ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


«Це не АТО, це справжня війна». Ситуація на Сході очима військового снайпера




Підприємець, депутат районної ради, батько трьох дітей Микола Кобільник, котрого в народі називають Енейком, приїхав у короткотермінову відпустку із зони проведення АТО. Він став одним із учасників брифінгу у Дрогобицькій ОДПІ. Привітав юних літераторів – переможців конкурсу «Очима дитини – про бюджет країни» та поспілкувався з журналістами.

- Творчість не лише сприяє розвитку особистості дитини. Витвори талановитих рук несуть великий позитивний емоційний заряд, - зазначив Микола Кобільник. – Ми дуже тішимося малюнками, листами, оповіданнями, які діти передають на фронт. Коли я вирушав на Схід, п’ятирічна дівчинка дала мені ляльку-мотанку, яка стала справжнім оберегом. Коли було важко, не випускав її з рук. Не раз доводилося чути від хлопців, що дитячі листи та малюнки оберігають наче бронежилет. Тож від імен бойових побратимів щиро дякую за моральну підтримку!

Також ми щиро вдячні небайдужим дрогобичанам, волонтерам «Дрогобич-SOS», підприємцям Дрогобиччини за постійну допомогу нашим краянам, котрі зараз відстоюють Україну на Сході. Якби не громадськість та волонтери, нашому війську було би дуже сутужно…

Ми з однодумцями також плануємо створити на Дрогобиччині громадську організацію «Бійці АТО», аби допомагати бойовим побратимам.

- Як очима бійця оціните ситуацію у зоні АТО?

- Я би не назвав це антитерористичною операцією. Це – справжня війна Російської Федерації проти України. Додам, що бойовий дух наших військових вищий, ніж у бойовиків та російських солдатів. 99% наших добровольців – це свідомі українці, котрі без вагань пішли не заробляти гроші, як російські найманці, а боронити рідну землю. Приємно, що серед них – чимало мешканців Дрогобиччини, які проявили себе справжніми козаками. Знаєте, російські десантники, котрих ми взяли у полон, говорили, що коли їх агітували їхати на війну, то обіцяли «легку прогулянку», як у Криму. Мовляв, «укропи» – боягузи, не мають зброї, не вміють воювати, а все виявилося зовсім не так.

Я – військовий снайпер. Наш підрозділ брав участь в обороні Луганського аеропорту, з якого за наказом військового командуванням довелося відступити. Зараз захищаємо Луганську ТЕЦ у місті Щастя. Це дуже важливий об’єкт, який постачає електроенергію значній частині Луганщини та Донеччини. Це розуміють і терористи, тож постійно доводиться відбивати їхні напади, ховатися від артобстрілів.

- Як ставляться місцеві мешканці до українських військових?

- У мене склалося враження, що більшість із тих, хто залишився на території ведення бойових дій, особливо пенсіонери, не підтримують українську армію. Старші люди часто просять у нас їжу. Знімаєш рюкзак, даєш хліб, консерви. Дякують, але видно, що ставляться неприязно. Особливо, коли розмовляєш з ними українською. Вони просто не сприймають жодних пояснень, що ми боронимо рідну землю. Позаочі називають «бандьоравцамі» Є й такі, котрим байдуже, жити в Україні чи Росії: кажуть, головне, щоб настав мир.

Причина таких настроїв не лише в тому, що усі там зазомбовані проросійською пропагандою. Вважаю, проблема лежить глибше: ці люди духовно бідні… Крім того, більшість із них усе життя не виїжджали за межі свого населеного пункту чи району. Має пройти час, щоби щось змінилося.

А ось серед молодшого покоління значно більше людей із проукраїнською позицією. І це вселяє надію.

- Що саме Вам найбільше врізалося у пам’ять під час перебування на Сході України?

- Найяскравіший і найтривожніший спогад – це відчуття незворотності, коли усвідомлюєш, що смерть дуже близько. У момент самого бою чи обстрілів про це не встигаєш думати, але опісля часом стає моторошно. Особливо, коли втрачаєш когось із товаришів. У такий час рятує віра в Бога, щира молитва, допомагають обереги, надіслані дітьми… Тричі у мене були моменти, коли подумки прощався із життям. Але молився, вірив, що виживемо, бо знав, що правда на нашому боці, адже ми захищаємо рідну країну.

Якось увечері під час потужного обстрілу наших позицій із установок «Град» мені зателефонував знайомий священик зі Львова. Відповідаю, що не можу розмовляти, бо в нас стріляють. Він спитав, чим може допомогти? Я попросив молитися за нас. Вранці отець зателефонував знову і поцікавився як справи, бо щойно закінчив читати молитви… Ми вистояли. Переконаний, значною мірою і завдяки цим молитвам.

Неприємний осад у душі залишила дика жорстокість російських найманців. Це справжні кати. Вони відрубали руку нашому полоненому побратиму за те, що на ній було татуювання з тризубом. Від больового шоку і втрати крові він знепритомнів. Терористи залишили пораненого помирати. На щастя, його знайшли, надали першу допомогу… Зараз 19-річний хлопчина проходить курс реабілітації у Трускавці. Складається враження, що вони не можуть здолати патріотичний дух українців, тож намагаються посіяти в наших душах страх.

- Чим, на Вашу думку, завершиться військовий конфлікт на Донбасі?

- Україна переможе. Маємо у це вірити. Адже за незалежну Україну віддає життя та здоров’я цвіт нашої нації. Добро повинно перемогти.

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора



Создан 21 ноя 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником