ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


«Висока струна любові» Анізії Онищак




Днями у видавництві «Посвіт» побачила світ перша книга Анізії Онищак. Презентація видання з поетичною назвою «Висока струна любові» відбулася 3 грудня у читальній залі Центральної міської бібліотеки ім. В.Чорновола.

Автора книги добре знають мешканці Дрогобиччини, насамперед, читачі газети «Радянське Слово», а згодом – «Галицька Зоря» завдяки її 35-річній журналістській праці.

Анізія Онищак народилася 19 квітня 1949 року у Бориславі. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету ім.І.Франка. Була переможцем програми-конкурсу з підтримки регіональної та місцевої журналістики в Україні, який проводився Міжнародним фондом «Україна 3000» спільно з Інститутом масової інформації та Українською асоціацією видавців періодичної преси та Академією української преси. Отримала диплом та медаль X Міжнародного конкурсу журналістів у номінації «Краща газетна публікація». Її матеріали на сторінках журналів, газет, книг завжди мали своїх шанувальників.

Презентація книги «Висока струна любові» розпочалася зі ступного слова ведучої, учителя Дрогобицької гімназії Світлани Дорик. Відтак присутніх запросили переглянути на екрані відеоролик, у якому учні гімназії читали фрагменти прозових творів із презентованого видання. А ще на екрані ми побачили різноманітні, навіть дуже рідкісні квіти, які плекає біля своєї домівки Анізія Онищак, адже квітникарство – її давнє захоплення.

До збірника увійшли 38 новел та оповідань різної тематики. Є тут цікаві бувальщини, життєві історії з філософським змістом, навіть твори з елементами гумору. Не оминула авторка і теми Майдану та війни на Сході України. Будні героїв її оповідань описані легко і колоритно, а кожна життєва ситуація – окрема сторінка чиєїсь долі.

Відтак слово надали гостям урочистості. Професор Михайло Шалата пригадав чудові нариси Анізії Романівни про людей дрогобицького краю, які завжди знаходили свого читача у нашій газеті. За словами пана Шалати, через усю багаторічну творчість авторки проходила «висока струна любові». Її проза – справді високого мистецького рівня, гарна, заквітчана.

Краєзнавець і журналіст Роман Пастух пригадав роки спільної газетної праці з Анізією Онищак, котра «уміє вишивати словом, що бринить високо і дзвінко». Він зачитав вірша, якого написав спеціально до презентації книги «Висока струна любові», і подарував авторці.

Про творчу особистість пані Анізії говорили та вітали з письменницьким дебютом художник Левко Скоп, голова міськрайонного товариства Союзу Українок Леся Процик та членкині цієї організації Ірина Павлішак, Стефанія Сидорчук, Ольга Сятецька, давня знайома Олександра Лисак та інші. А відома співачка-бард, учасниця багатьох фестивалів естрадної пісні Лілія Кобільник виконала кілька пісень, закликавши Анізію Онищак обов’язково продовжити роботу над іще однією збіркою. І, звісно, були квіти, щирі усмішки, оригінальні подарунки і традиційна автограф-сесія.

Зі свого боку, Анізія Романівна щиро подякувала за підтримку усім, хто завітав на презентацію, чоловікові Роману, своїм друзям, членкиням Союзу Українок. Та найбільшої подяки заслуговує Лілія Кобільник, без ідеї та активної підтримки якої не було би ні книги, ні презентації.

Завершуючи репортаж про презентацію книги «Висока струна любові», не можу не процитувати дуже доречний сьогодні фрагмент оповідання з однойменною назвою. Йдеться про двох ангелів, котрі стали свідками минулорічної бійні на Майдані.

«Ошот бачив все те, що і Азод: тіло дівчинки на лікарняному ліжку, прошите болем страждання, місця, де пролилася безневинна кров юнаків та дівчат, яких розбудили удари беркутівців. Бачив, як плакав молодий юнак у камуфляжі, відчував, що він не уявляв собі, якою буде його робота. Обидва ангели хотіли би звернутися до людей по обидва боки барикад із запитаннями, котрі їх боліли.

Бо і справді, як цим людям називати один одного? Всі вони після народження з чистими, святими майже личками хрестилися у церквах. Помираючи, всі знову зійдуться під всесвітнім куполом. Всі просять миру, чистого неба, і кожен заносить над головою ніж. Люди одного народу воюють за все: за землю, погляд, думки, особливо за мову. Чому? Навіщо людям ще одну Росію, коли вона така велика поруч? Чому навпаки не намагаються свою державу зробити незалежною та сильною, щоб потім, як рівні, як однаково сильні об’єднатися з усіма народами? Чому захищають владу тих, хто, не приховуючи, обкрадає цілий народ? Невже не розуміють, що гріх чинить не лише злодій, а й ті, хто того не хоче бачити, хто захищає, хто потурає, надіючись, що і йому перепаде щось».

Ярослав ГРИЦИК

Фото автора



Создан 10 дек 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником