ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ


Ігор Загребельний: Політична нація – це стадо овець, яких періодично стрижуть




Сучасний націоналістичний рух стоїть перед низкою проблем та викликів. Серед них – необхідність чіткого ідеологічного осмислення багатьох речей та явищ, характерних для нашого динамічного світу. Про деякі з них ми поспілкувалися з членом Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова Ігорем ЗАГРЕБЕЛЬНИМ, ідеї якого є цікавими і близькими руху “Правий сектор”.

- Ви видали знакову книгу “Майдан: Хроніки недореволюції”. Прокоментуйте основну ідею книги: чому події Майдану не є революцією? Дехто називає Майдан “Революцією гідності”.

– Говорячи, що Майдан не був революцією, я маю на увазі революцію в її суспільно-політичному сенсі. Майдану вдалося усунути від влади Януковича, проте сам антинародний антиукраїнський режим не був ліквідований. Політична еліта не змінилася. Політична система залишається олігархічною. Не змінилася філософія, закладена в основу функціонування державної системи. Тобто в Україні продовжує панувати режим внутрішньої окупації. Національна революція передбачає зміну політичної системи, її перебудову з чітким опертям на національну ідею. Лише тоді, коли ми побачимо Україну для українців – державу, метою якої є забезпечення інтересів української нації, – ми зможемо говорити, що революція перемогла.

Що ж стосується поняття «Революція гідності», то я його сприймаю неоднозначно. Частково його можна виправдати. Під поняттям «Революція гідності» криється не політична революція, а революція в умовному сенсі – стрімкі зміни у сфері суспільної свідомості. Майдан та війна дійсно оздоровили наше суспільство, причому ці зміни проявляються по-різному. Можна намалювати в уяві декілька концентричних кіл. Точка в центрі кола – це націоналізм і носії його ідеології. Далі, навколо точки, найвужче коло – це люди, котрі, так би мовити, впритул наблизилися до націоналізму. Хтось із них раніше мав якісь національно-демократичні погляди, але позбувся ліберальних ілюзій. Інші раніше були майже аполітичними, але відчули органічний потяг до націоналізму. Ширше коло – патріоти, які в світоглядному плані значною мірою не дотягують до рівня націоналізму, але горять патріотичними почуттями. Ще ширше коло – люди, котрі раніше були аполітичними, але зараз теж запалилися патріотичними почуттями, та при цьому є пасивними. Це, звісно, умовний поділ. Але суть така: якість обернено пропорційна кількості. Найсильніше позитивні зміни зачепили незначне число людей. Що далі від центру кола, то кількість людей стає більшою, а інтенсивність змін – меншою. Це цілком природно.

Недолік терміна «Революція гідності» у тому, що його вживання призводить до певної девальвації самого поняття «революція» і дезорієнтує населення. «Революція гідності» перемогла? Перемогла. Отже, жодної революції більше непотрібно.

Крім того, деякі прошарки населення – ті, що на периферії кола, а то й за ним – починають розчаровуватися в Майдані з огляду на нинішню ситуацію в країні. Це дискредитує ідею революції. Слід говорити людям, що революція не перемогла, що вона попереду, що ми пройшли лише частину шляху. Потрібно не обертатися назад, а дивитися і рухатися вперед.

- Що треба зробити, аби наступне повстання не залишилося бунтом, а переросло в якісну зміну системи, в Національну революцію?

– Гадаю, насамперед шанси на перемогу Національної революції збільшує розбудова націоналістичного руху – збільшення чисельності з одночасним фільтруванням кадрів, структуризація, ідеологічний вишкіл. Аби не проґавити свій шанс і здійснити революцію, націоналістам варто відкинути надмірну скромність. Раніше серед націоналістів було популярним гасло «Вони не дають нам жити – ми не дамо їм панувати!» Це виправдане свого часу оборонне гасло. Зараз же варто перейти до іншого гасла, наступального – «Вони не дають нам панувати – ми не дамо їм жити!»

– Сьогодні чимало українців плекають надії на допомогу Заходу. Чи можна вважати ці надії хоч частково виправданими і як можна пояснити наївність багатьох українців?

– Узалежнюватися у визвольній боротьбі від зовнішніх сил – це хибний шлях. Про це говорили класики націоналістичної думки. Про це говорять реалії сьогодення. Нема нічого поганого в пошуку союзників як такому. Це потрібно робити. Але ставити сторонню допомогу в осердя визвольної боротьби неправильно.

Наївність багатьох наших громадян можна пояснити кількома чинниками. По-перше, нас уже багато років привчають мислити Україну в системі координат «або-або»: або Москва, або Захід. Це неоколоніальна логіка, для якої немає України як незалежного і сильного геополітичного суб’єкта. По-друге, подивіться на роботу наших вихованих на лібералістичних ідеях і підконтрольних олігархам ЗМІ. Є Ангела Меркель, котра лобіює інтереси Москви і вкотре відмовляється запроваджувати санкції. Наші ЗМІ висвітлюють ці інформацію специфічно: Ангела Меркель ще не вирішила, які санкції запровадити проти Путіна. Тобто вона, бідненька, день і ніч не спить і думає, які саме санкції запровадити… До речі, перенасиченість дискурсу війни тематикою санкцій відіграє негативну роль. Реальні санкції (а таких небагато) не будуть зайвими. Проте зацикленість на темі санкцій затуманює істину: захистити територіальну цілісність України можна насамперед військовим шляхом.

Потрібно розуміти, що нинішній демоліберальний Захід можна розглядати як союзника хіба що в оперативній і, можливо, тактичній площині. Василь Іванишин одного разу зазначив дуже слушну річ: для Заходу є аксіомою те, що Росія обов’язково мусить бути, бути як імперія; в цей же час Україна може бути, але лише як неоколонія. Найбільш агресивні в геополітичному плані середовища на Заході не мислять категоріями знищення Росії як імперії. Вони залюбки опанували б Росією, скинувши Путіна і поставивши на його місце прозахідних лібералів, але знищити її як імперську цілісність вони не готові. Вони не готові «перетравити», опанувати величезний євразійський простір, який контролює Росія. Для них вигідніше контролювати Росію як цілісність, а не шукати підходу до тих національних та інших державних утворень, які можуть з’явитися на місці нинішньої Росії. Україну вони можуть використати як певний таран для дестабілізації ситуації в Росії. Україна, зі свого боку, може використати це для оборони, але не більше. Для таких людей, як, наприклад, Джордж Сорос, України як незалежної держави не існує.

Я говорю про найбільш агресивні сили Заходу. А щодо решти, то їм краще взагалі не чіпати Москву. Подивіться, наприклад, на політику Німеччини та Франції. У США на президентському кріслі бачимо лівого демократа Обаму, якому просування інтересів так званих ЛГБТ, напевно, важливіше за суперництво з Москвою. Саме суперництво, а не ворожнечу. Бо мені важко уявити Росію та США принциповими ворогами.

Зараз дуже часто говорять про таке поняття, як політична нація. Як воно корелюється із засадами українського націоналізму?

– Нація уже за визначенням є політичним феноменом. Вона має глибоку духовну природу, але маніфестується на різних рівнях. Серед них – політичний. Коли ж говорять «політична нація», то, очевидно, мають на увазі щось відмінне від нації у її властивому сенсі.

Нерідко націоналізму приписують те, що він не відстоює. Мовляв, націоналісти відстоюють етнічне розуміння нації, а ми от, помірковані патріоти, боремося за об’єднання усіх громадян України незалежно від національності.

Насправді, у межах дискурсу українського націоналізму ніколи не домінував крайній етнічний редукціонізм чи бажання побудувати «Україну без чужинців» (замість України для українців). Хіба серед членів ОУН не було представників нацменшин? Звісно, були. Хіба німецьке походження Освальда Бурґгарда (Юрія Клена. – ред.) завадило йому стати одним із найвідоміших націоналістичних поетів? Ні.

Що стосується сучасності, то націоналісти постійно наголошували на необхідності інтеграції нацменшин у те, що можна назвати «українським проектом». Зараз це, власне, і відбувається. Головне, щоб воно відбувалося на правильних засадах. Те, що в Україні мешкає чимало неукраїнців, передусім є наслідком колонізаторської політики окупантів, особливо – комуністичної політики «плавильного котла». Одначе це не є якоюсь принциповою перепоною для нашого національного розвитку. Немає нічого апріорі поганого в тому, що на землі однієї нації проживають представники інших націй. Тим більше – за умов расової, релігійної, цивілізаційної спорідненості. Немає нічого поганого у тому, що українець одружиться, наприклад, з полькою, білорускою чи вірменкою. Так само не бачу чогось поганого в тому, що росіянин чи представник іншої нацменшини з часом прийме українську ідентичність (або ж це зроблять його діти).

З іншого боку, значний відсоток представників нацменшин буде зберігати власну ідентичність, і це також не є проблемою. Проблеми настають лише тоді, коли нацменшини нелояльні до корінної нації та її держави. Понад те: держава повинна розглядати діаспори, що проживають на її території, як інструменти своєї зовнішньої політики. Опанувати діаспору – значить прокласти ще один міст до країни, яку ця діаспора представляє. Тут, до речі, дуже корисними будуть росіяни. Я писав про це у своїй статті «Русь-Україна і етнічний московський імперіалізм». Україна зобов’язана сформувати з росіян, особливо політичних мігрантів, потужний таран проти нинішньої імперської Росії. Це націоналістичний погляд на питання національного розвитку України, а існує й інший – демоліберальний. І саме для його популяризації говорять про так звану політичну націю. Небезпека концепту політичної нації полягає у тому, що він нівелює інтереси нації у властивому, націоналістичному сенсі цього поняття. Політична нація – це просто спільнота громадян однієї держави. Політичній нації не потрібна історична пам’ять, пошана до предків, візії майбутнього. Їй достатньо задоволення поверхневих потреб.

В умовах нинішньої неоколоніальної України політична нація – це стадо овець, яких періодично стрижуть. Це механічна єдність людей без глибших органічних зв’язків. Політична нація – це сукупність платників податків, виборців, робочої сили, споживачів, отримувачів кредитів, потенційних жертв кольорової міграції. Нинішня війна – це наслідок того, що за роки незалежності у нас відбувалися процеси формування політичної нації, а не українського національного відродження і державотворення. Далеко не всі учасники промосковських мітингів або ж члени «ополчення» виступали за приєднання Донбасу до РФ. Вони лише хотіли залишатися членами української політичної нації – «насілєнієм Донбасса», «русскоязичнимі» тощо. Сильна держава спирається на сильне суспільство. А сильне суспільство може існувати лише тоді, коли воно закорінене у релігії, національній історії, великих ідеалах. Формувати в Україні політичну націю – значить нищити українців як націю, а саму Україну перетворювати на майданчик для реалізації чужих інтересів.

Прийнято вважати, що Майдан посприяв формуванню в Україні громадянського суспільства. Чи дійсно це так і чи варто націоналістам вживати поняття «громадянське суспільство»?

– Майдан, безперечно, зробив українських громадян більш активними у суспільній і політичній площині. Щодо термінології, то сумніваюся, що націоналісти мають переймати демоліберальний тезаурус. Поняття «громадянське суспільство» не має якогось чітко вираженого значення. У межах демоліберальної ідеології це поняття позначає одне, в межах історії соціальної філософії – зовсім інше. Геґель вживав це поняття радше у негативному, ніж позитивному сенсі. Для нього громадянське суспільство – це сукупність егоїстично налаштованих індивідуумів та груп, які руйнують національну єдність. Натомість Гоббс навпаки протиставляє громадянське суспільство видуманій «війні всіх проти всіх».

Ідея громадянського суспільства як певної противаги державі є наслідком формування суто модерної держави як відчуженого механізму, який тяжіє над суспільством. Традиційна держава є інакшою. Вона органічна і не протиставляється суспільству, а виростає із нього.

Демоліберальне розуміння громадянського суспільства випливає із думки про апріорну взаємовідчуженість і навіть ворожість держави і суспільства. Тобто аномальний стан речей сприймається як цілком природний, базисний. Тому держава для прихильника класичного лібералізму – це всього лиш «нічний сторож». Аби контролювати цього «сторожа» і вирішувати низку власних проблем, потрібне громадянське суспільство. В теоретичній площині такий підхід є неправильним, адже прокладає вододіл між державою та суспільством, в принципі відкидає можливість відновлення їхньої інтегральності. В практичній же площині і балаканина про громадянське суспільство, й існування демократичних інститутів є ширмою для прикриття партійної гризні чи опанування політичного життя представниками великого капіталу.

Зараз, до речі, лібералізм мутує і рухається шляхом утвердження все більшого державного контролю, втручання держави у життя суспільства.

Націоналістам варто не брати на озброєння чуже демоліберальне гасло, а випрацьовувати власне бачення держави, котре буде спиратися на принцип субсидіарності і в межах якого відчуженість держави від суспільства буде мінімалізована. Суть пинципу субсидіарності у тому, що суб’єкти вищого порядку не повинні втручатися в те, що можуть вирішити суб’єкти нижчого порядку. Наприклад, не варто розбудовувати вертикаль виконавчої державної влади на тих рівнях, на яких цілком компетентними будуть органи місцевого самоврядування. Принцип субсидіарності не послаблює державу, він лиш робить суспільно-політичне життя більш природним.

Зараз, коли в країні продовжує панувати режим внутрішньої окупації, дуже важливо пам’ятати про розроблену Василем Іванишиним концепцію національної громади. Національна громада – це об’єднання за місцем проживання або родом занять, для якого характерні чітка структуризація і опертя на національну ідею. Полем для організації таких громад може бути село, жителі району, що борються проти незаконної забудови, праві інтелектуали, які прагнуть протистояти засилюю лівих та ліво-ліберальних ідей в інтелектуальній сфері. Майдан нагадав українцям їхню схильність до самоорганізації, цю схильність потрібно використовувати і розвивати.

– Як у назві руху «Правий сектор» можна точно означити межі поняття «правий»? Багато хто думає, що праві – це ледве не ліберали…

– Є дві системи координат для розмежування правих і лівих. У першій критерії розмежування – це консервативність або прогресизм. У другій – ставлення до приватної власності, великого бізнесу, соціальних пільг тощо. У чомусь ці два підходи перетинаються, а в чомусь – ні.

Український націоналізм є правим у межах першої системи координат, адже він зорієнтований на те, що можна назвати консервативними цінностями, – релігія, батьківщина, родина, ієрархія, мілітарні чесноти. А щодо другої, то все набагато складніше. Націоналізм є антилівацьким, але це не значить, що він базується на принципах капіталізму і лібералізму. Для націоналізму ідеалом є «третій шлях», який відкидає не лише марксизм, але й недоліки лібералістичної економіки. Адже для націоналізму важливі не якісь там принципи ліберальної економіки або інтереси великого капіталу, а добро нації, багатство держави, гармонійний розвиток усього суспільства.

Аби уникнути зайвої плутанини, деякі національно-революційні рухи Європи узагалі відмовляються зараховувати себе до правих і говорять про себе винятково як про представників «третього шляху». В історії українського націоналістичного руху теж існували спроби відмежувати націоналізм не лише від лівих, але й від правих у сенсі прибічників ліберальної економіки. Наприклад, Ярослав Стецько в одній зі своїх фундаментальних робіт протиставляє націоналізм «лівому та правому інтернаціоналам». Під «правим інтернаціоналом» він розуміє байдужий до національних інтересів великий капітал. Крім того, капіталізм і марксизм, на думку Стецька, об’єднувала ще одна спільна риса – матеріалізм (натомість націоналізм має орієнтуватися на ідеалістичні цінності).

Що ж стосується вірності націоналістів своїм світоглядним принципам загалом, то тут усе просто. Зрада принципів – це зрада самих себе. Той, хто говорить, що ПС має відійти від націоналістичної ідеології, не розуміє, що таке націоналізм. Ніхто не змушує цих людей підтримувати «Правий сектор». У нас в Україні абсолютна більшість партій – демоліберальні. Хай підтримують ці партії, голосують за тих чи інших ставлеників олігархів. Якби «Правий сектор» слухався сторонніх порад, його б уже не існувало. Янукович і далі сидів би на Банковій. Націоналісти сиділи б по тюрмах або були б уже в кращому світі…

– Доволі неадекватну критику викликала заява «Правого сектору» щодо Андруховича. Що можете про це сказати?

– Чимало з тих, хто критикував «Правий сектор», висловлювався у такому стилі: «Звичайно, це добре, що ПС воює, ми його за це поважаємо. Але…». Далі йшлося про те, який Андрухович хороший, про те, що націоналісти некомпетентні у сфері культури або ж про те, що політична партія не має права висловлювати точку зору з подібних питань (це при тому, що ПС – це військово-політичний рух, а не просто партія). Тобто, за логікою цих критиканів, націоналісти мають право вмирати на східному фронті, а права на власну позицію щодо суспільно важливих питань не мають. Проте ці люди не хотіли би бачити націоналістів при владі або ж навіть у сфері культури. Хай Україною керують олігархи, а вони – ці «борці за демократію» – і далі будуть жити на західних грантах або ж виконувати роль корисних ідіотів у справі нищення нашої нації…

На мою думку, заява «Правого сектору» щодо Андруховича – це прояв інтелектуального героїзму. Говорити правду, котра суперечить панівній брехні, – це героїзм. Автор заяви, професор Іванишин – це приклад для будь-якого порядного українського інтелектуала. Дотримуватися принципової позиції у наш час не так уже й легко. Але професор Іванишин це робить не один рік.

Потрібно розуміти, як розвивалися українські література та літературознавство останні два десятиліття і яким чином Андрухович став іконою українських епігонів постмодернізму. Сьогодні у сфері гуманітарних наук та, умовно кажучи, мистецтва, панують ті самі алгоритми, що і в сфері економіки. Виробництво товарів та послуг сьогодні здебільшого орієнтується не на задоволення реальних потреб, а на створення штучних. Штучні потреби формуються за рахунок реклами. Фактично, покупець дуже часто платить не за корисні для його життя речі, а за бренди та тренди. Він – раб реклами і моди. Те саме і в сфері духу, котра нині перетворилася на сферу бездуховності. Наукові істини та кумири мистецтва формуються шляхом умілого маркетингу і менеджменту, шляхом створення певної інтелектуальної моди. Андрухович, маючи певну частку таланту, розкручувався тому, що писав ті речі, які були вигідними західним меценатам. І розкручували його люди, котрі виросли за рахунок щедрих заокеанських подачок. Передусім – з боку гарвардського професора Джорджа Грабовича.

Завербувати собі неофітів у 90-ті роки було не так уже й важко. В умовах складної економічної ситуації молоді дослідники залюбки підсідали на західні, «демократичні» гранти. Через цих куплених людей нігілістичні ідеї поширювалися у літературознавстві, історичній науці, філософії. І всі ці люди разом із літераторами формували відповідну інтелектуальну моду. Коли ж мода сформована, їй протистояти важко. Те, що стає популярним серед «малого народу», інтелектуальної еліти, згодом поширюється на маси. Крім того, всі ці інтелектуальні еліти, попри сповідувані лібералістичні принципи, є замкненими кастами і не терплять дисидентства.



Создан 20 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником