ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Доля симфонії – доля митця. До 120-річчя від дня народження Б.Лятошинського




«Лятошинський був одним з небагатьох музичних діячів, що своїм часто драматичним і трагічним життям, творчістю засвідчили невмирущість Великої Музики...»

В.Сильвестров

 

У січні виповнилося 120 років від дня народження Бориса Лятошинського – першого українського композитора світового масштабу, композиторська техніка якого не має аналогів серед творів його попередників в українській музиці.

Доля не завжди була прихильною і ласкавою до одного з найвидатніших українських композиторів Бориса Лятошинського (1895-1968). Поряд із творчими успіхами й досягненнями, він зазнав немало несправедливості, безпідставних звинувачень, ведучи постійні новаторські пошуки.

Музика Бориса Лятошинського здобула цілком заслужене визнання. Поступово вона виходить за межі нашої держави, твори композитора, зокрема, симфонії, камерні ансамблі й фортепіанні опуси, здобувають усе більше шанувальників, входять у мистецький побут виконавців і широких кіл слухачів, хвилюють своєю щирою та вишуканою емоційністю, вражають творчою майстерністю і технічною досконалістю.

Складним, але цілеспрямованим, яскравим був великий життєвий і творчий шлях композитора.

Борис Лятошинський народився на Житомирщині в інтелігентній, відомій сім’ї. Довгі роки в Житомирі жила багатодітна сім’я лікаря Леонтія Лятошинського, діда композитора. Мати, гарна піаністка, навчала Бориса нотної грамоти, гри на фортепіано, а в дуеті з батьком він співав народних пісень. Його батько – Микола Леонтійович, був директором Житомирської гімназії, відомим дослідником історії, автором кількох друкованих праць. Сім’я товаришувала з родиною Косачів, батьками Лесі Українки.

Закінчивши юридичний факультет Київського університету та кон­серваторію (клас професора Р.Глієра), залишається викладати музично-теоретичні дисципліни, а згодом стає професором Київської та Московської консерваторій.

Діапазон творчості композитора надзвичайно широкий. За своє життя він став автором понад 100 музичних творів різних жанрів. У його доробку дві опери, п’ять симфоній, чотири симфонічні поеми, три увертюри, чотири оркестрові сюїти, фортепіанний концерт, камерно-інструментальні твори, дві кантати, музика до кінофільмів, хори, романси.

Майже вся його музика – від Струнного квартету (1915) і до останніх творів – наповнена образами української пісні, української поезії. Вона пов’язана з іменами Г.Сковороди, І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Котляревського, М.Коцюбинського, М.Рильського та ін. Це численні обробки народних пісень, «Український квінтет», «Сюїта на українські народні теми», це музика до кінофільмів «Григорій Сковорода», «Іван Франко», «Тарас Шевченко». Його опера «Золотий обруч» за повістю І.Франка – одна з кращих у вітчизняній музиці ХХ ст. Справжніми шедеврами хорової музики по праву вважаються хори на слова Т.Шевченка – «Тече вода в синє море», «За байраком байрак», «Із-за гаю сонце сходить».

У 50-х роках музична мова ком­позитора збагатилася багатобар­вністю народнопісенної творчості поляків, словаків, чехів, болгар, сербів. Слов’янська тематика ста­ла домінуючою у творчості митця. «Слов’янський квінтет», дві мазурки на теми польських народних пісень для віо­лончелі, симфонічні твори «Гражина», «Польська сюїта», «Слов’янська увертюра», «Слов’янська симфонія» – склали музичну енциклопедію слов’янства.

Творчість Лятошинського, що тривала більше півстоліття, стала самобутнім музичним документом свого часу – досконалим за формою і трагічним за змістом, трагічним хоча б уже тим, що навіть оптимістичні, життєстверджувальні твори композитор написав в атмосфері прихованого насилля, брехні й жорстокості.

Його активне ставлення до проблем життя, правдиве висвітлення внутрішнього світу сучасника – людини XX століття – вимагало пошуків нових, сучасних засобів музичного вислову.

Творчий доробок митця говорить про нього як про видатного представника слов’янської школи в європейській музичній культурі. І тут, як не прикро (а ми вже звикли, на жаль, до цього), своїх слухачів вітчизняна музика знаходить здебільшого за кордоном.

Така доля спіткала і Б.Лятошинського. Він є одним з перших українських композиторів, музика якого зазвучала за межами країни, – у Празі, Варшаві, Парижі, а у післявоєнні роки з його творчістю познайомились слухачі Болгарії, Румунії, Югославії, Канади, США, Аргентини. «Слухаючи майстерні симфонії (№№ 2, 3), не можна збагнути, чому така чудова музика так довго залишалася невідомою світові? Як і багато сучасників, Лятошинський став жертвою забороненої культу­ри політикою радянського режиму» (журнал «CD Review», London).

Спадщина Б.Лятошинського довгий час оцінювалась критикою неоднозначно, вважалося, що ця музика занадто складна, переобтяжена, недоступна для сприйняття «широким масам народу» і недемократична. Музику Лятошинського прозвали «загниваючим мистецтвом, яке нікуди не годиться».

Чи висвітлювалася творчість Лятошинського в дослідженнях, статтях? Так, уперше це ім’я з’явилося у 20-ті роки, але протягом на­ступних років розгортається «похід» проти Лятошинського, спроби повісити на його музику однозначний ярлик хибності: «Явно упадочнические, западнические тенденции нашли яркое выражение в творчестве Лятошинского...» (1929). І взагалі чи не забагато тих ярликів «ізмів» пoвішано на Б.Лятошинського (а згодом і на його учнів) – модернізм, індивідуалізм, особливо космополітизм.

«Як композитор я мертвий, і коли воскресну – не знаю...» – ці страшні слова були написані Лятошинським трагічного 1948-го, коли ланцюгова реакція свідомості натовпу привела людство до явищ масового гіпнозу – фашизму, геноциду, тоталітаризму.

Кульмінацією боротьби проти композитора стали публікації про Третю симфонію, створену у 1951 році, і яка стала узагальненням досвіду багатьох композиторів цілого періоду в становленні симфонізму в Україні.

У симфонії композитор втілює одвічну тему боротьби добра і зла, миру і війни, створює відчуття правдивої вселенської трагедії епохи 1930-1940-х років. Образи симфонії були сповнені такого трагізму, що офіційна радянська критика не сприйняла твору, звинуватила його автора у формалізмі, песимізмі.

Симфонію після першого виконання 1951 року у Києві було ого­лошено «порочною», а автор став об’єктом офіційно санкціонованої найбрутальнішої критики. Це була розправа і над твором, і над автором, якого звинувачували в неправильності боротьби проти війни у тому, що зображує війну не досить естетично, використовуючи занадто різкі звукосполучення тощо. Створивши другу редакцію симфонії, Б.Лятошинський не «зважав на відгуки критиків, а прагнув створити не просто нову, а більш досконалу версію твору», вважає музикознавець М.Гордійчук. Хоча переробка симфонії була досить значною, та її основна ідея – боротьба та перемога світлого начала над силами зла – залишилася незмінною. Симфонія у другій редакції звучала у концертних залах, про неї писали музикознавці. А у першій редакції симфонія прозвучала лише у 100-річчя композито­ра (січень 1995р).

Нелюдських душевних страждань зазнав митець через несприйняття й переслідування його двох найгеніальніших за силою впливу та правдивості трагічного відчуття епохи Другої та Третьої симфоній.

Чому Б.Лятошинський потрапив під вогонь нещадної критики і в 1948, і в 1951p.? Причин багато. Можливо, не дано було всім відразу сприйняти новостворену симфонію – монументальну, глибоку за концепцією, своєрідну за музичною мовою, жанрово-стильовими витоками.

Б.Лятошинський завжди відстоював справжнє новаторство у творчості, розцінюючи його як необхідний для кожного художника рух уперед: «Не слід боятись чогось нового, якщо воно є щирим і не виходить за межі естетичних вимог». У своїй творчості композитор звертається до категорії часу, вічності, їй властиве трагічне світовідчуття. Лятошинський запитував: «Як можна жити на цій залитій кров’ю планеті Земля?» Він не міг писати творів оптимістичних, його музика трагедійна, дуже складна, дуже інтелектуальна.

Композитор усім спрямуванням своїх думок, усім змістом і способом життя, силою таланту ніби «не вкладався» у вузькі рамки тоталітарного мистецтва. Його знищували, а він не «мовчить», не кориться, а протидіє, створюючи нові твори, а відтак не перестав бути небезпечним для влади.

Якою ж сильною особистістю був Б.Лятошинський, якщо всупереч всьому зумів залишитися самим собою, добрим, інтелігентним, безкомпромісним художником, про­стим і доброзичливим у спілкуванні з учнями, колегами. Його учні – Є.Станкович, Л.Дичко, В.Кирейко, І.Карабиць, В.Сильвестров, Л.Грабовський та їхні учні, плідно розвиваючи прогресивні творчі традиції свого Учителя,  репрезентують найвищі досягнення української музики у цілому світі.

Творчість провідного композитора України Бориса Миколайовича Лятошинського стала немовби новим критерієм, новою точкою відліку для музикантів різних поколінь, своєрідним центром, від якого багатьма шляхами продовжився славетний рух української музичної культури.

Воістину пророчими стали слова М.Рильського про музику Б.Лятошинського: «...радісно усвідомлювати, що така музика переживе недобрі вигадки своїх критиків і принесе багато щасливих хвилин тим, хто сприймає високе мистецтво з чистою душею, здоровим глуздом та судить про нього з незатьмареним сумлінням».

Лариса СОЛОВЕЙ, викладач Дрогобицького музичного

училища ім. В.Барвінського

 



Создан 28 янв 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником