із ключових факторів перемоги повсталого народу. І тепер ця політична сила проявляє мужність та героїзм, беручи активну участь у боях на Донбасі, здійснюючи протидію різним корупціонерам і водночас розбудовуючи свої партійні структури у регіонах. «Правий сектор» має чітку ідеологію та національно-державницьку програму. Його перемога на виборах дає шанси українцям на успішне завершення національної революції, швидку перемогу над зовнішнім ворогом, повернення окупованих територій, зміну системи влади на користь народу, створення нарешті української національної держави із чіткою системою реального, а не фальшивого, народовладдя.

О.Баган охарактеризував позиції і шанси дрогобицьких висуванців таким чином. Є група кандидатів, які явно претендують на статистів у цій кампанії, оскільки це або цілком невідомі люди на Дрогобиччині без серйозної партійної підтримки, або занадто відомі, але не з дуже привабливого боку. До того ж, їхні програми і заяви, кинуті у рекламній формі, явно віддають наївністю, дешевим популізмом та непрофесійністю. До таких аналітик відніс Г.Дем’янчинка, М.Задорожного, С.Розору С.Телеха, Д.Шмигеля та Т.Яцишина.

Інші кандидати спробували зайняти певні електоральні ніші або заручитися підтримкою відомих політсил. Так, Б.Барнацький претендує на роль «досвідченого політика» (вже втретє балотується до Ради), однак у його заявах і програмі проглядає лише бравура, власне, поза, а не позиція, як і в політичного покровителя п.Барнацького – відомого «захисника вітчизни» п.Кармазіна. Очевидним є брак політичного світогляду у кандидата, примітивність пропозицій, розрахунок на скандальні заяви.

М.Коваль, який іде від «Блоку П.Порошенка», підтверджує своєю особою ті оцінки кадрової політики Президента, які йому довелося ще у червні, після перших призначень: П.Порошенко послідовно орієнтується на людей із бізнесово-олігархічного середовища, безідейних, пов’язаних із екс-регіоналами або просто якимись непевними з погляду державництва групами. М.Коваль відомий лише тим, що мав зв’язки, як активно писала львівська преса, із регіоналом М.Горбалем і то в справі з фальшуванням голосів на виборах, у спробах провести до Львівської облради під виглядом патріотів від УНП «тушок» і т.ін. Тоді, у 2010р., це було викрито пресою, як скандал. Чому такий нерозбірливий П.Порошенко у кадрах? Питання риторичне. Адже сам Порошенко завжди стояв на лінії політичної кон’юктури і цинічного прагматизму, за світоглядом – він космополітичний ліберал, за досвідом – послідовний ющенківець, що на ділі означає: говорити одне, а робити інше. Тому палкі патріотичні заяви Президента, військова форма, перші 20 імен у списку Блоку насправді нічого не говорять про його реальні плани розбудови України. В суті він і його політсередовище будуть завжди великими компромісниками, пристосуванцями, корисливцями. Тож і програма п.Коваля, закономірно, максимально аморфна, обіцяльницька і суто «прагматична», без краплі національного змісту. Цікаво, що М.Коваль живе у Кам’янко-Буському районі і, з усього видно, має дуже приблизне уявлення про специфіку Дрогобиччини.

І.Курус, порівняно із попереднім кандидатом, є фігурою набагато «експресивнішою» і то в плані артистизму. Він явно пасує до Радикальної партії О.Ляшка, бо такий же вправний видавати себе не за того, ким є насправді. Його програма дуже штучна, навіть химерна в суті, позиція – бутафорна, бо кандидат називає себе висуванцем «Антикорупційного комітету Майдану», який існує тільки на листівках п.Кураса. Водночас програма кандидата – це суцільний популізм, жодної відповідальної державницької і національної думки; позиція – самі грізні жести; конкретних пропозицій щодо Дрогобиччини – катма, типовий Хлєстаков у політиці – суцільне вдавання. У 2012 р. на зустрічі у Дрогобичі М.Томенко говорив про реальний зв’язок п.Куруса із агенцією «Відкритий світ», яка уславилася фінансовими аферами із західними інвестиціями і за якою стояв відомий та одіозний проектант Партії регіонів С.Льовочкін. Очевидно, великі гроші, які є у розпорядженні кандидата, звідти. Зрештою, із минулої виборчої кампанії п.Курус запам’ятався дрогобичанам як той, хто не виконує обіцянок.

Кандидатура Б.Матківського, зрозуміло, симпатична і цікава: молода людина, яка була дієвою на Майдані і воювала на донецькому фронті. Однак позиція викликає кілька запитань. Чому висуванця не підтримують ні ГО «Майдан», ні «Правий сектор», ні військові формування? Чому він ніяк не організований? Чому біля особи п.Матківського активно крутяться представники дрогобицького КУНу, які традиційно звикли торгувати своїм «тілом», тобто політичною позицією, ще від кінця 1990-х рр..? Чому програма нібито націоналіста (бо ж за КУН) всуціль соціал-демократична, прагматична? Усе це дуже подібне на те, що недосвідченого молодого політика хтось хоче використати, спекулюючи на темі війни, відібрати голоси на правому полі електорату Дрогобиччини у найпопулярнішого кандидата – Р.Ілика.

І.Матковський, на противагу до решти кандидатів, окрім Р.Ілика, відповідає одному позитивному критерієві: він був реально прив’язаний до дрогобицького політикуму, кілька років займався активною громадською діяльністю в районі як член НКТ «Бойківщина». Його програма – типовий ліберальний популізм, позиція – ніяка. Колись відомий як засновник Трудової партії на Дрогобиччині, тепер – член чисто кон’юнктурного Народного фронту, до того ж – помічник народного депутата І.Васюника – архіпристосуванця, типового ющенківця, тобто людини імітаторського типу. Загалом Народний фронт А.Яценюка, який щедро, з огляду на чисельні бігборди, підтримує п.Матковського, є партією цинічного блефу, обману. Чому? Тому, що її два лідери – О.Турчинов і А.Яценюк сьогодні прикрилися у виборчому списку аж кількома іменами вояків АТО, як жодна інша партія. А якраз ці двоє людей є найбільше винними у втраті Криму, у бездіяльності армії і спецслужб в березні-квітні на Донбасі, коли легко можна було придусити сепаратистський заколот. (про це вже зібралося занадто очевидних фактів, про які говорять авторитетні публіцисти, як І.Лосєв, С.Грабовський та ін.). Тобто ті, хто призвів до військових катастрофічних для держави поразок, зараз замаскували свою позицію у мілітарні кольори. Це фальшиво і підступно, бо насправді вони ведуть до парламенту пацифістів, кон’юнктурників, а не воїнів. Програма п.Матковського – розмита, щодо Дрогобиччини – не конкретна. До того ж, на п.Іванові лежить чорна пляма: він дезертир, бо 2 останні роки реально, будучи обраний до Дрогобицької районної ради, не працює в ній. Це доволі цинічно: «кинути» дрогобичан один раз і тут же пробувати це зробити вдруге. Бо, спостерігаючи за кар’єрними апетитами п.Матковського, який успішно переселився до Львова, а далі – до Києва, важко повірити, що він віддано буде працювати для Дрогобиччини.

На цьому тлі вигідно відрізняється Р.Ілик, чинний народний депутат, який майже на 100% відповідає виставленим критеріям до кандитадів: він за неповні два роки продемонстрував свою тверду державницьку позицію, своїми численними заявами, виступами, статтями показав широке національне мислення; він єдиний виражає традиційну лінію дрогобицького політикуму, адже 10 років успішно очолював місцеву й обласну «Батьківщину»; депутат неодноразово виявляв принциповість і бойовитість своєї політичної позиції, протиставившись у Верховній Раді тиску регіоналів, відстоюючи самостійність думки в середовищі «Батьківщині»; нарешті, депутат реалізував низку конкретних ініціатив в районі і пропонуючи нові сьогодні. За останні два роки Р.Ілик став впізнаваним політиком в усій Україні, відважною була його позиція на Майдані, зараз веде ефектвні ініціативи в допомозі АТО. Його впливовість і значення як політика вийшли за межі Дрогобиччиини, це нині одне з яскравих імен всієї Галичини. Р.Ілик послідовно веде ідейну лінію націонал-демократа і, таким чином, у теперішній ситуації заповнив весь правий фланг на виборах у Дрогобиччині.

П.Іванишин так оцінив кандидатів. По Дрогобицькому 121-му окрузі балотується 12 кандидатів, з них половина належить до “варягів”, тобто не прописана у регіоні (П.Барнацький, І.Матковський, Д.Шмигаль, М.Коваль, І.Курус), п’ятеро йдуть як самовисуванці (П.Барнацький, Г.Дем’янчик, М.Задорожний, Б.Матківський, Д.Шмигаль) і троє – львівський підприємець М.Коваль, бориславський комуніст С.Телех і дрогобицький заступівець Т.Яцишин – не мають вищої освіти. З них найнижчий освітній рівень (загальносередній) чомусь у представника президентської політсили М.Коваля.

Виразним представником реваншистської, антидержавної та москвофільської КПУ виступає лише С.Телех. Усі інші позиціонують себе як державники, котрих варто поділити на три частини.

До першої варто віднести двох учасників Антитерористичної операції на сході країни – офіцера Г.Дем’янчика та нацгвардійця Б.Матківського. Обоє вони заслуговують на велику повагу та вдячність дрогобичан як дійсні захисники Вітчизни, воїни, якими Дрогобич завжди буде пишатися, поруч із іншими своїми синами, котрі у складі Збройних сил України, спецпідрозділв міліції, нацгвардії чи Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» протистоять московським загарбникам чи у складі Самооборони Майдану боролися із кримінальним режимом Януковича. Однак воїнські доблесть і честь не завжди є синонімами належного політичного рівня підготовки. У цьому сенсі програми обох кандидатів надто часткові, зорієнтовані або на силовий блок, або лише на економічну складову, і поки що не відображають рівень політичного мислення кандидата у депутати Верховної ради України.

Іншу групу утворюють кандидати (П.Барнацький, М.Коваль, І.Курус, І.Матковський, С.Розора, Д.Шмигаль, Т.Яцишин), котрих можна окреслити як традиційно безідейних популістів-обіцяльників, далеких від справжнього політичного мислення. З професійного боку програми кандидатів явно провальні, зате у них не бракує курйозів. Один із вісімки – самовисуванець Д.Шмигаль, немов балотуючись у мери чи районні депутати, забув вставити у свою програму хоча б якісь пункти загальнодержавного значення. А заступівець Т.Яцишин, навпаки, усю програму присвятив загальнонаціональним проблемам, а про Дрогобиччину навіть не згадав. Самовисуванець П.Барнацький чомусь переконаний, що представляє “Львів і львів’ян”, а також не має сумніву в тому, що “Україна – велика держава”, тому їй конче треба вступати в ЄС та НАТО. Порошенківець М.Коваль збирається сотворити велике чудо і в загадковий спосіб не допустити чвар на основі “мови, ідеології і релігії” та водночас збирається повернути Україні Крим, правда, винятково “політичними та дипломатичними методами”. Страшно навіть подумати, що іще нам поверне Путін, якщо пан Михайло раптом отримає або вищу освіту, або дрогобицьку прописку. Безпартійний І.Курус різко поміняв покровителя і тепер замість дружби із сумно відомим В.Каськівим (як було у 2012 році) хизується дружбою із О.Ляшком. Правда, чи змінив при цьому кандидат лише свою політичну орієнтацію – із самовисувальної на радикальну, – громаді нічого не відомо. Насправді такі жартівливі коментарі та спостереження були б недоречними, якщо б згадані кандидати завдали собі труду поважати виборця і запропонували йому справді серйозні, ідеологічно конкретизовані політичні програми, а не набір суперечливих обіцянок.

Єдиним кандидатом, котрий не стільки своєю програмою, котра зрозумілим чином залежить від програми партії, скільки реальною політичною роботою та виступами засвідчив свою чітку державницьку позицію, є чинний народний депутат від Дрогобиччини Роман Ілик. Звісно, зробити за два роки те, що планувалось на п’ять, та ще й в умовах революції і війни, що тривають майже рік, практично неможливо. Однак йому вдалося і достатньо зробити, і продемонструвати власне політичне мислення, й ідейно вирости. Згадаю лише найочевидніші факти. Р.Ілик не лише виявився сумлінним опозиційним депутатом, що не пішов на компроміс із антиукраїнською владою, і котрий підготував 37 законопроектів (передусім у сфері охорони здоров’я). Він активний учасник подій на Майдані у 2013-14 роках, котрий з перших днів організовував та підтримував дрогобичан у протестних акціях, а його виступ на сцені під беркутівськими кулями 19 лютого справив незабутнє враження не лише на дрогобичан. У свої регулярних виступах та публікаціях у всеукраїнських ЗМІ в часи панування режиму В.Януковича Р.Ілик озвучував найважливіші державні проблеми: бездержавності, українофобії, національної безпеки, справжнього народовладдя, культурної політики, міжнародної стратегії та ін. При цьому, якщо позиція партії суперечила політичній позиції депутата, він не поступався своїми державницькими принципами і не голосував так, як більшість. Так було із сумнозвісним голосуванням за угоду з Януковичем у лютому та із меморандумом про порозуміння із регіоналами та комуністами. Бо інтереси держави мають бути вище інтересів партії.

З іншого боку, Р.Ілик проявив себе як депутат сааме від Дрогобиччини. Це єдиний депутат від нашого регіону, котрий не просто є місцевий, а котрий не забув, що він місцевий і постійно працював на окрузі (на відміну від колишніх наших “народних улюбленців”: Р.Іваничука, Л.Танюка, О.Лавриновича, П.Димінського). Тому Р.Ілик постійно підтримував контакт із виборцями, його приймальні працювали систематично, він допоміг знайти кошти на ремонт дороги Дрогобич-Самбір, він добився отримання Дрогобичем не 4-5-ти, як було передбачено, а 12-ти машин швидкої допомоги, він посприяв в отриманні обладнання бориславською лікарнею, своїми преміями він постійно підтримує місцеву талановиту молодь та педагогів, без зайвого піару він опікується родинами наших бійців, що воюють на Донбасі. Крім того, депутат зумів налагодити тісний контакт із університетським середовищем Дрогобича, свідчення цьому – численні наукові та науково-популярні заходи, проведені під його патронатом та за безпосередньої участі. Характерним прикладом може бути організація зустрічі колективу педуніверситету із тодішнім президентом Києво-Могилянської Академії, а тепер міністром Сергієм Квітом, а також у межах відзначення 2000-річчя Т.Шевченка зустрічі викладачів та студентів із відомими професорами-шевченкознавцями Г.Клочеком та В.Панченком. І таких прикладів можна навести набагато більше. Думаю, і зробилося б ним більше, якщо б було порозуміння і співпраця із місцевою владою. Зрозуміло, від Р.Ілика громада чекає ще більшого. І це правильно. Він перебуває у постійному політичному зростанні, удосконаленні свого світогляду, концептуалізації своєї державницької позиції. Думаю, дрогобицька громада не помилилася, коли підтримала цього кандидата у 2012-му, є всі підстави твердити, що не помилиться вона і тепер, якщо підтримає його знову.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

 



Создан 20 окт 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником